Недоліки Закону «Про академічну доброчесність»
“Falsus in Uno, Falsus in Omnibus”
(«Хибний в одному, хибний у всьому»)
Нарешті через місяць після прийняття Верховною Радою в газеті «Голос України» 31.01.2026 був опублікований Закон України «Про академічну доброчесність», і ми можемо його прочитати та покритикувати. Головне, що цікавило в цьому новому Законі мене, як автора багатьох скарг до НАЗЯВО, – як він вирішує питання боротьби з плагіатом, фальсифікаціями та фабрикаціями, що там написано про самих плагіаторів, а головне – чого в цьому законі немає, що там потрібне.
1. Зауваження щодо академічного плагіату
У ст. 24 академічний плагіат, якщо дещо спростити, визначається як оприлюднення (частково або повністю) чужого наукового чи творчого результату як свого, або ж переписування у свій твір частини (чи повністю) чужого твору (у т. ч. іншомовного) без належного посилання. Але тут не вистачає зазначення обсягу плагіатного тексту, як це зроблено в «Рекомендаціях щодо запобігання академічному плагіату та його виявлення в наукових роботах (авторефератах, дисертаціях, монографіях, наукових доповідях, статтях тощо)» (лист МОНУ від 15.08.2018), де чітко вказано: «обсягом від речення і більше» (пп. 2.1 і 3.1). У «Рекомендаціях» також зазначені й винятки: «стандартні текстових кліше, які не мають авторства та/чи є загальновживаними» (п. 3.1), «загальновідома інформація, визнана всією спільнотою фахівців відповідного профілю» (п. 3.4) не потребують посилань на джерело, бо не є плагіатом. Чому цього немає в законі?
Також у Законі, на відміну від «Рекомендацій», нічого не говориться й про те, що академічним плагіатом є відтворення чужого тексту з незначними змінами, його перефразування чи довільний переказ (пп. 2.1 і 2.2 «Рекомендацій»). Тобто деякі спритні плагіатори можуть сказати, що заміна слів «що» на «який», «речовина» на «сполука», «Росія» на «Україна» або «м’ясо» на «шоколад», або додавання кількох слів чи речень в абзац роблять переписаний текст авторським, що ніякого плагіату тут тепер немає. І це відкриває чудові можливості для плагіаторів оскаржувати рішення про наявність у них плагіату в судах (це я, знаючі можливості наших суддів, підказую плагіаторам, що робити).
Крім тексту нахабно копіюються графіки, таблиці, фотографії, при цьому в них можуть вноситися певні зміни. Замість 10,25±0,01 можуть написати 10,26±0,02, і саме таке збільшення чи зменшення торкнеться всіх чисел у таблиці, змінюють вигляд діаграми, а фотографію можуть повернути, віддзеркалити та ще й змінити колір, як це зробила колись «наймолодша докторка медичних наук» Вікторія Євдокимова. У Законі про такі витвори – ні слова.
Плагіатом визначається переписування частини чи повністю чужого твору без належного посилання. Для «голого» абзацу це очевидно. А якщо переписується абзац з готовим посиланням? Воно нібито стоїть, а факт плагіату очевидний, бо вступні слова чи оціночні судження чужого автора теж бездумно переписуються, таким самим може бути перелік прізвищ в абзаці тощо, і це беззаперечно доводить факт здійснення плагіату.
Є ще одна важлива річ. У статтях 7 та 8 говориться про те, що зазначати джерело інформації та/або відповідного автора треба, якщо використовуються «результати інтелектуальної творчої діяльності (текст, зображення, ідея, розробка, твердження, відомості, думка тощо) іншої особи». А як щодо використання чужих експериментальних даних? Вони не є чистим продуктом «інтелектуальної творчої діяльності», це фактично спостереження, які не мають авторського характеру. Інтелектуальною творчою діяльністю, беззаперечно, є методика експерименту, його дизайн, інтерпретація та узагальнення даних. Однак часто-густо маємо дисертації, де один в один переписується розділ «Матеріали й методи» (чи його велика частина) без усякого покликання на розробника методу, ба більше, такого плагіатора ще й захищають, говорячи про «велике поширення» методу чи про «стандартну методику», чи про те, що «ці методи усім відомі». Тим не менш, не можна копіювати чужі експериментальні дані у вигляді таблиці, графіка чи тексту без указування на джерело та автора, не можна переписувати чужу методику без згадки її розробника. У Законі нічого про це немає, а слід було б доповнити ці статті, написавши про використання «експериментальних даних та результатів інтелектуальної творчої діяльності іншого автора (текстів, таблиць, зображень, ідей, розробок, тверджень, відомостей, думок тощо)». Можливо, треба детально розкрити поняття «зображення» як побудовану схему, графік, фотографію, креслення тощо.
Іще одна проблема – «допустимий відсоток плагіату» (10–20–30%), про який можна почути від плагіаторів, їхніх захисників чи студентів. Ніякого «допустимого відсотка плагіату» Закон не встановлює, однак на практиці, коли постає питання позбавлення наукового ступеня, проблема обов’язково виникає. Якщо 60 чи 30 процентів дисертації «забруднено» плагіатом – заперечень немає, треба позбавляти. А коли 5%? Один абзац? Одне речення? Ось у нашого омбудсмена плагіатними виявилися 4 абзаци – що з ним робити? Очевидно, мінімум плагіату, достатній для позбавлення наукового ступеня, в Законі має бути унормований. Я б запропонував визнати достатнім для позбавлення ступеня хоча б однієї з наступних умов: наявність 10 і більше речень або 5 і більше абзаців із плагіатом, або наявність двох та більше речень, де дисертант скопіював чужі вислови справжнього автора про те, що той щось пропонує, оцінює, розробив чи робить висновки (тобто речення зі словами «отже», «на нашу думку», «у нашому дослідженні» тощо), ну а скопійованої таблиці з експериментальними даними достатньо й однієї. Тоді можна було б спокійно ігнорувати вислови плагіаторів та їхніх прихильників про те, що плагіат незначний, що він не впливає на отримані результати, що він у літературному огляді чи в методах дослідження, а насправді дисертація чудова і тому подібне.
2. Зауваження щодо фальсифікації та фабрикації
Ст. 8 п. 2 вимагає таке: «академічний твір повинен містити достовірну інформацію та не має містити сфабрикованої чи сфальсифікованої автором інформації». Під фальсифікацією (ст. 28) розуміють свідому зміну наявних даних, однак насправді буває ще фальсифікація джерел, коли автори до плагіатного тексту додають фальшиві покликання на праці, в яких нібито цитована інформація відсутня, або ж «оновлюють» покликання – замінюють джерела, що були в переписаному оригінальному тексті, на «новіші», «більш сучасні», в яких теж часто відсутня вказана інформація. Оскільки дисертація – це наукова праця, в якій автор робить огляд сучасного (на момент захисту) стану світової науки, яким можуть користуватися інші вчені, така фальсифікація є огидною і неприпустимою. Про цей такі види фальсифікації відомо давно, наприклад, інформаційний бюлетень «Академічна доброчесність» №16 за серпень 2021 р. дає таке визначення: «фальсифікація джерел інформації: приписування певному джерелу тієї інформації, якої воно не містить; вигадування неіснуючих джерел інформації; наведення посилань на джерела, які насправді не опрацьовувались під час дослідження». Чому про це нічого немає в Законі, якщо все було чудово і конкретно описано Євгеном Ніколаєвим за п’ять років до його прийняття, – бог знає.
Те саме можна сказати й про визначення фабрикації: у Законі (ст. 27) це лише «вигадування суб’єктом академічної діяльності даних чи фактів про результати власної академічної діяльності», а насправді існують також різного роду фабрикації наукових праць, наприклад, публікація статей у журналах, які позиціонують себе як «наукові», а насправді видаються шахраями, є фабрикація публікацій на фальшивих сайтах, що імітують справжні сайти журналів, є створення публікацій «заднім числом» (на цьому свого часу спіймали дружину віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка Катерину), а також є «фабрикація існування публікацій», як було зазначено в рішенні Комітету з питань етики НАЗЯВО по справі кандидатки медичних наук Наталії Волошинович, яка захистилася в 2020 році в Національному університеті охорони здоров’я імені П. Л. Шупика. Цю панянку спіймали на тому, що статей, нібито опублікованих нею за темою дисертації, не існує в природі. І вона ж не одна така спритна. Крім того, якщо дисертант переписує собі чужу таблицю, в якій міняє, наприклад, людей на курей чи один антибіотик на інший, залишаючі ті самі числа (на цьому спіймали професорку Ганну Фотіну з Сумського аграрного університету), то це означає, що ніякого експерименту не проводили, що сфабрикованим є саме дослідження, факт проведення такого дослідження. Тобто видів фабрикацій є кілька, а в Законі мова йде тільки про фабрикацію даних чи «фактів про результати».
3. А як щодо плагіатних фабрик?
Ст. 23 вводить поняття «відчуження авторства». Якщо коротко – це відмова автора академічного твору від свого авторства і оприлюднення такого твору під іншим прізвищем. Такий твір (чи його частина) може бути написаним на замовлення за гроші або ж від чистого серця і подарований. Однак очевидно, що довести таке буде вкрай складно, бо не всі ж здатні зізнатися в написанні дисертацій на камеру привселюдно, як це зробив кандидат на посаду судді О. Короленко. Покарання за це несе справжній автор: якщо він працює в закладі освіти чи науковій установі, то його звільняють, а здобувача наукового ступеня відраховують. А якщо дисертацію на замовлення написав безробітний (як от згаданий Короленко), то йому за це нічого не буде. Але, по-перше, тут очевидні ознаки шахрайства, але не в розумінні Кримінального кодексу («заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою»), а згідно з підписаними Україною різними міжнародними угодами, напр., угодою про фінансування заходу «Програма технічного співробітництва 2020 року»: «використання чи надання неправдивих, неточних або неповних звітів чи документів, що призводить до розтрати або незаконного утримання коштів загального бюджету ЄС чи ЄФР», тільки в нашому випадку мова йде про незаконне утримання коштів державного бюджету України, якими оплачуються надбавки за науковий ступінь чи вчене звання.
«Авторство вважається відчуженим з моменту оприлюднення академічного твору (його частини) під іменем особи, яка не є його (її) автором», – говориться в ст. 23. Зі статтею чи підручником зрозуміло, а що вважати «моментом оприлюднення» стосовно дисертації? Викладення її на сайті якогось репозитарію? А якщо її там «оприлюднили», а потім видалили?
А що робити з кандидатом/доктором наук чи доктором філософії, який купив чи якому подарували дисертацію (пам’ятаєте, одна високопоставлена особа на питання, звідки взялася його плагіатна дисертація, відповіла «Не скажу»)? Ви будете здивовані, але новий Закон не вбачає такої підстави для позбавлення особи з чужою дисертацією наукового ступеня.
У ст. 24, щоправда, є така дивна фраза: «У разі вчинення педагогічним, науково-педагогічним, науковим працівником закладу освіти, наукової установи, вченим академічного плагіату внаслідок відчуження авторства така особа звільняється із закладу освіти, наукової установи». Дивна тим, що з’явився якийсь незрозумілий «академічний плагіат внаслідок відчуження авторства», визначення якого в Законі відсутнє, а те визначення академічного плагіату, що в Законі є, до «відчуження авторства» не має жодного стосунку. Але головне: навіть якщо «відчуження авторства» притягнути за вуха до академічного плагіату, мови про позбавлення наукового ступеня немає, а осіб з чужими дисертаціями, які не є працівниками освітніх чи наукових закладів (а це лікарі, судді, прокурори, депутати) не можна навіть вигнати з роботи поганою мітлою.
Крім того, дисертації на замовлення створюються вже масово, пропозицій в Інтернеті – безліч, пишуть такі дисертації чи магістерські роботи невідомі автори, деякі освітні заклади відверто заробляють на захистах китайських туристів, а поняття «плагіатної фабрики» в Законі немає. Може, немає таких фабрик? Та ні – такі фабрики були викриті і в Києві (НУОЗУ ім. П. Шупика), і в Чернігові (університет «Чернігівська політехніка») і в Харкові (педагогічний університет ім. Г. Сковороди), і в Сумах (аграрний університет).
Також є очевидні факти, які однозначно доводять участь наукового керівника в створенні плагіатних дисертацій. Ні, не обов’язково саме він написав дисертацію своєму дисертанту. Але він «не побачив» (тобто заплющив очі), як його новий дисертант переписав текст із попередньої дисертації, де керівником була та сама особа. На такій дисертації спіймали депутата Гетманцева, на кількох медичних дисертаціях спіймали такого керівника – професора Юзька. Іще варіант – коли керівник дає своєму дисертанту шматок із своєї дисертації. Таких горе-керівників (а, може, навпаки, дуже великих спритників) притягнути до відповідальності Закон змоги не дає.
4. Що саме має перевірятися?
Ст. 1, п. 1 дає поняття «академічного твору» як «твір у сфері освіти чи науки, виражений у формі дисертації, творчого мистецького проекту, кваліфікаційної роботи, курсової роботи, наукової монографії, наукової статті, підручника, навчального посібника або в іншій формі». В академічному творі може бути наявний плагіат, фабрикація і фальсифікація, і якщо на підставі чи з урахуванням цього твору було присуджено науковий ступінь чи присвоєно вчене звання, за що особу позбавляють ступеня та звання (ст. 40).
Але якщо перевірка дисертацій чи інших творів, на підставі яких було присуджено науковий ступінь чи вчене звання, та процес позбавлення ступеня та звання Законом описані, то про інші твори (статті, підручники), що не мають стосунку до дисертації чи отримання звання, тямущої інформації немає. Писати скарги до видавця? Видавець має створити власний порядок перевірки (ст. 15)? А якщо журнал припинив існування – хто буде перевіряти статтю та її «відкликати»? А хто зобов’яже робити такі перевірки та «відкликання» приватне видавництво, що видало плагіатний підручник чи монографію? Усі ж знають, що видавництво не перевіряє їх на плагіат, а так звані «рецензії» просить надати самого автора, і що він підготовить рецензії від своїх знайомих – зрозуміло без зайвих слів. А якщо це видавництво зникло? Закон мовчить.
5. Де шукати дисертації, де та коли вони мають оприлюднюватися?
Досвід написання скарг до НАЗЯВО і практика аналізу дисертацій в агентстві свідчать про певні суттєві проблеми з цими «академічними творами».
По-перше, не дивлячись на вимоги «Положення про Національний репозитарій академічних текстів» від 2017 р., у більшості випадків у НРАТ відсутні «статті у наукових виданнях, у тому числі всі статті (сукупність статей), на підставі захисту яких присуджено науковий ступінь» та «монографії, у тому числі ті, на підставі захисту яких присуджено науковий ступінь» (ст. 7 Положення). Відповідальність за розміщення дисертацій у локальних репозитаріях навчальних закладів та наукових установ та центральному репозитарії, їхню «достовірність, точність, та повноту» покладається на ці заклади та установи (ст. 12), однак у чому саме полягає ця відповідальність – інформації немає. Це призводить до того, що деякі навіть не так давно захищені дисертації на сайті НРАТ відсутні, а статті, у яких нібито опубліковані матеріали дисертації, відверто фальшуються.
По-друге, плагіатори починають викручуватися, розповідаючи, що на сайті НРАТ розміщений якийсь «не той» варіант дисертації, а ось справжній знаходиться в бібліотеці закладу, де відбувся захист, але ж ми розуміємо, що замінити сторінки чи весь екземпляр у цьому закладі – не проблема, особливо коли в захисті замішані голова чи члени спецради – або хтось із них є керівником дисертанта, або змащений папірцями з портретами американських президентів.
По-третє, і сам НРАТ, як нещодавно виявилося, фальсифікує розміщені там дисертації, замінюючи їх на «справжні» після надходження до НАЗЯВО скарги. Сама система розміщення дисертацій на сайті НРАТ сприяє таким фальсифікаціям: усі вони «ховаються» в архівних файлах з однаковою назвою «archive.zip», які неможливо зберегти у вебархіві «Wayback Machine», і тому підміна файлу в архіві залишиться непомітною.
По-четверте, судячи з усього, ніхто не слідкує за якістю файлів, що викладаються на сайт. Через зміну шрифту та /або його розміру змінюється кількість сторінок, номера яких тепер не відповідають номерам у «Змісті», рисунки наїжджають на текст, частина рисунків чи таблиць виїжджає за межі сторінки та зникає, зникають схеми і тому подібне. Деякі дисертації викладаються у вигляді кількох файлів – окремо для титульної сторінки, для кожного розділу, висновків, літератури і додатків замість одного файла, а плагіатна дисертація ректора Полтавської політехніки В. Онищенка була навіть викладена у вигляді 558 файлів (по одному для кожної сторінки).
Я вже не кажу про численні випадки, коли в архівних файлах НРАТ помилково знаходяться дисертації різних авторів, коли неправильно вказані ім’я дисертанта, спеціальність, назва дисертації, рік захисту, що робить неможливим пошук такої дисертації через вбудовану в сайт систему пошуку.
А головне: дисертації та автореферати, опубліковані на сайті НРАТ нібито для широкого загалу і вільного доступу, недоступні для пошукових систем. Тому, щоб знайти, наприклад, плагіат у дисертації Гетманцева (списані шматки з іншої української дисертації), довелося докласти чималих зусиль. До речі, широко розрекламована «антиплагіатна» програма «StrikePlagiarism», що має офіційний доступ до бази даних УкрІНТЕІ, не знайшла відповідного джерела плагіату для Гетманцева, тобто виявилася нездатною робити якісний пошук збігів по базі НРАТ. Інші такого роду програми доступу до НРАТ можуть не мати узагалі. І, мабуть, це неспроста: за підсумками аналізу українських дисертацій близько 7000 із них мають підозрілі збіги з іншими українськими чи російськими дисертаціями. Російські, як відомо, в основному в широкому доступі відсутні, а українські, повторю ще раз, недоступні для пошуку фраз через Інтернет. Таким чином, сам спосіб розміщення файлів на сайті НРАТ фактично перешкоджає перевірці дисертацій на плагіат.
У новому Законі п. 7 статті 8 визначає, що «тексти прийнятих до захисту у закладі вищої освіти, науковій установі дисертацій, кваліфікаційних робіт, підписані кваліфікованим електронним підписом, оприлюднюються до їх захисту у машинозчитувальному форматі, на постійній основі, з наданням вільного доступу до них без проходження автентифікації та з дотриманням інших вимог, визначених законодавством, зокрема положенням про Національний репозитарій академічних текстів». Але практика показує, що Положення про репозитарій ігнорується: багато дисертацій докторів філософії викладається лише на сайтах закладів, де створюються разові спецради, ніхто не заважає їх там замінювати, а крім того, якщо хтось захоче просто подивитися, які дисертації були захищені, наприклад, у травні, то йому доведеться вручну передивлятися сотні сайтів таких закладів, що є безглуздям, тим більше що й знайти їх там часто дуже важко через украй неякісно розроблені схеми сайтів.
Досвід користування НРАТ показав: роботу НРАТ треба суттєво перебудувати, а його роль у захистах кардинально підвищити.
Для цього достатньо зробити кілька простих речей:
1) установити, що дисертація має обов’язково розміщуватися на сайті НРАТ не пізніше як за місяць до захисту, і за її відсутності там захист просто не може відбутися; на сайтах закладів дисертації розміщуються за бажанням, але це не є достатньою умовою для захисту; після розміщення дисертації на сайті НРАТ дисертант отримує повідомлення з реєстраційним номером, яке прикладається до справи і є дозволом для спецради здійснювати захист дисертації;
2) установити, що працівники НРАТ перевіряють якість надісланих pdf-файлів (відповідність нумерації сторінок змісту, якість фотографій, схем і таблиць); неякісні файли повертаються авторам для переробки; файли мають бути в машиночитаному (чи машинозчитувальному, що те саме) форматі без заборони на копіювання;
3) на сайті НРАТ для кожного дисертанта створюється окрема інформаційна сторінка, де повідомляється про місце і час захисту, керівника/консультанта, опонентів та рецензентів, спецраду і заклад, даються лінки для завантаження автореферату, дисертації та у випадку докторів філософії – відгуків опонентів та рецензентів; після захисту додається інформація про те, чи відбувся захист, чи дисертація відкликана, чи присвоєний науковий ступінь і коли;
4) оскільки кожній дисертації присвоюється унікальний номер типу 0508U000065, то на сторінці має бути посилання не на анонімний файл «archive.zip» з багатьма файлами в архіві, а на лише два файли з назвами «0508U000065-дис.pdf» та «0508U000065-ареф.pdf», тобто щоб вони були відкрити для роботів, інтернет-пошуку, і їх можна було зберегти у веб-архіві;
5) після викладення на сайті НРАТ файли з дисертацією і авторефератом замінам не підлягають, будь-хто може їх перевірити, написати відгук і надіслати його до спецради, у якій відбудеться захист.
6. Як перевіряти на плагіат? Що є доказом плагіату?
Як не дивно, але в Законі крім визначення, що таке плагіат, немає не тільки інформації про необхідний і достатній обсяг плагіату для відкликання статті чи для позбавлення особи наукового ступеня, але й того, як мають бути представлені докази плагіату. У ст. 37, п. 7 ми читаємо, що «Рішення уповноваженого органу про притягнення особи до академічної відповідальності має бути обґрунтованим, тобто ухваленим на підставі доказів, повно і всебічно досліджених у процесі розгляду повідомлення». А як мають виглядати ці докази? Звіт комп’ютерної програми? Але ж антиплагіатні програми, не зважаючи на їхні гучні назви, не шукають плагіат, вони лише допомагають знайти збіги статті чи дисертації з текстами в Інтернеті та, можливо, ще з певною локальною базою оцифрованих текстів (книг, дипломних робіт тощо). 100% унікальності, заявлені програмою, нічого, власне, не означають, бо текст може бути переписаний з російського підручника, якого ніхто в Інтернет не виклав, а автор скарги знайшов, або ж десять років тому того підручника в Інтернеті не було, захист пройшов «на ура», а зараз хтось той підручник виклав, і тепер доктору наук прилетів «привіт». Так само й навпаки, коли програма виявила збіги: текст може бути на 80% «не унікальним», але якщо стоять правильні покликання на джерела, то плагіату там немає. Крім того, «антиплагіатні» програми, здається, ще не навчилися порівнювати графіки та фотографії, а тільки тексти.
У Законі треба чітко вказати, що доказом плагіату є Порівняльна таблиця, де в першому стовпчику наведені фрагменти (абзаци, частини великих абзаців) тексту, що аналізується, у правому – тексти з джерел, що мають збіги, і кожне порівняння має мати висновок дослідника щодо плагіату (збіг є, покликання на джерело немає, або весь абзац із готовими джерелами переписаний з іншої праці), а для красоти можна ще збіги виділити жовтим кольором. Також треба вказати, що оскарження плагіатором звинувачень у плагіаті можливе лише шляхом оскарження Порівняльної таблиці, а не правильності використання якоїсь такої чи не такої комп’ютерної програми.
Як скаржник складає Порівняльну таблицю – вручну чи за допомогою якихось програм – взагалі не має значення. Важливий результат – таблиця збігів та їх оцінка, яка робиться людиною згідно з визначенням, що таке «академічний плагіат».
А тому вислови плагіаторів про те, що хтось не такий виявив плагіат, що скаржник не є спеціалістом у даній сфері, – безглузді. «Думка, що мають бути спеціальні експерти, абсурдна. Це спроба «заговорити» питання. Кожен, хто вміє читати, здатен порівняти одне речення з іншим», – вважає Володимир Кулик, доктор політичних наук, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ.
7. Хто може виявляти плагіат і скаржитися?
Продовжуючи вислів В. Кулика, додам, що, взагалі, дослідження, аналіз та доказ плагіату – цікава праця, нічим не гірша, ніж досліджувати яких-небудь паразитів, це теж своєрідне наукове дослідження, зі своїми специфічними методиками.
Зараз існує дивна ситуація: скаргу на плагіат в дисертації кандидата чи доктора наук може подати будь-хто, а на плагіат у дисертації доктора філософії може скаржитися лише «особа, яка є суб’єктом наукової і науково-технічної діяльності» (п. 45 «Порядку присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради закладу вищої освіти, наукової установи про присудження ступеня доктора філософії» від 2022 р.), тобто наукові і науково-педагогічні працівники, аспіранти, ад’юнкти і докторанти, інші вчені. Це очевидна дурня, бо порівняти два тексти і встановити відсутність покликання на джерело може будь-яка людина, здатна читати, наприклад, п’ятикласник. Навіть цікаво було б, щоб роботи з виявлення плагіату в дисертаціях чи наукових статтях проводили школярі – члени Малої академії наук. От би ми посміялися, якби б свого часу саме який-небудь «малий академік» виявив плагіат у керівника МАН і своєчасно зупинив його від пересадження в крісло міністра.
І гарно, що нарешті новий Закон у ст. 40 не обмежує ніяким професійним статусом особу скаржника. Але чого в Законі немає, і що там має бути, – це захист викривачів.
Зараз ситуація така, що бажаючих писати скарги на порушників академічної доброчесності обмаль, не дивлячись на заклики голови НАЗЯВО Андрія Бутенка. Є різні причини такого небажання: лінь; зайнятість основною роботою і брак часу; небажання конфліктувати, особливо коли доводиться скаржитися на колегу чи знайомого; думка про те, що скарга нічого не змінить, бо система все одно захистить «своїх»; небажання бути «донощиком», особливо коли скарга оприлюднюється (у багатьох культурах це сприймається негативно, навіть якщо йдеться про захист чесності й справедливості); побоювання отримати ярлик «занадто принципового» чи то «білої ворони»; відсутність підтримки від колег та керівництва; острах того, що викритий на плагіаті високопосадовець чи навіть керівник закладу, суддя чи прокурор буде мститися викривачу. Як тут, до речі, не згадати виступ на засіданні НАЗЯВО доктора медичних наук Едуарда Глазкова, який замість пояснень щодо плагіату у своїй дисертації почав розбирати біографію скаржника та погрожувати зверненням до компетентних органів.
8. Куди треба скаржитися? Хто і як буде перевіряти скаргу на дисертацію?
Якщо зараз перевіркою на плагіат дисертацій кандидатів і докторів наук займається НАЗЯВО, а докторів філософії – заклад, де була створена разова спецрада й відбувся захист, то в подальшому цю «приємну» справу для всіх видів дисертацій Закон покладає на «заклад освіти, наукову установу (або його/її правонаступника), в якому (якій) особі було присуджено науковий ступінь, ступінь доктора мистецтва, ступінь вищої освіти або присвоєно вчене звання на підставі чи з урахуванням відповідного академічного твору» (ст. 40). Із позитивного маємо те, що перевірятимуть їх не тільки на плагіат, а й на фальсифікації та фабрикації. Ну а з негативного…
Головним недоліком нового порядку розгляду скарг є відновлення радянської практики, коли скарга до центральних керівних органів (компартійних, радянських) пересилалася для розгляду на місця, «вниз», часто до тих, на кого, власне, й скаржилися. «Нове» – то «забуте старе»? Чому автори «нової» процедури так вирішили?
Можливе пояснення такого рішення таке: оскільки дисертація офіційно захищалася в спеціалізованій вченій раді конкретного закладу, то саме цей заклад є відповідальним за організацію процедури та дотримання академічної доброчесності, і тому нехай він зі своєю радою виправляє помилку, встановлює наявність плагіату/фабрикацій/фальсифікацій та позбавляє наукового ступеня. А ще, мабуть, думали автори, нічого навантажувати дурною роботою центральні органи (НАЗЯВО, МОНУ), відволікати панів від важливіших справ.
Тобто Закон установлює свого роду «субсидіарну відповідальність»: спершу помилку виправляє той, хто організував захист, а вже потім — національний орган.
Але думати, що члени спецради прилюдно визнають, що вони нікчеми, не здатні встановити новизну дослідження (якої при плагіаті немає, коли передирають чужі дисертації навіть із висновками), не спроможні скористатися Інтернетом, щоб знайти там такі самі абзаци, або таке саме російською чи, не дай боже, страшною англійською, – це якими наївними треба бути! Ну захистила пані Петрушенко плагіатну докторську дисертацію на чужих дослідах, так вона ж тепер – голова Вченої ради, на яку надійде скарга, і що? Після того як вона дійшла до Верховного суду, аби її дисертацію не перевіряло НАЗЯВО, вона тепер організує належну перевірку? Та ми ж пам’ятаємо реакцію співробітників Чернігівської політехніки на повідомлення про плагіат у дисертації Шкарлета, перевірку дисертації Катерини Кириленко в Харківському педуніверситеті, коли «Експертна комісія» «за результатами поглибленого вивчення матеріалів дослідження Кириленко К. М.» заявила, що «розглянуті на предмет плагіату праці не торкаються основної частини дослідження», попросту проігнорувавши факти масштабного плагіату. А особливо вражаючою була реакція Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди на скарги щодо плагіатних дисертацій докторів філософії – трьох китайських туристів та однієї українки, керівництво якого запропонувало «надати на нашу адресу завірені паперові копії дисертацій, захищених в російській федерації» (о як!), а ще придумало, що перевірці заважають відключення світла та обстріли (хоча за півтора року це чомусь не завадило провести захисти 37 дисертацій!) та що нібито всі четверо подали до суду позов щодо заборони перевірки їхніх дисертацій на плагіат (а проста перевірка в реєстрі судових рішень показала, що насправді ніяких скарг не було).
Усі ці факти беззаперечно доводять, що ідея надсилати скарги на плагіат до закладів, де відбувався захист, – маніловщина, яка просто буде затягувати процес перевірки і позбавлення порушників наукового ступеня.
Крім того, передбачається (ст. 12), що у відповідних закладах освіти чи наукових установах розробляються внутрішні «процедури забезпечення академічної доброчесності», однак про механізми перевірки творів на плагіат не говориться нічого, тобто відповідні комісії в закладах будуть працювати в міру своєї компетентності, вміння та бажання, на відміну від існуючої зараз системи, коли перевірку робить спеціальний підрозділ НАЗЯВО. Використовувати при цьому «програмне забезпечення» – така собі ідея. Програми різні, працюють по-різному, результати видають різні.
Скільки триває загалом процедура зараз? На перевірку вимогам і прийняття до розгляду скарги до НАЗЯВО відводиться до 17 робочих днів, дослідження самої дисертації працівниками Секретаріату НАЗЯВО триває до 8 місяців (або й більше), іще пара тижнів знадобляться для прийняття рішення Комітетом з питань етики, іще 10 днів – для внесення подання на розгляд НАЗВО, а коли відбудеться засідання НАЗЯВО – не унормовано. Потім рішення НАЗЯВО надсилається до МОНУ, де може бути розглянути в невстановлені терміни, а може бути поховане без повідомлення заявнику причини поховання. Тобто загалом не менше року. І це ще якщо плагіатор не подавав до суду, бо якщо подав, то тоді добрий суддя із купою судових інстанцій можуть розтягнути процедуру на кілька років.
Новий Закон (ст. 37) визначає термін розгляду у закладі повідомлення «про ознаки порушення академічної доброчесності, вчиненого учасником освітнього процесу, вченим…», – а це 10 днів для «ухвалення рішення про початок розгляду», іще до 6 місяців для розгляду скарги та прийняття рішення про наявність або відсутність порушення академічної доброчесності, а також невідому кількість днів чи місяців для «прийняття рішення щодо притягнення особи до академічної відповідальності». Стаття 40 суперечить статті 37 у тому, що розгляд повідомлення в закладі, де відбувся захист, має тривати 6 місяців разом із прийняттям рішення про позбавлення наукового ступеня та вченого звання, ну або ж разом із відмовленням у позбавленні, якщо плагіат, фабрикації і фальсифікації не були встановлені.
Рішення закладу протягом 30 днів може бути оскаржене до НАЗЯВО, скільки розгляд триватиме там – у Законі не написано, тобто по внутрішнім документам НАЗЯВО (мабуть, тим, що існують, тобто 9 місяців). Якщо НАЗЯВО, на відміну від закладу, визнає наявність порушень, то заклад протягом 10 днів має позбавити особу ступеня та звання (ст. 40).
Ну а ще особа на всіх етапах може оскаржити рішення закладу в суді (місяці або роки), після чого, в разі відхилення судами скарги, рішення закладу нарешті набере чинності.
У разі реорганізації освітнього закладу чи наукової установи повідомлення про плагіат надсилається його правонаступнику, а якщо вони ліквідовані, то засновнику, якому треба аж 30 днів, щоб визначити, який же заклад буде розглядати це повідомлення (ст. 37). Тобто мало активісту виявити плагіат – треба ще з’ясувати, як там себе почуває той заклад, де відбувся захист фальшивої дисертації. І додати місяць, якщо заклад ліквідований, та пару тижнів, а то й ще місяць на листування із засновником для перевірки, що він там зробив із цього приводу. Може, там копняк буде потрібен, або погроза скаржитися далі нагору.
За відсутності правонаступника повідомлення надсилається до НАЗЯВО, яке визначає за власним порядком, який заклад буде його розглядати. До речі, оце положення взагалі безглузде: якщо пересилання скарги до закладу, де відбувся захист, ще якось можна зрозуміти, то до чого головний біль закладу, який взагалі «не при справах», і з якої радості саме він має позбавляти особу наукового ступеня та вченого звання?
Вас ще не знудило від читання оцієї багатоступеневої процедури перевірки скарги на плагіат та прийняття фінального рішення? Ні? То я додам вам іще: згідно зі ст. 40, п.5 після визнання наявності плагіату НАЗЯВО та рішення закладу про позбавлення плагіатора усього нажитого нечесною працею ця особа може оскаржити це рішення «до вищого колегіального органу управління (вченої ради, педагогічної ради, наукової ради тощо) відповідного закладу освіти, наукової установи протягом 30 календарних днів з дня його оприлюднення», який «розглядає скаргу та за результатами розгляду приймає рішення шляхом таємного голосування», тобто що – може визнати, що плагіату немає? Ох ти, господи!
Я ще не бачив жодного плагіатора, який би визнав наявність плагіату в своїй дисертації. Навіть три офіційних «відмовника» про це не оголосили, а просто відмовилися від наукового ступеня – і все, типу «я вже награвся цією іграшкою, виріс, посади, які хотів, посів, ну й забирайте її, надоїла». Багато з плагіаторів біжать до суду. А це означає, що Закон просто додає зайву ланку і марнує час, протягом якого держава продовжує виплачувати надбавки крадіям за фальшиві ступені й звання.
9. Потрібно відокремити плагіатні твори від плагіаторів
Що це за дивний вислів, запитаєте ви. А я відповім: це вкрай необхідна річ.
Згадаємо знову наших відмовників: після цього «урочистого акту» НАЗЯВО теж «пішло у відмову» – не схотіло перевіряти їхні дисертації на плагіат, а до того ж знайшло підтримку цих дій у деяких закладах (Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАНУ, НДІ правотворчості та науково-правових експертиз НАПрНУ, Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого), які вирішили, що передбачений наслідок перевірки «вже відбувся» – особа вже не має ступеня, і нібито «зник предмет перевірки». Але ж дисертація – це не просто якийсь талмуд, потрібний лише дисертанту для отримання бажаної «корочки». Це наукова праця, або, як зараз формулює Закон, «академічний твір», який залишається в науковому обігу, їм можуть продовжувати користуватися студенти, аспіранти, науковці і навіть покликатися на нього тепер уже в своїх статтях, дисертаціях чи монографіях, а досліджувати, хто там від чого й коли відмовився, вони не зобов’язані. На сторінках дисертації в базах НРАТ та інших сайтах ніде не стоїть штамп «Відмовився» або «Плагіат». Крім того, відмова від перевірки може створити лазівку для інших, хто захоче уникнути розслідування і отримання тавра «плагіатора».
Іще одне: у «Порядку розгляду скарг/повідомлень щодо фактів академічного плагіату, фабрикації, фальсифікації», яке визначає зараз роботу НАЗЯВО, зазначено, що «Звинувачення автора наукових досягнень у порушенні академічної доброчесності не можуть розглядатися як умисне приниження честі і гідності особи» (п. 7). Нічого подібного в тексті Закону ми не знайдемо. А це означає, що навіть якщо зараз, коли ця фраза присутня в «Порядку…», суди із задоволенням приймають заяви від плагіаторів про захист їхньої «честі та гідності» (де вона там несподівано з’явилася?) і забороняють НАЗЯВО перевіряти «їхні» дисертації, то тепер заяви до судів підуть валом.
Тут же виникає ще одне важливе питання: що робити з плагіатними дисертаціями, статтями, монографіями померлих авторів? Чи можна посмертно позбавити їх наукового ступеня? У Законі такого нічого немає. Але знову ж таки: якщо ці твори не досліджувати і не маркувати як плагіат, фальсифікацію чи фабрикацію, вони будуть продовжувати залишатися в науковому обігу. І що тоді? На плагіатні статті Шкарлета, Аксельрода чи Грищенка справжні науковці будуть і дали покликатися в своїх нових статтях?
Що треба було б зробити? Установити, що ніяка відмова від дисертації не має перешкоджати її перевірці. Що наукова праця, чи то «академічний твір», – це продукт, який після опублікування вже втратив безпосередній зв’язок з його автором, набув, як дитина, що виросла, свого «повноліття» і своєрідної «відповідальності», а тому підлягає перевірці, яка має бути незалежною від бажання чи небажання (та ще у вигляді різного роду перешкод) його автора. Що перевірка наукової праці – це лише перевірка тексту, і ніякий суд ні під яким приводом не має права її заборонити, і це треба визначити в Законі, так само як не має права суд заборонити проводити експертизу на місці злочину.
10. Що робити з творами, в яких виявили плагіат?
Ст. 24, п. 2 зазначає: «У разі встановлення факту наявності академічного плагіату в оприлюдненому академічному творі такий академічний твір підлягає відкликанню відповідно до цього Закону». Відкликається твір також через приписування авторства (ст. 25) і самоплагіат (ст. 26). Однак, що це за звір такий – «відкликання твору» – ніде не написано. Очевидно, автори переклали англійське поняття «retracted», але де юридичне наповнення цього терміну? Стоматолог теж видаляє гнилий зуб, який внаслідок цього стає retracted, і його викидають. Але очевидно, що з опублікованим твором такий фокус не пройде. Є надруковані журнали зі статтями, є надруковані монографії, є екземпляр дисертації, до того ж в електронній формі, на сайтах репозитаріїв, журнали з монографіями теж викладаються в Інтернеті, їх уже завантажили собі на комп’ютери чи купили, процитували, згадали в інших статтях чи дисертаціях. Тому просто так «викреслити» гнилі наукові праці з життя, з наукового обігу не вийде.
На сайті нормального міжнародного журналу стаття залишається, але на неї ставлять штамп «Retracted» із поясненням, за що. І прочитати її можна, вона не «видирається» і не викидається, як зуб.
Очевидно, Закон мав описати поняття «відкликання твору» і конкретну процедуру цього відкликання. Наприклад, якщо дисертація з авторефератом знаходяться на сайті НРАТ (а це в нас основне місце зберігання цих файлів), вони мають там залишатися, але на сторінці автора має бути зазначено, що вони відкликані, з поясненням причини і вказівкою на рішення відповідного органу, а крім того, ці файли мають бути замінені на файли, де на кожній сторінці поперек тексту проставлений штамп «Відкликано через плагіат», або фальсифікацію, або фабрикацію, або через якусь комбінацію цих порушень. Те саме – стосовно статей, монографій і такого іншого на офіційних сайтах журналів та видавців. Якщо цього не зробити публічно, то наукові праці будуть і далі вважатися нормальними науковими працями.
Кілька слів щодо надрукованих праць. У ст. 2, п. 1 наведений виключний перелік «суспільних відносини, що виникають у зв’язку з провадженням академічної діяльності»: це наукова, науково-педагогічна, педагогічна, викладацька діяльність тощо, але видавничої діяльності там чомусь немає, хоча вона описана в ст. 15. А пункт 6 ст. 12 зобов’язує заклади освіти й наукові установи «здійснювати перевірку академічних творів, які вони видають, а також які оприлюднюються у заснованих ними виданнях або у виданнях, рекомендованих ними до друку, на відсутність ознак порушення академічної доброчесності». У п. 3 ст. 15 зазначено, що «Опублікований академічний твір, в якому виявлено факт порушення академічної доброчесності, відкликається видавцем у визначеному ним порядку з одночасним оприлюдненням причини відкликання», а «інформація про відкликання академічного твору надсилається видавцем до бібліотек, до яких були надіслані примірники такого академічного твору». Що мають робити з отриманою інформацією співробітники бібліотек – невідомо. І таке враження, що авторам Закону невідомо про те, що існують інтернет-сайти журналів зі статтями, що окремі статті викладаються на сайті Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, що їх читають, на них посилаються, і їх треба якось помітити (заплямувати штампом «Відкликано»), але Закон, повторю ще раз, процедуру відкликання не описує.
Репутація автора постраждає. А як щодо репутації журналу, його засновника, головного редактора, членів редколегії, рецензентів? Чи й надалі цією репутацією має опікуватися громадськість, проводячи конкурс на «почесну» премію «Мурзилка року»? Чи перевірить хтось із офіційних органів, як забезпечується академічна доброчесність у цьому журналі, чи здійснюється там подвійне сліпе рецензування? А поки що маємо стандартну улюблену фразу в наукових журналах та збірниках матеріалів наукових конференцій про те, що «відповідальність… несуть автори статей чи тез». Правда, зручно? Ось спіймали ректора Київського університету технології і дизайну, академіка Національної академії педагогічних наук Івана Грищенка на плагіаті у п’яти його статтях, які він друкував у журналах, що видавав його ж університет, а він там був головним редактором або членом редколегії, і всім стало очевидно, що його «твори», чи точніше «витвори», ніхто й не рецензував як слід. І за це ніхто не відповість.
(Закінчення читати тут)
|
