Плагіат і фальсифікації в наукових працях

Євген Олександрович Легеза – обидві дисертації з плагіатом

OS — Thu, 04 Jun 2026 18:08:28 GMT

Євген Олександрович Легеза (науковий керівник судді-плагіаторки Царевич) має обидві дисертації з плагіатом

Хтось цьому факту здивований? Особисто я – ні. Чому не здивований, запитаєте? Для цього достатньо згадати, як відреагував доктор юридичних наук Євген Легеза на факт виявлення плагіату в дисертації його підопічної, скандально відомої судді Оксани Царевич. Ось що написала 23.06.2025 р. фундація DEJURE про засідання комісії Університету митної справи та фінансів, де захистилася Царевич: «А ще виступив її науковий керівник Євген Легеза. Він розповів, що в Малайзії дозволяють до 20% запозичень у наукових роботах. І що, мовляв, нічого страшного в дисертації Царевич він не бачить».

А тепер подивимося на відповідь штучного інтелекту Copilot на запитання про відсотки плагіату в різних країнах:

«У Малайзії офіційно не існує “допустимого відсотка” плагіату — будь-яке некоректне запозичення вважається академічним шахрайством. Проте на практиці університети часто використовують системи Turnitin та подібні, де пороговим рівнем вважається близько 20% збігів у тексті (з урахуванням правильних цитувань). “Відсоток” у системах перевірки (Turnitin, Unicheck) ≠ плагіат. Це лише збіг тексту, який може бути законною цитатою. Найсуворіше – у Німеччині, США та Великій Британії, де навіть невеликий доведений плагіат може призвести до позбавлення ступеня. У деяких країнах зі слабкою системою контролю (частина пострадянського простору, окремі університети Азії та Африки) плагіат може залишатися без наслідків. В Україні: офіційно – нульова толерантність, реально – залежить від тиску громадськості.»

Ось цікава порівняльна таблиця від Copilot щодо різних країн:

«Відсоток збігів не дорівнює плагіату», – пише Copilot. І це ж очевидно, виходячі з визначення понять «плагіат», «академічний плагіат». Але водночас очевидно, що не всім це очевидно. Особливо деяким юристам.

Легеза не бачить нічого особливого в тому, що в дисертації Царевич є 20% плагіату. А як там почуваються його власні дисертації?

Кандидатська дисертація Євгена Легези

Легеза Євген Олександрович. Адміністративні послуги, що надаються міліцією громадської безпеки. – Дис. … кандидата юридичних наук (спец. 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Дніпропетровськ, 2011.

Дисертацію та автореферат Є. О. Легези можна знайти на сайті Національного репозитарію академічних текстів, але, пам’ятаючі, що там дисертацію можуть спокійно підмінити на виправлений фальшивий варіант, ми зберегли їх також і на сайті ПіФвНП.

Науковий керівник – Опацький Роман Миколайович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри адміністративної діяльності органів внутрішніх справ Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.

Офіційні опоненти:

● Курінний Євген Володимирович, доктор юридичних наук, професор, заступник завідувача кафедри кримінально-правових дисциплін Академії митної служби України;

● Дроздова Інна Вікторівна, кандидат юридичних наук, начальник кафедри адміністративного права та адміністративного процесу і адміністративної діяльності органів внутрішніх справ Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ.

Захист дисертації відбувся 15.07.2011 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.727.02 Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради – канд. юр. наук Школа Сергій Миколайович.

Тут ситуація з виявленим плагіатом зовсім проста: за даними автореферату (с. 17–18), Легеза опублікував за темою дисертації 6 статей у 2010–2011 рр. і 8 тез на конференціях у 2010 р., а передрав тексти з джерел, опублікованих у 2006 та 2009 роках:

1) Дроздова І. В. Міністерство внутрішніх справ України як суб'єкт надання адміністративних послуг. – Дис. … канд. юр. наук. – Київ, 2009 (див. тут).

2) Писаренко Г. М. Адміністративні послуги в Україні: організаційно-правові аспекти. – Дис. … канд. юр. наук. – Одеса, 2006 (див. тут).

3) Кривенда В. Ю. Форми і методи діяльності міліції громадської безпеки в сучасних умовах. – Дис. … канд. юр. наук. – Київ, 2009 (див. тут).

4) Корупційні ризики надання адміністративних послуг та контрольно-наглядової діяльності в Україні / [І. Коліушко, В. Тимощук, О. Банчук та ін.; І. Бекешкіна]; Центр політико-правових реформ, Фонд «Демократичні ініціативи». – К.: Москаленко О. М. ФОП, 2009 (див. тут або у вебархіві).

І тут маємо сказати, що ситуація цікава: усі джерела плагіату є в «Списку використаних джерел» дисертації Легези, але, вказавши на них кілька разів, без усіляких докорів сумління наш герой передрав звідти чужі тексти величезними шматками:

Як бачимо, є тут і збіги між дисертаціями Дроздової та Писаренко, але це ми досліджувати тут не будемо.

Усього із плагіатом виявилися 84 сторінки із 173 сторінок основного тексту, і це – 49%, тобто «малайзійський дозвіл» пан Легеза подолав більш ніж з двократним запасом.

Проілюструємо плагіат Легези фрагментами Порівняльної таблиці, де збіги текстів виділені жовтим кольором, перефразування та синоніми – бірюзовим, перестановки слів місцями – зеленим; твердження особи про те, що це нібито вона щось пропонує, оцінює, розробила чи робить висновки – фіолетовим.

Зверніть увагу, як Легеза у чужому передраному тексті замінює різного роду вислови про адміністративні органи на «підрозділ міліції громадської безпеки», про який, власне, і написав свій «твір», та як переписує оті всі чужі слова, що свідчать про інтелектуальну працю інших людей, а не його самого: «Отже», «ми відокремлюємо», «ми, звичайно, можемо погодитись», «Таким чином», «Тому… необхідно визначити», «на нашу думку», «Вважаємо, що», «Наш висновок», «Вважаємо доречним», «Однак», «Проте», «ми можемо визначити», «можна виокремити», як переписує чужі оціночні судження («Не викликає особливих труднощів визначення…», «Найбільш вживаним серед науковців визнається критерій…», «Посилка на закон, який би мав вирішити проблему... не діє, оскільки», «Таке вузьке бачення проблеми обмежує», «оскільки справедливо вважається», «Викликає сумнів необхідність обов’язкової сертифікації» та інші). А оце так взагалі просто чудово: «У відповідності до нашої класифікації», «Для ілюстрування нашого висновку ми вважаємо за доцільне», «З вищевикладеного можемо зробити висновки», «Пропонується також передбачити», «це не є безпосереднім предметом нашого дослідження», «ми не можемо не відзначити», «Зважаючи на викладене, пропонуємо докладніше розглянути», та навіть передрав «рекомендуємо» разом із чужими рекомендаціями, вибачте за тавтологію.

До речі, дуже смішним виглядає вислів «підрозділ міліції громадської безпеки влади» на с. 138 дисертації Легези. Міліція забезпечує безпеку влади? А ми-то думали…

Гарний метод створення дисертації: вирізав–склеїв, до того ж разом із готовими джерелами – і нехай інші риються в бібліотеках та інтернетах, виписують цитати. Нема дурних! Прийдемо на готове, перепишемо та й захистимо все, що треба. Ну хіба що роки замінимо на новіші (див. с. 119).

Але Легеза не тільки переписує текст із готовими джерелами, а ще й додає свої покликання. Ось на цій же с. 119 дописав джерело [120]. Це стаття під назвою «Могильов вказав на найбільшу помилку МВС». Вказане Легезою у списку літератури посилання (http://www.zaxid.net/newsua/2010/5/19/183048/) не працює, але за назвою ми можемо легко знайти цю публікацію і переконатися, що там немає зазначеного тексту й наведених сум у гривнях. Тобто джерело – фальшиве.

Ось іще гарна картинка:

На с. 137 Легеза пише: «Ми вважаємо коректним висновок І.В. Дроздової, яка зазначає, що… [49]», давши покликання на її роботу. А наступний абзац починає словами «На жаль, сьогодні вибору… не існує», тобто читач має розуміти, що тут Легеза висловлює вже власні думки, однак це не так – весь абзац разом із цими чудовими словами про «жаль» нахабно передирається з чужої дисертації:

Нерозуміння автором того, як треба відокремлювати своє від чужого і як робити покликання, доходить до смішного: переписуючи абзац із дисертації Дроздової, він замінює справжнє джерело (№247) на дисертацію Дроздової, залишаючи текст «Для ілюстрування нашого висновку ми вважаємо за доцільне використати матеріали дослідження Всемірного банку», звідки не зрозуміло, хто ж саме робить оцей «наш висновок» та «вважає за доцільне» – Легеза чи, може, все ж таки Дроздова??

Для Легези сфальшувати джерела – раз плюнути. Ось він двічі додає покликання [6] (Адміністративна процедура та адміністративні послуги : зарубіжний досвід і пропозиції для України / авт.-упоряд. В. П. Тимощук. – К. : Факт, 2003. – 496 с.). Але фокус у тім, що там немає зазначеного тексту, про постанову уряду Фінляндії за 1995 р. та про можливості інституту омбудсмена в Нідерландах дозволяти провадити розслідування у книзі ніде не йдеться. Так само на с. 151 додане фальшиве джерело [217] (Тимощук В. П., Юрмач А. В. Оцінка якості адміністративних послуг. – К. : Факт, 2005. – 88 с., див. тут), де також нічого немає про реформування державного сектора в Австралії:

Ну й наведемо приклади плагіату з інших джерел:

Що нас особливо вразило в кандидатській дисертації Легези?

Те, що перша дисертація, з якою аж на 33-х сторінках були виявлені збіги, – це дисертація його офіційної опонентки Інни Вікторівні Дроздової з Львівського державного університету внутрішніх справ.

Ну тобто опонентка Дроздова, коли писала відгук та була присутня на захисті, не впізнала текст своєї дисертації в дисертації Легези? Немає слів.

Проте є гіпотези. Які, звісно,мають різну ймовірність.

Гіпотеза 1. Дроздова не знайома з текстом своєї дисертації 2009-го року.

Варіант 1-а. Легеза також не знайомий з текстом своєї дисертації 2011-го року. Пояснення: обидві дисертації виготовляла одна й та сама людина чи контора з написання дисертацій. Це дуже ймовірний варіант.

Варіант 1-б. Легеза сам писав свою дисертацію і свідомо переписував текст дисертації Дроздової. Ну а Дроздова свій текст не впізнала. Імовірність такого варіанту дуже мала.

Гіпотеза 2. Дроздова знайома з текстом своєї дисертації 2009-го року, але писала її не сама.

Варіант 2-а. Легеза не знайомий з текстом своєї дисертації 2011-го року. Дроздова була в курсі, хто виготовляв дисертацію Легези (може, та сама людина чи контора, що писала їй). Імовірність такого мала, але все в нашому житті можливе.

Варіант 2-б. Легеза писав дисертацію не сам, але в курсі, хто це робив, і був знайомий з текстом своєї дисертації. Дроздова текст впізнала, але зробила вигляд, що все нормально. Імовірність такого дуже мала.

Варіант 2-в. Легеза писав дисертацію сам, Дроздова текст впізнала, але зробила вигляд, що все нормально. Імовірність такого дуже мала.

Гіпотеза 3. Дроздова сама писала свою дисертацію 2009-го року.

Варіант 3-а. Легеза не писав свою дисертацію 2011-го року, її виготовляла Дроздова або інша людина чи контора (але Дроздова при цьому була в курсі). Це дуже ймовірний варіант.

Варіант 3-б. Легеза сам писав свою дисертацію. Дроздова не впізнала свій текст, а відгук або писала сама, або сама не писала, а підписала вже підготовлений для неї текст. Чому Дроздова не впізнала свій текст? Гарне питання. Може, тому, що всі ці тексти в юридичних дисертаціях – це беззмістовне пережовування вже кимось написаного, яке не має жодного сенсу, його ніхто під час написання серйозно не сприймає і не запам’ятовує, бо це просто неможливо зробити. Цілком можливий варіант, хоча й смішний.

Варіант 3-в. Легеза сам писав свою дисертацію, Дроздова впізнала свій текст, але питання вирішили папірцями з водяними знаками. Теж можливо, але малоймовірно.

Варіант 3-г. Легеза сам писав свою дисертацію, і Дроздова теж допомагала її писати (чому б і не заробити?), тому офіційний відгук на дисертацію позитивний, суттєвих зауважень немає, дисертант Легеза «заслуговує» і все таке… Не дуже віриться, але знову ж, чого тільки в житті не буває.

На інші варіанти щось у нас фантазії вже не вистачає, пропонуємо читачам самим потренуватися.

Докторська дисертація Євгена Легези

Легеза Євген Олександрович. Концепція публічних послуг: адміністративно-правовий аспект. – Дис. … доктора юридичних наук (12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Запоріжжя, 2017 (див. на сайті НРАТ або на сайті ПіФвНП).

Науковий консультант – Коломоєць Тетяна Олександрівна, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрНУ, декан юридичного факультету Запорізького національного університету.

Офіційні опоненти:

● Стеценко Семен Григорович, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрНУ, перший заступник начальника Інституту кримінально-виконавчої служби;

● Миколенко Олександр Іванович, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри адміністративного та господарського права Одеського національного університету імені І. І. Мечникова;

● Армаш Надія Олексіївна, доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри господарського, повітряного та космічного права навчально-наукового Юридичного інституту Національного авіаційного університету.

Захист дисертації відбувся 24.04.2017 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 17.051.07 Запорізького національного університету.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради – Лютікова М. О.

Обсяг плагіату в докторській Легези – 149 сторінок із 356 сторінок основного тексту, що становить 42%, – Малайзія, тобі знову полум’яний привіт від українського доктора юридичних наук!

Чотири джерела плагіату такі:

1) Острах М. Б. Провадження з надання адміністративних послуг в Україні. – Дис. … канд. юр. наук. – Дніпропетровськ, 2012 (див. тут).

2) Буханевич О. М. Теоретико-правові та праксеологічні засади на-дання адміністративних послуг в Україні. – Дис. … доктора юр. наук. – Київ, 2016 (див. тут).

3) Васильєва Н. В. Теоретико-методологічні засади формування та розвитку системи надання адміністративних послуг на регіональному рівні. – Дис. … доктора наук з держ. управління. – Київ, 2016 (див. тут).

Тут та сама ситуація: усі джерела плагіату є в списку літератури, Легеза їх кілька разів згадує, а потім передирає звідти величезні шматки. Особливо постраждала дисертація Маргарити Острах:

У першому ж прикладі з Порівняльної таблиці (на с. 24 дисертації) ми бачимо, як вільно поводить себе з чужим текстом дисертант: оціночне судження Маргарити Острах він приписав іншому автору – Гаращуку, який насправді ні про яке «зумовлення» «жвавих дискусій» нічого не «стверджує» – у його статті (у Острах це покликання [49], а в Легези – [63] Гаращук В. М. Управлінські послуги – новий інститут чи нова помилка? // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 3. – С. 109–114, див. тут) немає слів «жваві», «дискусії», «юриспруденції». Знову, крім плагіату, маємо ще й фальсифікацію джерел:

У докторській дисертації також спостерігаємо переписані чужі вислови «на наш погляд», «Отже», «можна зробити висновок», «нами була проаналізована вся сукупність проектів законів України», «Отже, можна зробити проміжний висновок», «ми виокремлюємо» і тому подібні, присвоєння Легезою чужих оціночних суджень («погоджуємось із соціологом Г. Осіповим», «На жаль, натепер відсутнє і відповідне законодавство», «При цьому зі змісту таких документів КМУ важко побачити», «Тому ми поділяємо думку науковців та практиків», «Якщо простіше, йдеться…», «Не можна не відзначити обґрунтовану позицію О. С. Лагоди, який…» тощо).

А із цікавинок – численні заміни «адміністративних послуг» на «публічні послуги», а звідси випливає логічне питання: що там цей юрист примудрився знайти на сайті Верховної Ради, шукаючи саме «публічні послуги», яких там немає, а є «адміністративні послуги»? А ось що:

Нахабний плагіат, немає слів.

Цитуючи на с. 140 статтю 10 Закону України «Про адміністративні послуги», Легеза з легкістю підміняє вислів «Адміністративна послуга вважається наданою…» словами «Публічна послуга вважається наданою…». Так само на с. 171 від пустотливих рученьок Легези «постраждав» і Кодекс адміністративного судочинства України, у тексті якого наш спритний юрист поміняв «письмову процедуру» на «письмове провадження». Фальшування текстів законів та кодексів – це щось новеньке в юриспруденції.

Порядок розташування абзаців у дисертації Легези – такий самий, як і в дисертації Острах, що свідчить про свідоме переписування чужого тексту. А ще знаходимо стилістичні помилки, що викликані незначним переробленням чужого тексту. Ось Острах пише: «Результат надання адміністративної послуги: замовник отримує виписку з Єдиного державного реєстру». Легеза речення скорочує, і на с. 182 виходить помилка: «Результат надання публічної послуги – виписку з Єдиного державного реєстру» (треба було написати «виписка»). Гарні відбитки пальців залишив! А на с. 186 знову бачимо додане фальшиве джерело [172] – автореферат Лагоди, в якому, як і в дисертації Лагоди, немає того тексту. І там же – знову фальшиве твердження про те, що нібито в Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» є вислів «Публічна послуга». Фальшування й підробки, плагіат і окозамилювання, що це нібито він сам «аналізував періодику» та «дійшов висновку», – оце така майже вся його дисертація:

На с. 215 зі здивуванням ми дізнаємося, що Легеза проводив якесь «соціологічне дослідження», хоча текст зідраний з дисертації Острах. А ще зверніть увагу, як він «розмножує» одне й те саме покликання по тексту після кожного речення. Таке дивне явище повторюється в його дисертації багато разів (чорт його знає, навіщо), і це при тому, що поруч з купою переписаних абзаців ніяких покликань немає (тобто маємо очевидний плагіат). Це я до того, що коли пан юрист раптом захоче виправдатися тим, що десь там після кількох передраних сторінок стоїть покликання, а тому все гаразд, то ми йому ткнемо пальцем ось сюди і запитаємо: а чому ж тут стоїть покликання після кожного речення підряд кілька разів, а ось тут і тут немає нічого?

Ось іще: передрано фразу «нами було досліджено веб-сторінки органів влади цих країн» і самі результати такого «дослідження», і знову на с. 300 додано фальшиве покликання не на справжнє джерело списування, а на статтю Михайлюка, в якій немає того тексту і взагалі немає слова слова «Інтернет»:

Цікаво, що в 2017 році Легеза пише, що «заслуговує на увагу досвід учених Російської Федерації» та саме законодавство РФ, нібито йому невідомо, що витворяє в Росії режим ФСБ (колишнього КДБ):

Чим іще нас здивував Легеза, крім перекручування текстів законів та повторенням покликання на джерело після кожного речення в одному абзаці, так це іще одним типом маніпуляції з джерелами.

Ось він переписує шматок дисертації Буханевича з описом праці Авер’янова, і чомусь втюхує туди покликання [36] на цього ж Буханевича, хоча насправді Буханевич лише цитує Авер’янова, а не разом із Авер’яновим щось «зазначає» та «вважає». Доказом ненормальності такого додавання є фраза «В. Б. Авер’янов та О.М. Буханевич вважає» замість «В. Б. Авер’янов та О.М. Буханевич вважають». І знову нас дивує оце чудне ноу-хау від Легези – додавання однакових покликань чотири рази в одному абзаці. Дуже смішно:

«В. П. Тимощук та О.М. Буханевич вказують», «О.М. Буханевич та В. П. Тимощук стверджують», знову всюди тулиться непотрібне покликання на дисертацію Буханевича, проте у висновках до першого розділу покликання з передраного тексту нахабно видаляється:

Щодо дисертації Васильєвої – звідси теж Легеза переписує великі шматки, щоправда, плутає Литву з Латвією, приписує собі чужі дослідження, знову додає до чужого тексту фальшиве покликання [393] на статтю Соколової, де немає зазначеного тексту, немає нічого про указ, немає чисел 165 та 21, немає ніякої згадки про «здоров’я»:

Останнє джерело цікаве тим, що не тільки наш видатний юрист украв звідти фрагменти і в свою кандидатську (2011), і в докторську (2017) дисертації. Оці слова про туалет («сидячі місця та місця для заповнення документів, забезпечити наявність питної води, туалету тощо») взяли за душу не тільки Легезу, а й ще Маргариту Острах (2013), Юлію Даньшину (2013) та Сергія Жукова (2012).

Хто він такий – цей Євген Легеза?

Як пише Вікіпедія, Євген Олександрович Легеза має вчене звання професора кафедри публічного та приватного права Університету митної справи та фінансів (УМСФ) (2018), де й працює професором, а також, за даними сайту УМСФ, він є заступником голови Ради молодих учених УМСФ. Ага, одну Голову Ради молодих вчених НАНУ – Валерію Ковач – ми пам’ятаємо, авжеж. Ось і ще один такий нарисувався.

Євген Легеза – переможець Всеукраїнського конкурсу «Молодий правник року 2016» у номінації «Молодий науковець», який був організований Координаційною радою молодих юристів України при Міністерстві юстиції України. Багаторазовий переможець обласного конкурсу «Кращий молодий вчений» (Дніпропетровської області) у гуманітарному напрямі (диплом І ступеня у 2017, ІІ ступеня у 2019, ІІІ ступеня у 2021 р.). У 2018 та 2022–2024 рр. отримував стипендію Кабінету Міністрів України для молодих вчених, у 2019 – стипендію Верховної Ради України для найталановитіших молодих учених, у 2020 – Премію Президента України для молодих учених.

10 липня 2025 р. став одним із 50 переможців конкурсного відбору наукових робіт на присудження «Премії Верховної Ради України молодим ученим»

Легеза – активний науковий керівник дисертантів. Крім судді Царевич, яку вже позбавили наукового ступеня через плагіат, є ще 15 дисертантів, в дисертаціях яких програма показує наявність плагіату, причому в однієї особи – збіги з російською дисертацією. Роль Легези в захисті дисертації Оксаною Царевич голова Ради ГО ТРОН, координаторка антиплагіатної ініціативи «Дисергейт» Світлана Благодєтєлєва-Вовк охарактеризувала так: «науковий керівник не тільки не контролював якість і самостійність роботи пошукачки, а допустив запозичення із власного доробку, що характеризує його як мінімум непрофесійним, а як максимум академічно недоброчесним… Випадок Царевич – про наскрізну академічну недоброчесність середовища, в якому вона здобула науковий ступінь».

Євген Легеза є членом редакційної колегії наукових видань «Правова позиція», «ScienceRise: Juridical Science», Customs Scientific Journal, що внесені до Переліку наукових фахових видань України (категорія «Б»), є членом спеціалізованої вченої ради Д 08.893.03 з правом прийняття до розгляду та проведення захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право (див. тут).

За даними сайту YouControl, Євген Олександрович Легеза у 2018 р. хотів стати суддею Верховного Суду України, а в 2023 і 2024 роках – суддею Апеляційного адміністративного суду.

Станом на 4 червня 2026 р. Євген Легеза має 27 документів у базі Scopus і його h-індекс = 17. Як це таке можливо? Та просто: наприклад, свіженька стаття Легези із співавторами під назвою “Interpretation of Regulatory and Legal Acts in Contemporary Contexts: Foreign Experience, Comparative Perspectives, and Pathways for Regulatory Reform”, що вийшла 22 лютого 2026-го року в журналі Nusantara: Journal of Law Studies (видавець – Islamic Research Publisher, Lampung, Indonesia) (2026, Vol. 5, No. 1, pp. 102–122) за 3 місяці встигла бути процитованою (тобто згаданою в інших уже опублікованих працях!) 17 разів. Наприклад, у статті українських авторів “Foreign Legal Frameworks in Regulating the Maintenance of Public Safety and Public Order at the Regional Level”, що вийшла на сс. 288–306 у тому самому журналі (2026, Vol. 5, No. 1). А ще її процитували інші українські вчені в статті “Legal regulation of social security principles in the countries of the European Union and Ukraine”, що вийшла (ви будете сміятися) на сс. 229–251 у тому самому журналі (2026, Vol. 5, No. 1).

А є ще журнал Drug and Alcohol Research («Дослідження наркотиків та алкоголю»), що видається в Єгипті Ashdin Publishing, де в статті “Foreign Experience of Illegal Import/Export of Medicinal Drugs: Administrative Legal and Criminal Legal Aspects” (2026, Vol. 15, Issue 2), що була опублікована 12 лютого 2026-го року, певна група українських вчених цитує вказану вище індонезійську статтю Легези (нагадаю, вона вийде друком тільки через 10 днів, 22 лютого), а заодно й іще 20 його інших статей.

Слава богу, що в нас є чудовий індонезійський журнал, який обліковується в Скопусі, де в одному номері можна не тільки зробити публікацію статті, а й одночасно отримати два її цитування, і є єгипетське видавництво, в якому можна друкуватися з покликаннями на статті, що вийдуть у майбутньому. І це ж тільки те, що ми знайшли нашвидкуруч, бо детально аналізувати оці «цитування» стало огидно.

Кому цікаво – можуть по наведених покликаннях подивитися на прізвища цих спритних українських «учених», що знайшли такий чудовий спосіб нагнати собі індекс Хірша.

ВИСНОВКИ

Та які там висновки у множині?

Тут тільки один висновок: чудова кандидатура на посаду міністра юстиції.

Василь Садовий

Фото Легези з сайту ScienceRise

Фото Дроздової з сайту Фirtka.if.ua

04.06.2026

Валерій Філіппов

OS — Fri, 29 May 2026 11:38:21 GMT

Валерій Леонідович Філіппов: плагіатор – ректор – колабораціоніст

У попередньому матеріалі ми розповіли про Ларису Анатоліївну Сиволап, ректорку Маріупольського державного університету в окупованому Маріуполі, яка активно співпрацює з російською владою. Починалося все з нібито малого – крадіжки чужих текстів у свою дисертацію (ну подумаєш, це ж така дрібнота), а завершилося (поки що) заочним судовим вироком у кримінальній справі за колабораціонізм.

Ну а сьогодні розповімо про ще одного дуже активного українського діяча з Луганська, який теж швиденько перефарбувався, а може, й не перефарбувався насправді, а просто дочекався «асвабадітєлєй».

Валерій Леонідович Філіппов народився 7 липня 1961 р. у м. Брянка Луганської області.

У 2004 році став кандидатом педагогічних наук, а в 2007 році – ректором Луганського державного інституту культури і мистецтв, створеного 2002-го року. У 2012 р. цей заклад був перейменований у Луганську державну академію культури і мистецтв, і Філіппов продовжив ректорувати й там. Став професором, Заслуженим працівником культури України.

Філіппов був активним членом Партії регіонів, депутатом Луганської обласної ради. На засіданні Верховної Ради агітував за те, щоб російська мова стала державною. Як писав сайт «Диалог.UA», «за часів "Помаранчевої революції" Філіппов активно підтримував Януковича та влаштовував у своєму виші переслідування щодо інакодумців учнів та викладачів. 2014 року був активним учасником проросійських мітингів у Луганську». Різко виступив проти «Євромайдану» (див. його інтерв’ю в програмі «Герой дня» на телеканалі «Лот»).

Після окупації Луганська бандформуваннями так званої «Луганської Народної Республіки» у 2014 р. Луганська державна академія культури і мистецтв була передислокована до Києва. А пан Філіппов залишився, почав співпрацювати з окупантами та очолив «Луганскую государственную академию культуры и искусств им. М. Матусовского» в окупованому Луганську.

Ось фото з сайту академії 2020-го року, з бюстом товариш Леніна:

У 2021 р. з нагоди 60-річчя Валерію Філіппову присвоїли почесне звання «Заслуженный деятель искусств ЛНР», він також отримав знаки «Почётный работник образования ЛНР» та «За заслуги перед Луганском». Ну а сам пан Філіппов зробив персональну виставку фотографій:

Академія культури та мистецтв у Луганську, яку очолює Філіппов, активно пропагує російські цінності: на головній сторінці сайту із трьох картинок, що змінюють одна одну, лише третя стосується тематики академії. Отака вона, російська культура з мистецтвом:

А трохи нижче сайт академії агітує взяти участь у війні («СВО») проти України:

Але, як ви вже здогадалися, не спроста про цього Філіппова ми пишемо на сайті «Плагіат і фальсифікації в наукових працях».

Коли він працював у Луганському коледжі культури та мистецтва, то підготував (без усякої аспірантури) у Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук (спеціальність 13.00.05 – соціальна педагогіка) на тему «Організація педагогічної взаємодії з підлітками – студентами коледжу – як оптимальна умова їх соціального становлення».

Як написано в обліковій картці дисертації, вона «присвячена дослідженню сутності, ролі, інструментам та видам педагогічної взаємодії з підлітками - студентами коледжу культури і мистецтв. Розкрито роль та розроблено структурно-функціональну модель соціального становлення підлітка - студента в процесі педагогічної взаємодії, яка дозволяє зафіксувати основні компоненти соціально-педагогічного процесу; виявлено мотиви та розроблено критерії рівнів готовності підлітків-студентів і педагогів до взаємодії. Обґрунтовано психолого-педагогічні умови, створено та апробовано спеціальний курс для педагогів "Особливості взаємодії з підлітками" та факультатив для студентів "Навчаємось спілкуватись" з формування навичок педагогічної взаємодії.»

Захист дисертації відбувся 18.03.2004 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.09 у відомому плагіатному гнізді – Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, який зараз має назву Український державний університет ім. М. П. Драгоманова (з 2003 по теперішній час, тобто вже 23 роки, його очолює відомий доктор філософських наук Віктор Петрович Андрущенко, науковий керівник міністра-плагіатора Оксена Лісового).

Науковим керівником Філіппова був Харченко Сергій Якович, доктор педагогічних наук, професор, проректор з наукової роботи Луганського державного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка. Офіційні опоненти – Коберник Олександр Миколайович, доктор педагогічних наук, професор, декан технологічного факультету Уманського державного педагогічного університету імені П. Г. Тичини (до речі, науковий керівник цілої купи плагіатних дисертацій), та Короткова Раїса Іванівна, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціальної педагогіки Інституту соціальної роботи та управління Національного педуніверситету імені М. П. Драгоманова. Ученим секретарем спецради був Сергій Георгійович Кобернік, тоді ще кандидат, потім доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри методики навчання природничих дисциплін, а зараз професор кафедри географії Національного педуніверситету імені М. П. Драгоманова.

У 2016 р., як писав сайт «Диалог.UA», експерти двох організацій – Інституту проблем виховання Академії педагогічних наук України та Київського університету імені Бориса Грінченка – виявили в його дисертації плагіат, а тому Наказом МОНУ від 01.07.2016 №750 Валерія Філіппова позбавили наукового ступеня кандидата педагогічних наук. Щоправда, «виловити» текст цього рішення можна тільки вручну, бо викладений на сайті МОНУ наказ, підписаний міністеркою Лілією Гриневич, не оцифрований, та ще й не містить ніяких додаткових відомостей ані про дату захисту, ані про керівника чи опонентів:

Подія не була ніяк, як то кажуть, розпіарена і пройшла майже непоміченою: написав про неї лише згаданий вище сайт «Диалог.UA».

Зрозуміло, що влада «Луганської народної республіки» проігнорувала це рішення, і ректор-плагіатор не тільки залишився керувати «Академией культуры и искусств», а й навіть став у 2023 році гостем Російської академії музики імені Гнесіних:

В завершение встречи прозвучал традиционный вопрос: «Представим, что у вас есть возможность исправить три своих ошибки: одну — как ректора, вторую — как человека, третью — как музыканта. Какие это ошибки?» Без раздумий Валерий Леонидович ответил, что не хотел бы ничего менять: «Все, что ни делается, — к лучшему. Есть и ещё одна хорошая фраза: делай что должен и будь что будет. Главное — всегда оставаться человеком».

Та які там помилки, куди ж щось міняти в житті – така гарна кар’єра, збулася мрія стати росіянином. І не відмовлятися ж від дисертації. Та й головне – завжди залишатися російською людиною, ось агітувати на сайті абітурієнтів іти на війну з Україною.

Тим більше що звичка дурити нікуди не поділася, і це не тільки про плагіат у дисертації. Виступаючи 6 жовтня 2010 р. на засіданні Верховної Ради, Валерій Філіппов, захищаючи російську мову, заявив:

«Когда вы говорите, что если мы выступаем за русский язык, то не любим Украину и хотим присоединиться к России, то это миф! Мы любим Украину, мы все время жили в Украине, но Украина разная. И если Украина разная, то я считаю, что это наше достоинство».

Як бачимо, міф розвіявся, і вилізла гола правда: Філіппов не тільки радо приєднався до Росії, а й навіть весною 2015 року на одному із зборів пообіцяв застрелитися, якщо випускники його вишу не отримають російських дипломів, але пронесло.

Як Філіппов «залишається людиною», тобто не зраджує своїм звичкам порушувати правила наукової спільноти, гарно проілюструвало Вільне мережеве співтовариство «Дисернет», яке присвятило Валерію Філіппову сторінку, на якій зазначено, що цей пан у 2012 році опублікував дві однакових статті про «текст і реальність» (одна потім була ретрагована) і дві однакові статті про «мислення та смислоутворення» (одна з них теж була ретрагована):

Ось така цікава історія луганського плагіатора – ректора-колабораціоніста.

* * *

ТРОХИ РОЗДУМІВ ПРО РЕКТОРІВ-ПЛАГІАТОРІВ

Що ми маємо станом на 29 травня 2026 року?

Виявлено 19 осіб із плагіатом, які зараз є чи колись були на посаді ректора, з яких три особи мають плагіат у статтях (Іван Грищенко – має 5 плагіатних статей, Валерій Запорожан – 2 статті з плагіатом, Костянтин Сухий – 2 статті), а інші 16 штук – плагіат у дисертаціях:

1) Валерій Бортняк – кандидатська й докторська

2) Богдан Буяк – докторська

3) Тетяна Кагановська – докторська

4) Михайло Макаренко – докторська

5) Анатолій Мельниченко – кандидатська

6) Валентин Молодиченко – докторська

7) Олександр Никитюк – докторська

8) Станіслав Ніколаєнко – докторська

9) Віктор Огаренко – докторська

10) Володимир Онищенко – докторська

11) Володимир Пашков – докторська

12) Вікторія Петрушенко – докторська

13) Лариса Сиволап – докторська

14) Микола Трофименко – кандидатська й докторська

15) Валерій Філіппов – кандидатська

16) Сергій Шкарлет – докторська

Із цих шістнадцяти позбавили наукового ступеня лише двох – Сиволап та Філіппова, та й то після того, як вони стали колабораціоністами.

Дехто з цих відмінив рішення НАЗЯВО щодо наявності плагіату через суд (за обставинами, які ніяк не пов’язані з самим плагіатом, бо порівняльні таблиці ніхто так і не спростував), дехто успішно судиться (от людям суто випадково пощастило з суддями!), на інших не подавали заяви, а за власною ініціативою «компетентні в плагіаті органи» розслідувати нічого не хочуть і не можуть, бо це не передбачено законодавством.

От і маємо те, що маємо. І це ж далеко не всі ректори з фальшивими дисертаціями, про яких знає суспільство.

Плагіатори на чолі університетів, плагіатори – заступники міністра освіти і науки, плагіатори – міністри освіти і науки України.

Яка Європа? Азія-с! Якщо якась пуповина в царині науки й пов’язує нас із Росією, то це масовий плагіат у дисертаціях (більше 7 тисяч тільки тих, що мають крадені тексти з інших українських та російських дисертацій, а є ж іще з краденими шматками з книг та статей!) та de facto поблажливе ставлення до плагіату, не дивлячись на різні гарні словеса про академічну доброчесність та всілякі закони про неї.

Василь Садовий

Фото Філіппова із сайтів, згаданих у тексті

29.05.2026

Лариса Сиволап

OS — Tue, 26 May 2026 20:15:23 GMT

Сиволап Лариса Анатоліївна: історія однієї плагіаторки

Чого тільки не трапляється в житті наших плагіаторів, якими тільки тропами вони не деруться нагору!

Як ні в чому не бувало, продовжують керувати університетами викриті на плагіаті в докторських дисертаціях Тетяна Кагановська (Харківським ім. В. Каразіна) та Вікторія Петрушенко (Вінницьким медичним).

Ось, як ні в чому не бувало, гуляє по землі Валерій Бортняк, ректор Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, – пан з двома плагіатними дисертаціями: кандидатською та докторською.

Нещодавно нас вразила карколомна кар’єра Миколи Трофименка, орденоносця («За заслуги» ІІІ ступеня»), пройдисвіта з плагіатними кандидатською та докторською дисертаціями, який з посади ректора Маріупольського державного університету пересів у крісло заступника міністра освіти і науки України.

Але все це ніщо перед життєвими зигзагами Лариси Сиволап.

Лариса Анатоліївна Сиволап має дивну історію захисту дисертацій. За даними НРАТ, у неї дві кандидатські і дві докторські дисертації:

1) Сиволап Л. А. Управління інвестиційною діяльністю в умовах ринкової економіки. – Дис. … канд. екон. наук (спец. 08.06.02 – Підприємництво, менеджмент та маркетинг). Захищена 02.07.2002 у Донецькому державному університеті економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. Науковий керівник – проф. Ю. В. Макогон, зав. кафедри міжнародної економіки Донецького національного університету; офіційні опоненти – проф. В. М. Гончаров і к. е. н. Л. В. Батченко (див. тут).

2) Сиволап Л. А. Іноземний капітал в економіці України в умовах спеціального режиму інвестиційної діяльності. – Дис. … канд. екон. наук (спец. 08.05.01 – Світове господарство і міжнародні відносини). Захищена 24.11.2004 у Донецькому національному університеті ім. В. Стуса. Науковий керівник – проф. Ю. В. Макогон; офіційні опоненти – проф. В. М. Гончаров і к. е. н. Л. М. Волощенко (див. тут).

3) Сиволап Л. А. Сучасна економічна парадигма управління промисловими підприємствами. – Дис. … доктора екон. наук (спец. 08.00.04 – Економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності). Захищена 30.11.2018 у Приазовському державному технічному університеті (Маріуполь). Науковий консультант – проф. Ю. В. Макогон; офіційні опоненти – проф. Г. Г. Савіна, проф. Т. Г. Логутова і проф. О. А. Зінченко (див. тут).

4) Сиволап Л. А. Сучасна економічна парадигма управління промисловими підприємствами. – Дис. … доктора екон. наук (спец. 08.00.04 – Економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності). Захищена 16.11.2020 у Херсонському національному технічному університеті. Науковий консультант – проф. Ю. В. Макогон; офіційні опоненти – проф. Л. О. Жилінська, проф. Р. І. Жовновач і проф. Л. М. Філіпішина (див. тут). Нагадаю, що проф. Лілія Михайлівна Філіпішина була викрита на плагіаті в докторській дисертації (публікація – тут, Рішення Комітету з питань етики НАЗЯВО – тут).

Щодо двох кандидатських із трохи схожими назвами, тим самим науковим керівником та тим самим першим опонентом нічого не скажу, бо треба розслідувати окремо, а ось із докторськими – дуже цікава ситуація. Ідентичні назви, той самий консультант, обидві захищені в листопаді, але з різницею в 2 роки. Чого б це?

А виявляється, у дисертації, захищеній у 2018 році, був виявлений плагіат.

Наказом МОНУ від 23.04.2019 №544 рішення спеціалізованої вченої ради Д 12.052.02 ДВНЗ «Приазовський державний технічний університет» від 30 листопада 2018 року, протокол № 16, про присудження наукового ступеня доктора економічних наук пані Сиволап було скасовано, і їй відмовили у видачі диплома доктора економічних наук. Також цим наказом були висловлені зауваження голові спецради проф. М. Г. Белопольському, членам комісії з попереднього розгляду дисертації проф. Т. Г. Логутовій, проф. І. М. Майоровій і проф. В. В. Гончар, а також офіційним опонентам Г. Г. Савіній, О. А. Зінченко і знову ж таки Т. Г. Логутовій. Ну й ще науковому консультанту – доктору економічних наук, професору Юрію Володимировичу Макогону.

Ну а після цього, через півтора роки, наша героїня вносить зміни в текст дисертації та автореферату і під тією ж назвою, з тим же науковим консультантом захищає дисертацію знову.

Чого не зробиш заради докторського ступеня! Пожадливість перемагає навіть здоровий глузд.

А тепер від наукових перипетій перейдемо до життєвих викрутасів пані Лариси.

Процитую далі «Повідомлення про підозру» від 10.08.2022, яке склав старший слідчий відділу розслідування особливо тяжких злочинів СУ ГУНП в Донецькій області капітан поліції Владислав Юрійович Сотніков:

Лариса Анатоліївна Сиволап народилася 18.05.1970 року в м. Маріуполь. З 03 січня 2022 року обіймала посаду професора кафедри управління персоналом та економіки підприємства навчально-наукового інституту управління Маріупольському державному університеті. Після окупації м. Маріуполь російськими військовими Сиволап Л. А. залишилася у місті.

14.06.2022 року, Сиволап Л. А., з її добровільної згоди, відповідно до наказу Міністра освіти та науки так званої «днр» Кушакова Михайла Миколайовича від 14.06.2022 № 98 км, призначена на посаду виконуючої обов’язки ректора Маріупольського державного університету. Добровільно погоджуючись на зайняття вказаної посади, Сиволап Л.А. усвідомлювала, що її подальша діяльність буде спрямована на шкоду державі, на утвердження тимчасової окупації її території та на впровадження стандартів освіти держави-агресора у даному закладі освіти.

…наприкінці липня 2022… у своєму інтерв’ю Сиволап Л. А. зазначила, що вони співпрацюють з Міністерством освіти держави-агресора щодо акредитації та ліцензії Маріупольського державного університету.

Сиволап Л. А. підозрюється в здійсненні пропаганди у закладах освіти з метою сприяння здійсненню збройної агресії проти України, встановленню та утвердженню тимчасової окупації частини території України, уникненню відповідальності за здійснення державою агресором збройної агресії проти України, а також дії спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 111-1 КК України.

На сайті «Мариупольского государственного университета имени А. И. Куинджи» можна прочитати, що Лариса Анатоліївна Сиволап є ректором, доктором економічних наук, має вчене звання доцента, пройшла перепідготовку у Ростові-на Дону, Казані, Москві та інших містах Російської федерації та отримала сертифікати про підвищення кваліфікації, зокрема, за програмами «Реализация государственной национальной политики в субъектах Российской Федерации» (2023) та «Обеспечение антитеррористической защищённости объектов» (2024).

А ще є такий російський сайт – «Золотые имена высшей школы», де «за рекомендацією вузів та наукових установ РФ відбирають найдостойніших представників професорсько-викладацького складу, які мають особистий успіх, досягнення у навчальному процесі із застосуванням новітніх методик, інноваційних практик для підвищення якості освіти».

І на цьому сайті розміщена хвалебна стаття про колаборантку Сиволап:

«Номинация: «За преданность профессии и продолжение традиций российской высшей школы»

Лариса Анатольевна Сиволап исполняет обязанности ректора Мариупольского государственного университета имени А.И. Куинджи. Именно с её именем связано возрождение деятельности университета в июне 2022 года. Именно она стала тем человеком, в которого поверили, за которым пошли, который сделал практически невозможное в сложившихся на тот момент в Мариуполе условиях – возобновить работу университета, собрать команду единомышленников, обеспечить условия труда в разрушенном городе, позаботиться о каждом, открыв широкие возможности для десятков сотрудников и тысяч студентов.

«Чем выше поднимаешься по лестнице, тем сильнее эту лестницу раскачивают», – говорит Лариса Анатольевна. Так складывалось в её жизни, что лёгкие пути и проторённые дорожки – не её формат.

Начав карьеру в далёком 1997 году на должности секретаря-машинистки тогда ещё Мариупольского гуманитарного колледжа, Л.А. Сиволап прошла путь до исполняющей обязанности ректора Мариупольского государственного университета имени А.И. Куинджи. Она была лаборантом, ассистентом, старшим преподавателем, доцентом, профессором, заведующей кафедрой, на каждом этапе глубоко погружаясь в работу. Поэтому сейчас о содержании и объёмах работы каждого сотрудника университета она знает не понаслышке.

Инициативность, ответственность и целеустремлённость, с которой Лариса Анатольевна подходила к выполнению любой работы, любого поручения, обеспечивали ей карьерный рост. А высокий уровень её научного потенциала стал залогом успешной защиты кандидатской и докторской диссертации, получения учёного звания доцента и избрание её Академиком Академии экономических наук по специальности «Международная экономика».

Лариса Анатольевна, дав университету вторую жизнь, фактически подарила молодёжи Мариуполя и Приазовья уверенность в завтрашнем дне. За год своего существования Мариупольский государственный университет имени А.И. Куинджи стал центром не только качественного образования, но и центром активности, творчества для молодых людей, дал возможность многим людям среднего возраста кардинально изменить свою жизнь, получив профессию своей мечты, позволил вовлечь в образовательный процесс даже людей старшего поколения, вернув им молодость души.

Каждую минуту Лариса Анатольевна живёт жизнью университета и коллектива, отдавая всю себя без остатка. Её заслуги в течение 2022 – 2023 года были отмечены благодарственными письмами Советника Президента Российской Федерации А.А. Кобякова, заместителя Министра науки и высшего образования Российской Федерации Д.В. Пышного, руководителя Федерального агентства по делам национальностей И.В. Баринова и т.д.

Кроме этого, Л.А. Сиволап приказом Минобрнауки России от 20 сентября 2022 г. № 644 к/н-ДСП награждена медалью «За безупречный труд и отличие».

Не останавливаясь на достигнутом, Лариса Анатольевна постоянно повышает свой профессиональный уровень, совершенствуя уже имеющиеся компетенции и приобретая новые, чтобы смело строить планы на будущее и развивать Мариупольский государственный университет имени А.И. Куинджи в лучших традициях российской высшей школы.

Важно отметить активную гражданскую позицию Л.А. Сиволап, которая проявляется в её постоянном стремлении к конструктивной и созидательной деятельности. Так, Лариса Анатольевна стала инициатором создания Союза женщин Приазовья в г. Мариуполь под эгидой Союза женщин России. На данный момент Союз женщин Приазовья, президентом которого была единогласно избрана Лариса Анатольевна, уже насчитывает более трёхсот женщин с такой же активной жизненной позицией и стремлением трудиться на благо родного края и каждого ближнего, основываясь на традиционных российских духовно-нравственных ценностях.

Её преданность профессии служит примером для молодого поколения преподавателей и студентов, каждый из которых заражается и заряжается её позитивом, стойкостью перед жизненными трудностями, уникальной способностью смело преодолевать преграды и не пасовать перед обстоятельствами, силой духа, чувством юмора, подлинной справедливостью и уверенностью в завтрашнем дне.»

Епілог

Ларису Сиволап визнали винуватою у колабораціонізмі, її дії кваліфіковані як колабораційна діяльність у сфері освіти (ч. 3 ст. 111-1 КК), повідомив 15 липня 2023 р. сайт «Трибун». Сиволап засудили до 3 років позбавлення волі із забороною на 15 років обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій держави та місцевого самоврядування, а також займатися будь якою діяльністю, пов’язаною з освітнім процесом.

Закономірна доля людини, що заради наукового ступеня погодилася на підробку дисертації, а потім заради кар’єри – посади ректора – пішла на співпрацю з окупантами.

А на що здатні наші доморощені плагіатори тут, в Україні? Невже хтось вірить, що їм можна довіряти керівництво закладами освіти, міністерствами, бути суддями та депутатами?

Василь Садовий

Фото Сиволап із сайтів, згаданих у тексті

26.05.2026

Кандидатська дисертація Ірини Коцюби

OS — Sun, 03 May 2026 12:32:47 GMT

Ірина Коцюба (Пацева): друга плагіатна дисертація, тепер кандидатська

Це ж треба примудритися зробити кандидатську дисертацію на смітті, потім докторську на смітті, і обидві дисертації – самі по собі сміття, бо з плагіатом!

Але все по черзі.

Мова піде про Ірину Григорівну Коцюбу (нині Пацеву), 1983 р. н., яка за освітою – магістр з екології, інженер з охорони навколишнього середовища, яка в 30 років стала кандидаткою технічних наук, а в 38 – докторкою, зараз є професоркою а заодно й завідувачкою кафедри екології та природоохоронних технологій Державного університету «Житомирська політехніка».

Ірина Коцюба навіть експерт НАЗЯВО з питань акредитації освітніх та освітньо-професійних програм і експерт Наукової ради МОН України для проведення експертизи проектів наукових робіт (розробок) молодих вчених. Он воно як!

А ще Ірина Коцюба – членкиня спеціалізованої вченої ради ДУЖП із захисту кандидатських та докторських дисертацій за спеціальністю 21.06.01 (екологічна безпека), членкиня Вченої ради та науково-методичної ради ДУЖП.

Така поважна особа... Аж раптом у грудні 2025 р. виявилося, що докторська дисертація на тему «Наукові засади формування системи управління поводженням з твердими комунальними відходами об’єднаних територіальних громад», що була захищена в 2021 р., – не зовсім самостійна, містить плагіат.

І ось на тобі! Не пройшло й 5 місяців, як плагіат виявили і в кандидатській:

Коцюба Ірина Григорівна. Обґрунтування наукових засад безпечного збирання та транспортування твердих побутових відходів (на прикладі м. Житомира). – Дис. … кандидата технічних наук (спец. 21.06.01 – Екологічна безпека). – Житомир, 2013 (див. тут).

Науковий керівник – Ільченко Андрій Володимирович, кандидат технічних наук, доцент кафедри автомобілів і механіки технічних систем Житомирського державного технологічного університету.

Офіційні опоненти:

● Петрук Василь Григорович, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри екології та екологічної безпеки Вінницького національного технічного університету, директор Інституту екології та екологічної кібернетики;

● Хрутьба Вікторія Олександрівна, кандидат технічних наук, доцент кафедри екології та безпеки життєдіяльності Національного транспортного університету.

Захист дисертації відбувся 28.03.2013 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.880.01 у Державній екологічній академії післядипломної освіти та управління.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради – кандидат технічних наук Тимошенко Михайло Миколайович.

Тут, до речі, з оцих сухих бюрократичних рядків щодо захисту виглядають цікаві факти, на які слід було б звернути державним особам, що розробляють усякі правила про те, де саме може проходити захист, та які слід ввести обмеження щодо керівників-опонентів. Тому що дивіться: і кандидатська, і докторська були захищені в тій самій спецраді 26.880.01 у Державній екологічній академії післядипломної освіти та управління Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, тобто члени спецради добре знайомі, опонент кандидатської Хрутьба стала консультанткою докторської, а Василь Петрук був опонентом і однієї, і другої дисертацій. Ну майже сім’я. Може, міністерству слід внести якусь різноманітність у ці "колективи однодумців"? Щоб такі конвеєри зі штампування дисертацій якось не кидалися в очі?

На с. 66 своєї кандидатської дисертації шановна пані Ірина пише, що з метою вивчення складу твердих побутових відходів, що вивозяться на сміттєзвалище, на території міста Житомир були взяті під спостереження 12 сміттєвих контейнерів – «щоб уникнути несанкціонованого вилучення відходів». Тут, мабуть, маються на увазі особи, що риються по баках в пошуках сміття, яке можна віднести до приймального пункту. Цікаво, хто і як забезпечував це спостереження – ну нехай не цілодобове, але ж щонайменше з 6 ранку до 20 вечора?

Читаємо дисертацію далі: «Під час проведення досліджень вивчали такі компоненти морфологічного складу ТПВ: макулатура, метал, скло, пластмаса, харчові відходи, будівельне сміття, текстиль, дерево, гума, шкіра, кістки тощо. Дослідження з визначення морфологічного складу ТПВ на в м. Житомирі були проведені за участі фахівців міської санітарно-епідеміологічної станції та спеціалістів КАТП−0628. Роботи проводилися в 4 сезони 2009 року: у зимовий, у весняний, літній та в осінній». Тобто 12 контейнерів у різних частинах міста якось вивозилися окремо від інших (бо ми ж у курсі, що машина об’їжджає місця, де виставлені сміттєві баки, і просто перекидає їх у своє нутро, а заодно й ущільнює спеціальним пристроєм), десь вивантажувалися, і там «роботи із сортування та зважуванням відсортованих компонентів ТПВ проводили за допомогою працівники КАТП−0628» (уся оця дивна орфографія – кандидатки наук). Ну тобто пуста машина їхала за спеціально відібраним контейнером, завантажувала його, потім відвозила кудись на площадку з вагами, розвантажувалася, сміття сортували й зважували співробітники автопідприємства, потім машина їхала за наступним контейнером. Цікаво, вони це все робили за наказом директора КАТП згідно з якимось договором, чи за домовленістю з дисертанткою?

Ну що, подивимося на отримані співробітниками КАТП дані, які Ірина Коцюба взяла в свою дисертацію? Вашій увазі таблиця 3.6 на с. 69:

Перевіримо, як справилася з арифметикою кандидатка технічних наук Коцюба.

У рядках шкіра з кістками підрахована правильно, склотара зі склобоєм, каміння з керамікою – теж, а ось останній рядок дав збій:

157,3+135,2+129,3+142,7+168,4+147,8+161,1+138,7+162,5+143,5+148,1+146,6 = ?

У нас вийшла загальна маса 1781,2 кг. У Коцюби – 1703,2 кг. А у вас?

А ще нас вразили дані по текстилю: середня його вага в першому контейнері дорівнює 0,5 ± 2,6 кг (схожі дані й по іншим контейнерам). Тобто колись співробітники зважували-зважували текстиль з контейнера та отримали аж мінус 2,1 кг? Ну це хіба що на травневі свята. Або ж після Нового року. Чого тільки не буває в житті! Як відомо, в епіцентрі ядерного вибуху синус кута може й п’яти досягати, а логарифм у чорній дірі стає від’ємним.

Ну, чорт із тією арифметикою, є речі важливіші.

Як виявляється, шановна Ірина Григорівна не тільки лазила по сміттєвих контейнерах Житомира, але й добряче порилася в чужих текстах, звідки натягала собі в дисертацію багато всілякого добра, доказом чого є спеціальні порівняльні таблиці, що демонструють наявність плагіату.

У наших порівняльних таблицях збіги текстів виділені жовтим кольором, перефразування та синоніми – бірюзовим, перестановки слів місцями – зеленим, ну а твердження авторки про те, що це нібито вона щось пропонує, оцінює, розробила чи робить висновки – фіолетовим.

Перше джерело плагіату – «Концепция обращения с твердыми бытовыми отходами в Российской Федерации МДС 13-8.2000» (утверждена Постановлением коллегии Госстроя России от 22 декабря 1999 г. №17) (див. тут).

У першому абзаці звернемо увагу на джерела, які Коцюба додала до чужого переписаного тексту. №2 – це російська стаття 2001 року, а №77 – українська 2006-го, тести обох відсутні в Інтернеті. Джерела №№183 і 184 – різні санітарні правила 1977 і 1983 років, обидва джерела фальшиві, оскільки не містять зазначеного тексту. Тобто маємо яскравий приклад фальсифікації джерел, і така підміна трапляється в дисертації дуже часто.

Ну й дотримуючись сталої традиції українських плагіаторів, Коцюба в переписаному тексті замінює фрази «В России» на «В Україні», «Среднее по России расстояние» на «В Україні середня відстань», «в условиях России» на «в Україні», «По данным обследования 100 городов РФ» на «За даними обстеження 100 міст України», видаючи усі російські статистичні дані за українські, і такого «добра» там багато. А чуже «Таким образом» перетворюється на «Таким чином»:

Наступні два джерела плагіату – автореферат і сама дисертація 2008-го року російської дослідниці з Липецька: Моисеева Н. М. Повышение эффективности управления процессами перевозок твердых бытовых отходов на территории области (див. тут). Текст автореферату трішки відрізняється від дисертації, і Коцюба списувала з обох джерел.

Тут ми бачимо не тільки ляпи перекладу, коли, наприклад, Коцюба перетворює «утилизацию и захоронение» на «утилізацію й поховання» (треба «утилізацію й захоронення»), бо «поховання» – це обряд проводів та покладання тіла в могилу, а «захоронення» часто вживається як технічний синонім слова «поховання» (швидке поховання тіл або решток тіл без обряду, стихійні захоронення, масові чи археологічні поховання), а також стосується закопування відходів, різних речовин. Ще ми бачимо заміну досліджуваного Моїсеєвою Липецька і Липецької області на місто Житомир, «руб» на «грн». А ще Коцюба спромоглася знизити витрати Житомира в своїй дисертації 2013-го року на ті самі 13%, що й росіянка Моїсеєва в Липецьку в 2008-му році, про що й доповіла у висновках до 5-го розділу і у загальних висновках дисертації.

Ляпи продовжуються: Коцюба переписує собі чужий текст без частини речення, додає до нього щось своє, через що утворюється стилістично і змістовно неправильне речення: «змушені створювати нові, економічні вигідне законодавство». Фальшиві джерела, як завжди. І знову заміни: вислови «В городах России» на «У містах України», «в России» на «в Україні» та «пунктах Липецкой области» на «пунктах Житомирської області»:

А далі – взагалі пішли шедеври. Мало того що Коцюба в переписаному тексті російської дисертації замінила слова «для г. Липецка» на «для м. Житомира» та «в г. Липецке» на «у м. Житомирі», так ще й переписала текст про «зростання обсягів ТПВ», хоча насправді на рис. 3.9. спостерігається не «зростання обсягів ТПВ», а збереження їхнього сталого рівня. У висновках Коцюба насмикала шматочків із російської дисертації і зробила з них стилістично недолуге речення: «дослідили особливості чинними соціального, виробничого, економічного розвитку міста, які впливають на процес утворення ТПВ м. Житомир – динамічний регіон». Знову Коцюба поміняла слова «Липецкой области» на «м. Житомир» та «к средне-российскому уровню» на «для середньо-українського рівня». А ще дивним чином виявляється, що в Житомирі, як і в Липецьку, «за планом щодня обслуговуються тільки 79 % від загальної кількості контейнерів»:

Далі знову заміна: «По географической карте г. Липецка» – на вислів «На географічній карті м. Житомира». Далі знову Коцюба не змогла перекласти російську фразу «по прямой, соединяющей два пункта», через що вийшло стилістично неправильне речення «по прямій, які сполучаєють два пункти» (треба «по прямій, яка з’єднує два пункти», а не якесь дивне «сполучаєють»). Ну й спостерігаємо таку саму схему подання результатів із заміною деяких числових значень. Наявний плагіат не тільки тексту, а й ідеї:

Дивним чином числові дані по Житомиру знову виявилися ідентичними з даними по Липецьку, а ще Коцюба спромоглася знизити витрати Житомира в своїй дисертації 2013-го року на ті самі 13%, що й росіянка Моїсеєва в Липецьку в 2008-му році.

Четверте джерело – російська стаття:

Доронкина И. Г., Борисова О. Н., Шубов Л. Я. Разработка технологических решений, повышающих эффективность комплексного управления твердыми бытовыми отходами // Сервис в России и за рубежом, 2011, №8, с. 108–120 (див. тут).

Звідси Коцюба «взяла» у свій сміттєвий бак, тобто дисертацію, лише одну картинку. Але як узяла, гляньте лише на метод! Вона ж перевернула кожний стовпчик догори ногами! От молодець! Не схотіла, правда, копіювати останній стовпчик по Мальті з Кіпром, ну так це зрозуміло – він такий самий, як і в греків.

Щоб ніхто не подумав, що рисунок крадений, до нього були додані два джерела. Ось ці:

а) покликання [8] – це: Бабанин И. В. Организация селективного сбора отходов. Методические рекомендации (Твердые бытовые отходы, 2009, №9, с. 10–17). Це джерело фальшиве – там немає цього рисунка;

б) покликання [195] – це: Соломин И. А. Организация локальной системы управления отходами на примере Одинцовского района Московской области (Экология урбанизированных территорий, 2006, № 1, с. 79–85). Вона відсутня в Інтернеті, однак можна бути впевненим, що в цій статті, що вийшла на початку 2006-го року, немає рисунка з даними Євростату за 2005 рік.

П’яте джерело – знову російська стаття:

Агибалов А. А., Андреев Г. И., Исаченко А. В. Разработка и создание комплексов по сортировке и переработке твердых бытовых отходов для городов РФ // Горный информационно-аналитический бюллетень, 2002, №1, с. 212–215 (див. тут).

Звідси переписаний лише один абзац, у якому збіглися стандартні правопорушення плагіаторів: заміна вислову «на территории Российской Федерации» на вислів «на території України» та дві заміни слів «в России» на «в Україні»; помилковий недолугий переклад російської фрази «приобретает одно из первостепенных значений» у вигляді «набуває з першорядного значення»; перетворення російського «Таким образом» на «Отже», нібито це саме Коцюба робить якийсь висновок; фальшиві покликання (стаття №118 відсутня в Інтернеті, перевірити її ми не змогли, а ось №№ 19 та 137 в Інтернеті є, і вони точно не мають зазначеного тексту), ну й, звісно, дивні математичні розрахунки:

Коцюба пише, що «в наш час» (ну нехай у 2012 р., коли писалася дисертація) в Україні щорічно утворюється 1 млрд м³ відходів, у 2015-му їх стане 1,2 млрд, тобто обсяг зросте на 20%, при цьому зазначає, що щорічне збільшення складає 2%. З урахуванням складних процентів щорічне зростання одного мільярда на 2% дасть за три роки збільшення лише на 6,1% (1,02×1,02×1,02=1,0612), але ніяк не 20%. Звідки візьмуться 1,2 млрд кубів сміття в 2015-му році?

Далі інші сім джерел плагіату перелічувати не будемо – там переписувалося по 1–2 абзаци, а нам і так усе з цією Коцюбою зрозуміло.

Наостанок наведемо цікаві фотографії сторінок автореферату і дисертації кандидатки технічних наук.

Автореферат – с. 18:

Ну тобто замість рисунка – купа цифр з буквами, і те саме маємо в дисертації на сс. 33, 58–63, 89–90, 127–128, 132–133:

Як люди примудряються перетворити docx-файл програми Word у pdf-файл з такими викрутасами – чорт його знає.

А ось чому розпорядник Національного репозитарію академічних текстів (НРАТ) – Український інститут науково-технічної експертизи та інформації (УкрІНТЕІ) приймає такі файли від спецрад, а не вимагає надіслати текст без помилок – тайна ця велика є. Хоча він має забезпечувати «моніторинг надходження академічних текстів до Національного репозитарію» (див. тут).

А Коцюба – молодець! Із плагіатом на 57 сторінках (41% основного тексту), із плагіатними висновками (до розділу 1 – №№3 і 4, до розділу 3 – №№1 і 2, до розділу 5 – №№1 і 7, а також загальним висновком дисертації №9) стати кандидатом, та ще й технічних наук – це не кожен так зможе.

Василь Садовий

Фото Коцюби з сайту кафедри

03.05.2026

Віктор Огаренко, ректор «Класичного приватного університету»

OS — Sun, 12 Apr 2026 06:26:25 GMT

Ректор «Класичного приватного університету» Віктор Огаренко – класичний плагіатор

За неофіційними даними міжнародної групи, що досліджувала українські дисертації, Класичний приватний університет із Запоріжжя посідає перше місце в Україні за кількістю захищених у ньому плагіатних дисертацій, обійшовши в цьому «змаганні» навіть Київський національний університет імені Тараса Шевченка. У 2021 році КПУ «прославився» історією однієї дисертації, а в 2024 р. розкрутився величезний скандал через те, що співробітники ректорату цього університету за хабарі оформлювали до аспірантури чоловіків, які хотіли уникнути мобілізації, і їхня кількість сягнула майже 3000 осіб, через що Міністерство освіти і науки позбавило КПУ ліцензії на підготовку аспірантів. Щоправда, офіційний сайт університету про це своє управлінське досягнення чомусь мовчить.

Ну а тепер КПУ стане всесвітньо знаменитим ще й через свого ректора, у якого в докторській дисертації з державного управління виявлено купу плагіату від росіян. Ну а що ще можна очікувати від такої «науки» – «державне управління»? Та там що не ткнеш пальцем – знайдеш брильянти.

Ректор у нас не простий, а золотий – «славетний запоріжець», орденоносець Віктор Миколайович Огаренко:

На сайті КПУ можна прочитати, що Огаренко має близько 150 публікацій, серед яких монографії та посібники з грифом Міністерства освіти і науки України, і що він є головою спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата та доктора наук із державного управління зі спеціальностей 25.00.02 (механізми державного управління) та 25.00.04 (місцеве самоврядування).

Ну тобто і сам – доктор з державного управління, і других таких штампує. Але, виявляється, доктор він фальшивий, і ми детально розберемо оцей його науковий витвір під назвою «дисертація»:

Огаренко Віктор Миколайович. Державне регулювання розвитку вищих навчальних закладів в Україні. – Дис. … доктора наук з державного управління (спец. 25.00.02 – механізми державного управління). – Київ, 2005 (див. тут або на нашому сайті тут).

Науковий консультант – Луговий Володимир Іларіонович, доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України, ректор Національної академії державного управління при Президентові України.

Офіційні опоненти:

● Білинська Марина Миколаївна, доктор наук з державного управління, доцент, професор кафедри управління охороною суспільного здоров’я Національної академії державного управління при Президентові України;

● Євтух Микола Борисович, доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України, академік-секретар відділення педагогіки і психології вищої школи АПНУ;

● Бех Володимир Павлович, доктор філософських наук, професор, перший проректор Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.

Захист дисертації відбувся 6 грудня 2005 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.02 в Національній академії державного управління при Президентові України.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради – кандидат наук з державного управління Жабенко Олександр Вікторович.

За даними автореферату (с. 29–33), В. Огаренко опублікував за темою дисертації 5 монографій, 33 статті і 11 тез на конференціях:

	2001	2002	2003	2004	2005
Монографії	2	1	–	1	1
Статті	3	–	4	19	7
Тези	–	–	7	4	–

Збіги з текстом дисертації Огаренка мають дві російські дисертації та дві російські статті, які були опубліковані в 2000 та 2002 роках. З огляду на назви трьох статей та двох монографій Огаренка за 2001 рік, можна впевнено сказати, що автори двох російських праць за 2002 рік ніяк не могли переписати собі щось із праць славетного запоріжця. Ну й тим більше російські автори ще двох праць за 2000-й рік. Таким чином, можемо стверджувати, що це саме Огаренко поцупив у свою дисертацію чужі матеріали. Розберемо все детально.

Збіги текстів виділені жовтим кольором, перефразування та синоніми – бірюзовим, перестановки слів місцями – зеленим; твердження особи про те, що це нібито вона щось робить особисто – фіолетовим).

Перше джерело – російська дисертація доктора економічних наук: Валиев Ш. З. Организационно-экономические основы эффективности функционирования и управления высшей школой в условиях реформирования (федеральный и региональный аспект) (Тамбов, 2002, див. тут).

І вже на цій першій ілюстрації ми бачимо, як оцей видатний учений Огаренко у переписаному тексті російської дисертації тричі в трьох абзацах підряд замінив слово «России» на «України». І повторить цю операцію зміни країни багато разів. Замінить «МГУ или МГИМО» на «Гуманітарний університет». А ще видалить лапки з цитат та численні покликання на джерела, і через це вийде, що Огаренко наводить числові дані без доказів:

Наведемо ще кілька яскравих прикладів нахабної заміни Огаренком російського на українське:

«Сберегательным банком РФ» ® «Національним банком України» (с. 247)
«в российском вузе» ® «у вітчизняному ВНЗ» (с. 247)
«центром социологических исследований МГУ им. М. В. Ломоносова» ® «центром соціологічних досліджень “СОЦІО”» (с. 252)
«студентов старших курсов, обучающихся в Уфимском технологическом институте сервиса, Санкт-Петербургском государственном инженерно-экономическом университете, Санкт-Петербургском государственном университете и в Санкт-Петербургском государственном университете экономики и финансов» ® «студентів старших курсів, що навчаються в Гуманітарному університеті “Запорізький інститут державного та муніципального управління”, Запорізькому національному технічному університеті й Запорізькій інженерній академії» (с. 252)
«Министерство образования РФ» ® «Міністерство освіти і науки України» (с. 266)
«учебно-методической литературы российского государства» ® «навчально-методичної літератури в Україні» (с. 266)
«московские и петербургские ученые» ® «київські, харківські вчені» (с. 268)
«Российская экономическая школа» ® «Київський національний економічний університет» (с. 269)
«в российских вузах» ® «в українських ВНЗ» (с. 270)

Огаренко бездумно передирає чужий текст, де згадується якась «традиційна схема на проміжку Д... Р... П», якісь «верхній і середній рівні» (до речі, треба було перекласти словом «ряди»), пише про «нижній ряд», але ж саму схему не перемалював, через що усі ці гарні слова просто зависли в повітрі. Те саме вийшло і з другою схемою, де самої схеми немає, а про якийсь «вертикальний зв'язок» написано. Ох і дурня:

Як і інші наші улюблені плагіатори, Огаренко робить усе за класикою: переписує оті всі чужі «Отже», «Таким чином», «на наш погляд», «На нашу думку», тобто робить вигляд, що це нібито він щось там аналізує, щось пропонує, робить якийсь висновок і тому подібне. Навіть до такого нахабства дійшов, що переписав фразу «Дані, отримані в ході аналізу існуючої на ринку освітніх послуг ситуації, дають змогу зробити висновок». Ну й так само, як інші користувачі системи машинного перекладу, російське «поступление (студентов в вуз)» перетворює на «надходження» замість «вступу»:

А ось і ще одна огидна вигадка Огаренка про його нібито власні дослідження та висновки: «Аналіз можливих джерел фінансування діяльності вузів, виконаний у рамках дійсного дослідження, дає змогу зробити висновок», до того ж цей чужий текст наш шахрай переписав, не забувши видалити слово «российскую», а в іншому місці – помінявши «российских» на «українських»:

Бувають не тільки ляпи перекладу. Є ще дірки в шкільній освіті. Он наш колишній міністр освіти, плагіатор Шкарлет, ще коли був на посаді ректора, колись у своїй фальшивій дисертації переплутав захід зі сходом на рисунку компасу. Ну а ректор «Класичного університету» плагіатор Огаренко перемалював із російської дисертації схему, не розуміючи, що на початку осей координат ставиться нуль, і замість нуля намалював якийсь дивний кружечок:

Іще із смішного – переклад російського вислову «международным разделением труда» як «міжнародним подолом праці» (відразу мені згадалася «жіноча підлога» ще однієї докторки з «державного управління» – Валерії Ковач):

А на с. 272 можна виявити помилку в прізвищі видатного математика, академіка Леоніда Віталійовича Канторовича: Валієв у себе неправильно написав «Кантарович», ну й Огаренко переписав так само. Ну а що такого: хто його знає, того Канторовича, чим він там відомий та як записується? Це ж не поважний ректор університету Огоренко. Ой, Огаренко!

Якщо хочете ще посміятися, то ось вам, насолоджуйтеся:

Сміх сміхом, але є й серйозні речі – не тільки плагіат, але й фальсифікація дослідження. Замінивши «центр социологических исследований МГУ им. М. В. Ломоносова» на «центр соціологічних досліджень “СОЦІО”», а різні російські університети на запорізькі, Огаренко скопіював чужу таблицю з чужими даними опитування в російських університетах і видав їх за дослідження в запорізьких навчальних закладах:

Ну й нарешті чужі висновки Огаренко видає за свої:

Друге джерело – російська стаття: Корольков В. Кадровая ситуация в высшей школе: тенденции и проблемы // Высшее образование в России, 2000, №6, с. 7–19 (див. тут).

Звідси передирається текст, числові дані із російської статті видаються за дані по українських закладах вищої освіти, нахабно підміняються роки дослідження, слова «в вузах Москвы и Петербурга» замінюються на «у ВНЗ України», «московских вузов» – на «київських ВНЗ», а «высшей школе России» – на «вищій школі України». Ну й маємо також іще один результат машинного перекладу російської фрази «оттенки развиваемой им мысли»: «відтінки думки, яку він розвивається ним». Це просто шедевр!

Третє джерело – російська стаття: Романкова Л. И. Проблемы воспроизводства научно-педагогического потенциала высшей школы на современном этапе. Анализ кадрового потенциала высшей школы как фактора модернизации системы высшего образования и научно-технологического развития страны // Подготовка научных кадров в системе высшего образования России, 2002, №2002, с. 75–109 (див. тут).

Тут чудово все!

Якщо Романкова наводить дані по ректорам, проректорам та директорам інститутів, а потім дає структуру персоналу по іншим посадам, то Огаренко не заморочується такими деталями – відразу пише: «структура… по інших посадах», а що там «не інше» було перед цим – бог його знає. Ну й своїм чарівним дрючком Огаренко перетворює дані по російських ЗВО на дані по українським закладам освіти, а джерел, звідки ці числа взялися, немає. Молодець! Йому б не ректором працювати, а в цирку – фокуси показувати, воду на вино перетворювати:

Далі клоунада продовжується: Огаренко видаляє згадування московських закладів освіти (бо в нього ж досліджуються запорізькі, ви не забули?) і покликання на джерело, міняє Росію на Україну та фразу «российской высшей школы» на «української системи освіти».

Четверте джерело – російський автореферат: Патлис Н. Р. Методы управления деятельностью высшего учебного заведения как субъекта рынка образовательных услуг. – Автореферат дисс. … кандидата экономических наук. – Санкт-Петербург, 2000 (див. тут).

«Управління ВНЗ як суб'єктом ринку відповідно до концепції прогресивного маркетингу має ґрунтуватися», «З урахуванням викладеного вище для вироблення цілей закладу освіти можна запропонувати керуватися такою методикою», «рекомендується керуватися такою методикою», «Для реформування ВНЗ на принципах інтегрованого маркетингу необхідно вирішити дві основні проблеми», – пише наш невтомний живчик, але ми знаємо: усе це чуже, передрано, докорів совісті Огаренко не відчуває:

У підсумку маємо 141 сторінку з плагіатом, що складає 42% основного тексту.

На с. 251 дисертації Огаренка можна прочитати оцей украдений ним текст: «у ВНЗ, особливо провінційних, можна зустріти інженера-будівельника, що викладає політекономію, доктора медичних наук, що читає курс маркетингу, геолога, що навчає основам рекламної справи, філософа, що перекваліфікувався в лінгвіста».

Ну й продовжимо: а на чолі «Класичного приватного університету» можна зустріти звичайного крадія чужих текстів із фальшивою докторською дисертацією. Як і на чолі Міністерства освіти і науки України.

А на с. 285 – узагалі шедевр. Текст з дисертації Валієва – «Полагая, что ученая степень является престижной, на ее получение устремились люди из коммерческого сектора, далекие от вузов. Соответственно, нивелировалась роль советов по защитам диссертаций. В результате в стране появилось множество кандидатов и докторов наук, имеющих «корочки», но не высокий статус научных работников» – наш доктор наук переписав собі:

«Вважаючи, що науковий ступінь є престижним, здобути його прагнуть люди з комерційного сектора, далекі від ВНЗ. Відповідно, знизилася роль рад по захисту дисертацій. У результаті в країні з'явилося безліч кандидатів і докторів наук, що володіють атестатами, але не відповідають високому статусу науковців».

Усе правильно! Володіють, але не відповідають. І наш шахрай також.

Хоча… гарний кандидат, щоб стати наступним міністром освіти і науки – задовольняє усім посадовим вимогам.

Василь Садовий

Фото Огаренка з сайту КПУ

12.04.2026

Юрист Володимир Нікітін і його хитромудра дисертація

OS — Thu, 26 Mar 2026 15:07:41 GMT

Доктор юридичних наук Володимир Нікітін і його хитромудра дисертація

Закинув старий невід у синє море і витягнув золоту рибку. І сказала йому золота рибка: «Відпусти ти, старче, мене в море, дорогий за себе дам відкуп: доктора юридичних наук. Підсмаж краще його».

Візьмемо відразу бика за роги – покажемо, як виглядає результат аналізу дисертації чергового юриста, що потрапив на мушку антиплагіатної рушниці.

«Три джерела і три складові частини», тільки вже не марксизму, як писав Ленін 1913-го року, а дисертації доктора юридичних наук Володимира Вікторовича Нікітіна 2021-го року, це:

1) Демянчук Ю. Г. Організаційно-правові засади уникнення міжнародного подвійного оподаткування в Україні. – Дис. … кандидата юридичних наук (спец. 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Острог, 2011 (див. тут).

2) Максак О. І. Правове регулювання уникнення подвійного оподаткування. – Дис. … кандидата юридичних наук (спец. 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Харків, 2009 (див. тут).

3) Михалчич Володимир Миколайович. Уникнення подвійного оподаткування та ухилення від сплати податків в міжнародному податковому праві. – Дис. … кандидата юридичних наук (спец. 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Київ, 2014 (див. тут).

Ну тобто просто уявімо собі: три дослідника вивчають стоси літератури, пишуть тексти з аналізом праць різних учених, і тут раптом приходить якийсь шустрий пройда, який попросту краде їхні матеріали, замінюючи окремі слова на синоніми, і стає цілим доктором юридичних наук. Це взагалі дивовижна ситуація: доктор юридичних наук – і крадій чужої інтелектуальної власності!

261 сторінка плагіату з 344 сторінок основного тексту, тобто 76%.

Що ж це за юристи такі, прости, господи, пішли табунами? Тетяна Кагановська, Павло Євдокимов, Михайло Буртовий, Валерій Бортняк, Данило Гетманцев, Володимир Кравчук, Сергій Книш, тепер ось це чудо. Що ж то за життєвий шлях такий проходять ці юристи, що їх так і пре за науковими ступенями та вченими званнями?

Про нашого нового героя розповідає його біографічна сторінка на сайті кафедри права та публічного управління факультету урбаністики та просторового планування Київського національного університету будівництва і архітектури (КНУБА).

Володимир Вікторович Нікітін народився 1983 року в м. Костянтинівка Донецької області, у 2000-му році закінчив школу і майже відразу (2002–2003) став помічником-консультантом народного депутата України комуніста Юрія Петровича Соломатіна (його нам підказав ШІ Copilot). У віці 20 років, із середньою освітою, почав займати керівні посади в органах юстиції м. Костянтинівка (до 2012 р.).

У 2007 закінчив Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого за спеціальністю «Правознавство», у 2012–2015 на керівних посадах в органах юстиції Донецької області. У 2015–2020 – керівні посади у Міністерстві юстиції України, при цьому в 2017 став кандидатом юридичних наук.

Через 4 роки, 2021-го, у віці 38 років, захистив докторську дисертацію (див. картинку вище).

У 2021–2022 – керівник підрозділу в Фонді державного майна України. З 2022 по березень 2024 – декан юридичного факультету Національного авіаційного університету.

Далі – кар’єра в КНУБА: 04.2024–08.2024 – професор Інституту інноваційної освіти КНУБА, 09.2024–12.2025 – професор кафедри політичних наук і права, а з 01.2025 – завідувач кафедри права та публічного управління.

Ну а тепер, коли ми перейнялися повагою до цієї Людини і Професора, перейдемо до детального аналізу Його докторського субпродукту:

Нікітін Володимир Вікторович. Подвійне оподаткування в умовах взаємодії національного і міжнародного податкових режимів. – Дис. … доктора юридичних наук (спец. 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Київ, 2021 (див. на сайті НРАТ або на нашому сайті).

Дисертація та автореферат В. В. Нікітіна розміщені на сайті Національного репозитарію академічних текстів за адресою https://nrat.ukrintei.ua/searchdoc/0521U101301/.

Науковий консультант – Журавльов Дмитро Володимирович, доктор юридичних наук, професор, заступник керівника Департаменту з питань громадянства, помилування, державних нагород – керівник управління з питань помилування Офісу Президента України.

Офіційні опоненти:

● Коломоєць Тетяна Олександрівна, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрНУ, декан юридичного факультету Запорізького національного університету;

● Дрозд Олексій Юрійович, доктор юридичних наук, професор, начальник відділу докторантури та ад’юнктури Національної академії внутрішніх справ;

● Віхляєв Михайло Юрійович, доктор юридичних наук, доцент, заступник директора Видавничого дому «Гельветика».

Захист дисертації відбувся 23 квітня 2021 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.727.02 у Дніпропетровському (нині Дніпровському) державному університеті внутрішніх справ.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради – доктор юридичних наук, старший науковий співробітник Березняк Василь Сергійович.

Скільки років працював пан Нікітін над своєю докторською дисертацією, запитаєте ви?

Десь близько чотирьох, мабуть, якщо дати рік на розкачку та три роки на публікації. Статті з тезами конференцій за темою дисертації з’явилися на світ божий в 2018–2020 роках, і їхня кількість вражає: 22 статті та 10 тез на конференціях, тобто в середньому продукція видавалося «на-гора» майже щомісяця з хвостиком, і це паралельно з роботою «на керівній посаді в Міністерстві юстиції».

Чому дисертація Нікітіна названа в заголовку «хитромудрою»?

Тому що ми маємо по суті унікальний продукт, якого раніше не було. До цього герої наших розслідувань переписували чужі статті, книги чи дисертації, міняючи кой-де слова на синоніми, або й зовсім не заморочувалися, як отой старший оперуповноважений Управління стратегічних розслідувань Національної поліції України в Дніпропетровській області Павло Валерійович Євдокимов, що попросту переписав собі готову дисертацію ректорки Харківського університету Кагановської, замінивши тільки вислови «державне управління» на «публічне управління», «державна влада» чи «держава» – на «публічна адміністрація», а «державні органи» чи «органи державного управління» – на «органи публічної адміністрації». 98% його дисертації – це текст Кагановської. А ось Нікітін – він не бевзь якийсь, він (хоча, може, і не він, а якийсь виконавець замовлення?) ретельно підійшов до справи, бо треба ж було обійти програми пошуку плагіату. І для цього в хід пішли заміна слів на синоніми, перестановки слів місцями, перестановки чужих покликань до інших частин абзаців з додаванням сторінок до номерів джерел, видалення слів і додавання своїх, – тобто усе те, що називається рерайтингом. Але отой рерайтинг пану не допоміг аж ніяк. Ну й певні шматки з оригінальних текстів довелося залишити, куди ж подінешся – не писати ж усю дисертацію самому.

Щоб оцінити масштаби рерайтингу, подивимося на оці яскраві приклади «шаленої праці» особи, що займала «керівні посади у Міністерстві юстиції України» (збіги текстів виділені жовтим кольором, перефразування та синоніми – бірюзовим, перестановки слів місцями – зеленим; твердження особи про те, що це нібито вона щось робить особисто – фіолетовим). Крім «простого» тексту передирався й текст у «Висновки»:

Наш плагіатор до переписаного чужого тексту часто додавав покликання на законодавство, яке цитувалося у чужій дисертації. Але це ще не все: Нікітін додав покликання на власні статті (тобто треба розуміти, що й там текст передраний, правильно?), а також і взагалі фальшиві покликання, як же ж без цього?

Ось маємо приклад першого:

Нікітін (2021)

Демянчук (2011)

С. 185.

Пункт 161.5 ст. 161 ПК України (виключена на підставі Закону № 71-VIII від 28.12.2014 р.) містить певні обмеження щодо можливостей застосування податкового кредиту: розмір зарахованих сум податку з іноземних джерел не може перевищувати суми податку на доходи (прибуток), що підлягає сплаті в Україні, а сама ж сума такого перевищення не може зараховуватись до зменшення податкових зобов’язань резидента [139].

С. 167.

При цьому, у наступній нормі ст. 161 ПК України (п. 161.5) міститься обмеження щодо можливостей застосування податкового кредиту: розмір зарахованих сум податку з іноземних джерел не може перевищувати суми податку на доходи (прибутку), що підлягає сплаті в Україні, при цьому сума такого перевищення не може зараховуватися у зменшення податкових зобов’язань резидента.

С. 186.

Він хоплює: податок на капітал (майно) і приріст капіталу, поштові податки, податки на реалізацію (продаж) та інші непрямі податки незалежно від того, підпадають вони під категорію прибуткових податків чи оподатковуються окремими податками згідно із законодавством іноземних держав [139].

С. 168.

Такими податками є: податок на капітал/майно та приріст капіталу, поштові податки, податки на реалізацію (продаж) та інші непрямі податки, незалежно від того, підпадають вони під категорію прибуткових податків чи оподатковуються окремими податками згідно із законодавством іноземних держав.

С. 290.

По-четверте, Податковий кодекс передбачив порядок застосування міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування (ст. 103) [139], який до прийняття ПК України було визначено на рівні підзаконного нормативно-правового акта[177].

С. 69.

По-четверте, Податковий кодекс передбачив порядок застосування міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування (ст. 103), який до прийняття ПК України було визначено на рівні підзаконного нормативно-правового акту¹⁰².

Наприкінці передраних абзаців та навіть усередину чужого речення Нікітін упер непотрібне там фальшиве покликання [139] на свою власну працю: Нікітін В. В. До характеристики правових засад запобігання подвійного оподаткування в Україні. – Науковий вісник публічного та приватного права, 2020, вип. 3, т. 2, с. 166–170. (Джерело [177] у Нікітіна – те саме, що й [102] у Демянчука). До речі, щодо слова «хоплює» – це так у дисертації нашого великого вченого.

А тепер – приклад фальшування другого роду. Знову ж таки, Нікітін переписує чужий текст і додає до нього ліве покликання, але тепер це не його «праця», а «Конвенція між Урядом України і Урядом Французької Республіки про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно», що була підписана 30 січня 1997 р. (див. тут):

Але фокус у тому, що в тексті цієї Конвенції немає фрази «запасів товарів або виробів» та інших.

Іще одна цікавинка, що трапилася з Нікітіним, – це його покликання [322] на статтю Олендера, яке він приписав до передраного тексту на с. 176. У статті цього Олендера за 2019 рік дійсно є відповідний текст, однак Олендер переписав його без належного покликання з дисертації Демянчука; вона є в списку джерел до цієї статті, але біля переписаного з Демянчука тексту покликання відсутнє, тобто маємо приклад подвійного плагіату: Демянчук®Олендер®Нікітін. Після цитування статті Олендера Нікітін далі пише: «Таким чином, при застосуванні аналізованого методу, подвійне оподаткування може бути усунено у тому разі, якщо...», тобто вводить в оману читачів і членів спеціалізованої вченої ради, що це нібито він робить якийсь висновок, а насправді Нікітін переписав це речення з чужої праці (або Демянчука, або Олендера). На с. 179 Нікітін знову посилається на статтю Олендера, в якій дійсно є такий текст, однак Олендер його також переписав з дисертації Демянчука без належного покликання; більше того, Оленден написав англійську фразу з пробілами (tax credit / imputation method), а Нікітін – без пробілів (tax credit/imputation method), тобто так само, як і Демянчук, а це означає, що текст був переписаний саме з дисертації Демянчука, а не зі статті Олендера.

Із стандартних прийомів, якими користуються всі плагіатори, Нікітін на повну котушку використав переписування готових фраз (або й їх додавання), що мали б підвищити пана у власних очах та в очах членів спеціалізованої вченої ради, нібито це він щось досліджував, оцінює, робить висновок, пропонує: «Таким чином», «Отже», «Слід відзначити, що…», «Слід зазначити, що…», «З нашого погляду», «З нашої точки зору», «На нашу думку», «На наше переконання», «Вважаємо, що», «наша теза базується», «як бачимо», «Дослідивши деякі випадки … можемо зробити висновок», «розглядаються у нашому дослідженні», «ми визначили», «можемо визначитися», «Такий контроль вважаємо», «На підставі проведеного аналізу, можемо зробити висновок», «На підставі викладеного варто зауважити», «зупинімося детальніше», «Проаналізуємо їх детальніше», «пропонуємо», «Пропонуємо іх деталізувати», «Таким чином, ми підтримуємо позицію», «Щоб побудувати власну позицію щодо цього питання, вважаємо за необхідне, насамперед з’ясувати», «Підсумовуючи наведене, можемо сказати», «Як підкреслювалося нами раніше», «рекомендуємо зосередити увагу», «Ось чому», «вважаємо за доцільне розробити». Нікітін переписав і чужі речення з чужими суб’єктивними оціночними судженнями: «Нарешті, окремої уваги заслуговує…» (с. 206), «Ця позиція вченої не є для нас переконливою» та «Ми приєднуємося до позиції науковців» (с. 328), «Крім того, за влучним зауваженням Н. Р. Тупанческі» (с. 345).

У деяких плагіаторів є якась своя особиста родзинка, що вирізняє їх серед купи інших. Ось і наш герой туди ж…

Мабуть, щоб справити враження науковця з широкими поглядами, Нікітін вирішив переписати собі чужі розмірковування щодо походження та використання термінів:

І продовжив передирати чуже на с. 218: «У податкових угодах України термін «представництво» доцільно зовсім не використовувати. Це дозволить уникнути багатьох непорозумінь і колізій в інших розділах податкового права. Замість нього варто оперувати поняттям (категорією) «постійна ділова установа» ( з можливих еквівалентів – «завод», «заклад» (діловий) – як окремі підрозділи юридичної особи, яка займається господарською діяльністю)... Оскільки в наведеному випадку «представницьку» сторону терміна вони одностайно відкидають, то й сам термін «представництво» має бути вилучений з обігу або, принаймні, не вживатися без застережень, що з метою оподаткування кожного разу цей термін використовується як повний еквівалент поняття «постійна ділова установа» й не повинен сприйматися як щось таке, що має «представницький» відтінок або пов'язане з виконанням якихось представницьких функцій».

Але, побачивши соломинку в очах інших, наш філолог спромігся продемонструвати цілу колоду в своєму оці: крім правильно переписаного чужого слова «резидентство» (від слова «резидент») він також буква в букву переписав і неправильні – «резиденства» (24 рази!), «резиденство» (2 рази), резидентсва (с. 160) і навіть «резидентва» (с. 50).

Більше того, як ми вже зазначали, під час рерайтингу Нікітін переставляв місцями, додавав та видаляв слова, замінював слова синонімами. У результаті цього «процесу» в його дисертації з’явилася ціла купа слів з орфографічними помилками: затосування (с. 31), віжмінним (с. 40), держві (с. 49), сбою (с. 50), поіляють (с. 53), можливеміж (с. 54), пршим, преєднуємося (с. 57), найбіе, піддставі (с. 60), стосоно (с. 73), частше, вказаий (с. 79), податквим (с. 81), такиз (с. 96), пов'язанор (с. 99), впордкування (с. 101), категоріїї (с. 102), підтримуємою, податкування, «вважатиє (с.103), індукційований (с. 105), встанолення (с. 109), двостронніх (с 111), шодо (с. 143), статтей (с. 153), зауаженням, сплачваного, вкаханої (с. 164), продовжуєт (с. 169), розглядуючи (с. 172), хоплює (с. 186), відповідеу (с. 198), нажаль (с. 201), платкої, прийняння (с. 202), однієїйтієї, опублікуваннямають, законівза (с. 210), англійїської (с. 215), органзації (с. 223), провадженнясамобізнесу (с. 226), таккі, випадкуй (с. 262), указавних, сутністб, трактуваки (с. 264), угодипро (с. 269), йдоходи (с. 274), відзеркалені (с. 289), закреплено (с. 303), гарантуює (с. 304), можливє (с. 305), пееважгно, налужать до, здійсення (с. 319), жуже (с. 321), «пі час» (с. 322), перевищуює (с. 323), врегульване (с. 324), відувається (с. 325), дифініція, насампере (с. 326), іх (с. 329), міжнаролно (с. 347), перевіри (с. 348), запитуючаої, остінньої (с. 352).

Крім отих різноманітних «резиденств», Нікітін переписав і інші чужі слова з готовими орфографічними помилками: «tax exasion» (треба «tax evasion») та «tax adoidance» (треба «tax avoidance»; с. 106); териториальності (сс. 109, 110, 111); «mathing tax» (треба «matching tax»; с. 169), багатосторонної (с. 172), нормативниими (с. 309). Ну а переплюнуло всіх переписане Нікітіним слово персонаціоналізація (с. 51).

Ось такий цікавий юрист-філолог та професор був виловлений у Київському національному університеті будівництва і архітектури. До речі, у складі Вченої ради КНУБА перебуває відомий нашим постійним читачам Роман Борисович Аксельрод, доктор економічних наук, професор, керівник Центру з питань діяльності відокремлених структурних підрозділів КНУБА, у докторській дисертації якого був знайдений плагіат, та й узагалі це той заклад, де можна розгорнути гарні масові дослідження на плагіат.

Аби тільки невід не порвався.

Василь Садовий, пееважгно жуже найбіе вкаханий персонаціоналіст

Фото Нікітіна з сайту КНУБА

26.03.2026

Аліна Сірик із університету харчових технологій

OS — Sun, 08 Mar 2026 16:09:38 GMT

Як на халтурі стати доцентом: досвід Аліни Сірик

Якщо ніхто більше не захоче зазіхнути на дисертацію російського вченого Анатолія Швецова, то це буде остання, третя дисертація вітчизняних любителів поласувати без дозволу цим чужим смаколиком.

Першим крадієм був Артем Слюняєв, потім у нього текст викрав Віталій Марченко, ну а ще, як виявилося, – нововикрита Аліна Сірик.

Ось така гарна схема створення плагіатних дисертацій у нас вийшла, із серії «Вони ганьблять нашу країну»:

Хто ж така ця Сірик?

Аліна Олегівна Сірик закінчила Київський технологічний інститут харчової промисловості (нині Національний університет харчових технологій, НУХТ), з 2009 року працювала там на кафедрі охорони праці та цивільної оборони, після аспірантури стала в 2018-му кандидатом технічних наук, у 2023 отримала вчене звання доцента кафедри екології та екоменеджменту, а з 1 липня 2024 року – доцент кафедри фізики та професійної безпеки (див. на сайті НУХТ або збережену інформацію цього сайту тут). Автор 133 наукових праць, двох підручників, двох словників, навчально-методичного посібника, має Подяки МОН України та ректора НУХТ (обидві за 2024 р.). Профгрупорг кафедри, а ще наставник академічної групи (господи, боже ж ти мій!).

Жаль, що не написано, що вона є авторкою плагіатної дисертації.

Ну нічого, ми цей недолік швидко виправимо. Ось цей продукт:

Сірик Аліна Олегівна. Моделі та методи підвищення рівня безпеки праці в енергетичному господарстві підприємств харчової промисловості на основі використання системи підтримки прийняття рішень. – Дис. … кандидата технічних наук (спец. 05.26.01 – охорона праці). – Київ, 2018 (див. тут).

Науковий керівник – Євтушенко Ольга Володимирівна, кандидат технічних наук, доцент кафедри безпеки життєдіяльності (на момент захисту).

Офіційні опоненти:

● Глива Валентин Анатолійович, доктор технічних наук, доцент, завідувач кафедри безпеки життєдіяльності Національного авіаційного університету;

● Ляшенко Сергій Олексійович, доктор технічних наук, доцент, професор кафедри безпеки життєдіяльності та права Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка.

Захист дисертації відбувся 19 квітня 2018 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.802.01 в Національному науково-дослідному інституті промислової безпеки та охорони праці.

Учений секретар – Майстренко Володимир Володимирович, кандидат технічних наук.

Дисертація Сірик має трохи дурнувату структуру: списки літератури наводяться після кожного розділу, до того ж нумерація джерел взагалі якась алогічна (це ми використали такий культурний синонім до слова «ідіотська»): наприкінці 1-го розділу маємо перше джерело під №10, після якого йдуть номери 22–140; після 2-го розділу – номери 2, 4, 5, 7, 8, 33, 61, 63 та інші, після 3-го розділу – лише чотири джерела під №№1, 7, 145 і 146, ну й так далі. І ми ніколи не дізнаємося, чому джерело №35 на с. 70 – це «Гогіташвілі Г. Г. Досвід оцінки ризиків і створення політики підприємства з охорони праці в західних країнах / Г. Г. Гогіташвілі, В. М. Степанишин, Н. Коваль // Журнал "Промислова безпека".–2010. – № 12. – С. 32–37», а джерело №35 на с. 173 – це «Запорожець О. І. Завдання наукових досліджень з охорони праці / О. І. Запорожець, В. Д. Гогунський // Інформаційні технології в освіті, науці та виробництві. – 2013. – Вип. 4 (5). – С. 19–23».

Основний текст викладений на сс. 31–68, 85–121, 125–147, 149–172 та 176–179, усього 126 сторінок. Академічний плагіат виявлений на сс. 85–121, 125–147, 149–157 і 172, тобто на 69 сторінках, що складає 55% основного тексту.

І що ж являє собою цей плагіат?

Та просто тупо переписані сторінки дисертації Слюняєва:

Слюняєв А. С. Методика побудови інтелектуальної інформаційно-керуючої системи аеропорту на основі мультиагентного підходу. – Дис. … кандидата технічних наук (спец. 05.13.06 – інформаційні технології). – Київ, 2010 (див. тут).

Коли Слюняєв переписував текст російської дисертації А. Швецова, то замінював «CDSS» на «АІМS» та «КС» на «ІКСА»; у свою чергу в дисертації Слюняєва Марченко замінював «інформаційний об’єкт» на «логічний об’єкт», «ІО» на «ЛО», «ОПІО» на «ОПЛО», «АІО» на «АЛО» та «ПІО» на «ПЛО»… Ну а мадам Сірик у тексті Слюняєва перетворювала «інформаційно-керуючу систему аеропорту» на «інформаційно-аналітичну систему енергетичним господарством підприємства харчової промисловості» («систему… господарством» – це такий стиль дисертантки – В.С.) або на «інформаційно-аналітичну систему управління охороною праці», замінила «структурні підрозділи аеропорту» – на «структурні підрозділи енергетичного господарства», абревіатури «ІКСА» на «ІІА СУОП» або «ІКС», замінила вислів «посадових осіб авіапідприємства» на «посадових осіб енергетичного господарства підприємств харчової промисловості» і тому подібне.

Тут, до речі, дуже цікаво: у дисертації є фрази про «структурні підрозділи енергетичного господарства», згадуються навіть «керівники структурних підрозділів», але жодного переліку цих підрозділів немає. Що воно за підрозділі такі – секретні, чи що?

Як Марченко, так і Сірик винайшли дуже ефективний метод швидкого написання дисертацій: скопіювати текст та замінити в ньому м’ясо на шоколад, залишивши усі формули, схеми, таблиці. Обидва додавали до передраних абзаців фальшиві джерела. Обидва передрали з дисертації Слюняєва словосполучення «твердження z», яке отой Слюняєв народив, коли переписував російську дисертацію Швецова, переплутавши російську букву «г», написану курсивом, з буквою «z». І Марченко, і оця Сірик скопіювали чужий текст буква в букву, не звернувши уваги на те, що в попередніх абзацах пункти перелічувалися за українською абеткою, а буква «z» – то зовсім з іншої опери.

А тут мені дуже сподобалося, як натуральні числа перетворилися на «нормативно-правові акти з охорони праці, в якій відображаються всі вимоги з охорони праці, що впливають на формування сукупності заходів для забезпечення безпеки праці в ЕГПХП». Це ж треба було так закрутити! Дивимося на с. 93:

Чужий текст Сірик переписувала разом із висловами «Задаючи… ми можемо будувати», «Запропонована узагальнена модель інтелектуального агента», «Розроблена модель пошуку рішення в узагальненій моделі інтелектуального агента», «Таким чином», нібито це вона щось пропонувала чи робила якийсь висновок, а насправді це все скопійовано з чужої дисертації. Також до чужого переписаного тексту Сірик додавала фрази ««Отже, вперше розроблено математичну модель інформаційного об’єкта», «Отже, вперше розроблено математичну модель інтелектуального агента», чим свідомо ввела в оману членів спеціалізованої вченої ради.

Розділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 4.1 і 4.2 дисертації Сірик – це відповідно такі самі розділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 4.1 і 4.2 дисертації Слюняєва, а висновки до розділів 2, 3 і 4 у Сірик – це насправді висновки до розділів 2, 3 і 4 з дисертації Слюняєва.

Швидко, легко, на раз-два – і дисертація спечена.

Керівницею наукової роботи Аліни Сірик була Ольга Володимирівна Євтушенко, кандидатка технічних наук, доцентка цієї ж кафедри фізики та професійної безпеки, де працює і доцентка Сірик. Євтушенко відповідає за методичну роботу не тільки кафедри, але й за методичну роботу усього факультету біотехнології та екологічного контролю (БТЕК). Теж, як і Сірик, – наставниця академічної групи (див. на сайті або тут). Теж, як і Сірик, наставляє студентів на шлях істинний, учить уму-розуму. Ну й, мабуть, готує нових дисертантів… А якщо ні – то й слава богу! Бо одну шустру панночку в Інституті харчової промисловості, тобто в Університеті харчових технологій, вже випекли.

Опоненти на захисті – доктори технічних наук В. А. Глива з Національного авіаційного університету та С. О. Ляшенко з Харківського національного технічного університету сільського господарства, як і в цілому спецрада Національного науково-дослідного інституту промислової безпеки та охорони праці – особи з дуже цікавим науковим рівнем.

Ну ось як можна пропускати дисертацію з такими ось висновками:

9. Мета досліджень щодо підвищення рівня безпеки праці в енергетичному господарстві підприємств харчової промисловості на основі використання системи підтримки прийняття рішень досягнута та всі часткові завдання вирішені повністю. Наукові результати досліджень є внеском у розвиток теоретичних і прикладних основ розроблення методик, систем управління та контролю за безпекою робіт і станом охорони праці, зокрема із застосуванням інформаційних систем для підтримки й прийняття рішень з охорони праці.

10. Перспективними шляхами подальших досліджень у зазначеному напрямку може бути широке коло питань щодо розробки нових та удосконалення існуючих методик підвищення рівня безпеки праці в енергетичному господарстві підприємств харчової промисловості на основі використання систем підтримки прийняття рішень.

Ну хіба це висновки наукового дослідження?

«Мета досягнута та часткові завдання вирішені повністю» – це хіба що речення для рецензії чи річного звіту на кафедрі про свою діяльність. «Наукові результати досліджень є внеском у розвиток» – це оціночне судження, а ніяк не висновок дисертації. Ось Сірик вважає це «внеском», а я вважаю це нахабним плагіатом.

А що це за хренотень: «Перспективними шляхами подальших досліджень у зазначеному напрямку може бути широке коло питань» – це теж науковий висновок дисертації??

Ну а про рівень дисертантки чудово сама за себе говорить її власна фраза, яку вона чомусь вирішила додати до чужого переписаного тексту: «в систему персональних електроном обчислювальних машин».

Ой, краще б вона цього не писала. Ото просто копіювати – оце і є ваш рівень, шановні плагіатори. А такі відсебеньки залиште при собі.

Василь Садовий, харчовий енергетик

Фото Сірик і Євтушенко з сайту НУФТ

08.03.2026

P.S. Роз’яснення від штучного інтелекту: «хренотень» — це розмовне слово, що позначає щось непотрібне, низької якості, незрозуміле або дрібне, часто вживається як синонім до «фігня», «дрібниця» або «хрень». Іноді термін помилково вживають як варіант назви гострої закуски «хреновіна» (соус із помідорів, хрону та часнику)».

Доцент Держуніверситету інформаційно-комунікаційних технологій Віталій Марченко

OS — Mon, 02 Mar 2026 20:35:21 GMT

Як на плагіаті спіймався доцент Віталій Марченко

Як він спіймався? Та зовсім випадково. Коли розслідували дисертацію Артема Слюняєва, кандидата технічних наук, колишнього директора Навчально-наукового інституту неперервної освіти Національного авіаційного університету, то виявили, що він виготовив свою кандидатську в 2010 році з російської докторської «Модели и методы построения корпоративных интеллектуальных систем поддержки принятия решений», яку написав у 2004-му Анатолій Миколайович Швецов. А далі простий пошук в Інтернеті чотирьох слів з дисертації Слюняєва вивів на слід ще одного спритного ділка – Віталія Марченка, який передрав текст з дисертації Слюняєва. Ну тобто нікому оцей Марченко не був цікавий від слова зовсім, став собі доктором філософії в 2023 році, навіть доцентом у 2025-му, і ніхто б його дисертацію не вивчав і плагіату б там не шукав.

Але ось на що не розраховував оцей Марченко – так на те, що Слюняєв, з якого він переписував, сам виявився плагіатором, через що вийти на Марченка було працею двох секунд. Такий облом для доцентика кафедри систем та технологій кібербезпеки ДУІКТ, який про «безпеку» власної дисертації потурбуватися й не зміг! Хі-хі.

Полюбуємося:

Марченко Віталій Вікторович. Метод виявлення шкідливих процесів в інформаційній системі підприємства на основі ідентифікації та діагностування станів логічних об’єктів. – Дис. … доктора філософії (спец. 125 – кібербезпека). – Київ, 2023.

Текст дисертації – тут.

Науковий керівник – Гайдур Галина Іванівна, доктор технічних наук, професор Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій.

Захист відбувся 15 травня 2023 р. у Державному університеті телекомунікацій (пізніше він був перейменований у Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій).

Голова разової спеціалізованої вченої ради – Вишнівський Віктор Вікторович, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри комп’ютерних наук Державного університету телекомунікацій.

Рецензенти:

● Кожухівський Андрій Дмитрович, доктор технічних наук, професор, професор кафедри інформаційної та кібернетичної безпеки Навчально-наукового інституту захисту інформації ДУТ;

● Ахрамович Володимир Миколайович, доктор технічних наук, професор, професор кафедри систем інформаційного та кібернетичного захисту ННІЗІ ДУТ.

Опоненти:

● Казмірчук Світлана Володимирівна, доктор технічних наук, професор, завідувачка кафедри комп’ютеризованих систем захисту інформації Національного авіаційного університету;

● Радівілова Тамара Анатоліївна, доктор технічних наук, професор, професор кафедри інфокомунікаційної інженерії ім. В. В. Поповського Харківського національного університету радіоелектроніки.

«Наукова новизна одержаних у дисертаційній роботі результатів, сформованих висновків і наданих рекомендацій грунтуєтся на основі наукових результатів роботи, що отримані автором особисто», – написав А. Кожухівський. «Наукова новизна результатів грунтується на основі наукових результатів» – боже, як це чудово сформульовано! Масло тому й масляне, бо зроблене з масла, – саме так. «Дисертація являє собою одноосібно написану наукову працю… і свідчить про особистий внесок автора у науку», – радіє за Марченка С. Казмірчук.

У рішенні разової спеціалізованої вченої ради написано, що дисертація Віталія Марченка «є завершеним самостійним науковим дослідженням і відповідає вимогам «Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у закладах вищої освіти (наукових установах), затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 2016 року №261; «Порядку присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради закладу вищої освіти, наукової установи про присудження ступеня доктора філософії», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12.01.2022 р. №44.»

Наскільки дисертація відповідає вимогам, та наскільки була самостійною?

Ну, якщо дисертант сам переписував чужий текст, не згадавши його справжнього автора, – то так, працював самостійно. Та ось тільки текст як був чужий, так і залишився. Навіть якщо Марченко й написав «Таким чином, доведена справедливість асоціативного закону», це насправді не він довів, а Анатолій Миколайович Швецов у 2004 році. Хоча Марченко передрав текст звідси:

Якщо Слюняєв, коли переписував текст російської дисертації А. Швецова, замінював «CDSS» на «АІМS» та «КС» на «ІКСА», то наш сьогоднішній майстер «виявлення шкідливих процесів» у тексті, що був «запозичений» із дисертації Слюняєва, міняв «Інформаційний об’єкт» на «Логічний об’єкт», «ІО» на «ЛО», «ОПІО» на «ОПЛО», «АІО» на «АЛО» та «ПІО» на «ПЛО». І не смійтеся, це дуже інтелектуальна праця, не кожному третьокласнику під силу. Навіть наш майбутній доцент з нею не справився, бо на сс. 78 та 79 своєї дисертації «забувся» та залишив «ОПІО», не помінявши його на «ОПЛО», тобто треба розуміти це так, що тут «інформаційні об’єкти» Слюняєва не захотіли перетворюватися на «логічні об’єкти» Марченка. Ну нічого, на с. 81 і далі все знову стало звичним, «ОПЛО»шним.

А ще Марченко відзначився додаванням до передраних абзаців фальшивих джерел, у яких ані тих слів, ані тих формул і близько немає, та ще й надруковані вони були пізніше ніж джерело списування – дисертація Слюняєва, яка була захищена 2010 року.

Слюняєв, коли переписував російську дисертацію Швецова, через проблеми зі сприйняттям алфавіту переписав російський вислів «утверждение г» як «твердження z». І що б ви думали? Марченко скопіював усе буква в букву, хоча мав би побачити, що в попередніх абзацах пункти перелічувалися за українською абеткою, а буква «z» – то зовсім з іншої опери. Але ж ні…

Ну й так далі – формули з супроводжувальним текстом передираються підряд, без жодного покликання на першоджерело, нехай і плагіатне (дисертацію Слюняєва).

Академічний плагіат виявлений на сс. 66–86, 91 і 94–103, тобто на 32 сторінках, що складає 27% (основний текст викладений на 120 сторінках – від 21-ї по 140-ву). Повну порівняльну таблицю можна подивитися тут.

Із цікавинок: до спецради перед своїм захистом дисертант, тобто Віталій Марченко, подав різні документи, серед яких була й «Довідка про перевірку дисертації на академічну доброчесність». Мабуть, він дуже сміявся після захисту над тим, як провів усіх отих поважних докторів технічних наук.

Закономірний фінал захисту – на фото:

Якщо хтось захоче полюбуватися на численні дипломи, які Віталій Марченко отримав на різних курсах з підвищення кваліфікації, то вам сюди. Але там не вистачає одного важливого диплома – про закінчення курсів на тему «Майстер-клас із плагіату».

Василь Садовий, кібершкідник

Фото В. Марченка з сайту ДУІКТ

02.03.2026

P.S. Пану Віталію не треба засмучуватися, що його так легко спіймали на плагіаті. На тих самих крадених шматках виловили ще одну рибку з іншого університету.

Слюняєв і його українсько-російська дисертація

OS — Sat, 28 Feb 2026 15:53:28 GMT

Як Артем Слюняєв виготовив кандидатську дисертацію з російської докторської

Гарна кар’єра: стати кандидатом технічних наук у 2011 році та в 2022-му, при Максимові Луцькому, – директором Навчально-наукового інституту неперервної освіти Національного авіаційного університету. Щоправда, довелося довго чекати такої посади, та й свято тривало недовго: у 2026 році ННІНО був ліквідований.

У травні 2023 року Артем Сергійович Слюняєв, новий герой нашого розслідування, виступив з вітальним словом на Круглому столі з нагоди святкування 90-річчя Національного авіаційного університету, який мав красиву назву «Управління якістю освіти в умовах воєнного стану та повоєнного відновлення України». У своєму привітанні пан Артем заявив, що тематичні напрями роботи Круглого столу – «актуальні та необхідні з огляду на тривалу воєнну агресію російської федерації та необхідність подальшої практичної і науково-дослідної діяльності з ліквідації наслідків війни та повоєнної відбудови України, зокрема й оновлення освітнього й наукового процесів».

Але усі ці красиві й гарні слова цього чиновника нічого не вартували, бо, виявляється, цей пан, що пише назву держави-агрессора з маленьких літер, за 12 років до цього виступу спокійно вкрав у свою дисертацію матеріали російської дисертації доктора технічних наук Анатолія Миколайовича Швецова, яку той захистив у 2004-му році в Санкт-Петербурзі. Три розділи з чотирьох у дисертації Слюняєва – це просто перекладені сторінки, таблиці, рисунки й схеми праці росіянина.

У комедії «Брильянтова рука» брюки перетворювалися в елегантні шорти. Ну а тут з російської докторської за допомогою CtrlC–CtrlV та перекладача спритний ділок зробив собі кандидатську дисертацію.

Інформація про елегантний витвір Слюняєва та його захист така:

Слюняєв Артем Сергійович. Методика побудови інтелектуальної інформаційно-керуючої системи аеропорту на основі мультиагентного підходу. – Дис. … кандидата технічних наук (спец. 05.13.06 – інформаційні технології). – Київ, 2010 (див. тут).

Науковий керівник – Барабаш Олег Володимирович, доктор технічних наук, професор Національного авіаційного університету.

Офіційні опоненти:

● Кравченко Юрій Васильович, доктор технічних наук, професор, заступник начальника інституту інформаційних технологій Національного університету оборони України;

● Неділько Віталій Миколайович, кандидат технічних наук, доцент, завідувач кафедри інформаційних технологій Державної льотної академії України (м. Кіровоград).

Дисертація була захищена 08.04.2011 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.40 Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради – Пашков С. О.

Відразу зауважу, що кандидат технічних наук виявився неспроможним правильно виготовити файл з текстом своєї дисертації: на першій сторінці вгорі праворуч стоїть чомусь номер 14, хоча це перша сторінка. Усього в pdf-файлі – 187 сторінок, причому на цій 187-й проставлений номер 200. У «Змісті» вказано, що «Висновки» починаються зі с. 156, у файлі це сторінка 158, а вгорі праворуч надрукована с. 171. Як людям вдається таке робити – не перестаю дивуватися.

А тепер до справи – до плагіату.

Крадіжку інтелектуальної власності Артем Сергійович здійснив звідси:

Швецов А. Н. Модели и методы построения корпоративных интеллектуальных систем поддержки принятия решений. – Дисс. … доктора технических наук (спец. 05.13.01 – системный анализ, управление и обработка информации (технические системы)). – Санкт-Петербург, 2004 (див. тут).

Він починається майже відразу – у Вступі: після самостійно написаної сторінки про управління аеропортом та про персонал аеропорту починається цієї переклад російської дисертації:

А далі – понеслося! Незначні заміни типу «CDSS» на «АІМS» або «КС» на «ІКСА», дописування слів про керування аеропортом тощо, а з цікавинок – переклад російського вислову «конечные натуральные числа» на «скінчені натуральні числа»:

Як завжди у цієї братії, у плагіаторів, передираються й чужі вислови «Отже», «Таким чином», «На підставі проведеного аналізу», «Таким чином, доведена справедливість асоціативного закону». Щоправда, від незнання дисертантом алфавіту латинська «m» перетворюється в Слюняєва в українську «т», а «утверждение г» – на «твердження z»:

Передираються таблиці, схеми, формули, висновки до розділів. Усі приклади наводити не будемо, бо це 3/4 дисертації, а лише деякі шматочки:

Якщо брати до уваги номери сторінок, проставлені вгорі праворуч у тексті pdf-файла, то виходить, що основний текст дисертації Слюняєва викладений на сс. 27–174 (усього 148 сторінок).

Академічний плагіат виявлений на сс. 32–139, – тобто на 108 сторінках, що складає 73%. Також плагіат виявлений на сс. 20–24. Повну порівняльну таблицю можна подивитися тут.

Четвертий розділ його дисертації теж, мабуть, звідкись передраний (це ми робимо висновок на основі інтуїції), але джерело поки що знайти не вдалося. Ну й нехай, залишимо поки так.

За даними автореферату (с. 17–19), А. Слюняєв опублікував за темою дисертації 6 статей (у 2009 р.) і 13 тез на конференціях (три в 2009 і 10 у 2010 рр.). Очевидно, плагіат має бути і в його статтях, але перевіряти їх немає бажання від слова зовсім. Бо з цим паном усе зрозуміло. Може робити кар’єру далі: піти по партійній лінії, або в депутати. Або працювати до Шкарлета, в Чернігівську політехніку. У Слюняєва є якраз гарний досвід для цього: свого часу він був членом Ради з якості освітньої діяльності та якості вищої освіти Національного авіаційного університету. Такий спец з якості освіти дуже підійде для роботи в університеті Шкарлета.

Василь Садовий,

з повагою до інтелектуальної інформаційно-керуючої системи аеропорту

Фото А. Слюняєва з сайту ННІНО

28.02.2026

Критика Закону «Про академічну доброчесність», частина 2

OS — Sat, 21 Feb 2026 10:53:20 GMT

Недоліки Закону «Про академічну доброчесність» - 2

(Закінчення. Початок див. тут)

11. Яка відповідальність плагіаторів?

Ст. 12 п. 7 зобов’язує керівників організацій організувати забезпечення «належного розгляду повідомлень про порушення академічної доброчесності, притягнення до відповідальності осіб, які порушили академічну доброчесність, документування прийнятих рішень, розміщення їх на офіційному веб-сайті».

За порушення академічної доброчесності (ст. 22, п. 2) передбачені санкції – як смішні, на 1–3 роки (виключення зі складу вченої ради, позбавлення права бути науковим керівником здобувачів вищої освіти чи консультантом здобувачів ступеня доктора наук, виключення зі складу редакційної колегії наукового видання), тобто вже через рік–два–три, треба розуміти, з якоїсь радості настає амністія, або ще смішніші (догана), так і серйозніші – позбавлення наукового ступеня та вченого чи педагогічного звання (типу доцента, професора, професора кафедри). Але в п. 1 зазначено, що «до особи, яка порушила академічну доброчесність, може бути застосовано одну або декілька санкцій». Тобто «уповноважений орган або уповноважена особа» вирішує, які санкції можуть бути застосовані, а можуть і не бути (залежно від ціни питання?), бо не застосовуються в обов’язковому порядку, до того ж яку саме санкцію чи кілька (теж буде своя ціна питання?). Ну тобто за фальшиву плагіатну докторську дисертацію можна позбавити звання професора і ступеня доктора наук, але залишити звання доцента, чи як? А можна не позбавляти наукового ступеня, а просто оголосити догану? Тоді це суперечить статті 40, яка описує позбавлення ступеня та звання. До речі, щодо здобувачів освіти – ситуація геть інша: тут «у разі встановлення факту академічного плагіату, фабрикації чи фальсифікації у кваліфікаційній роботі, на підставі якої особі присуджено ступінь вищої освіти, така особа позбавляється відповідного ступеня вищої освіти» (ст. 22, п. 5). Тобто для кандидатів/докторів наук залишено лазівку?

І дивно, що п. 2 ст. 22 не забороняє викритій на академічній недоброчесності особі бути науковим керівником здобувача ступеня доктора філософії. От керівником доктора наук не можна, керівником здобувача вищої освіти теж не можна, а доктора філософії – можна.

Ні, я нічого не пересмикую – я читаю те, що написано. Пам’ятаєте – що не заборонено, то дозволено? Ось і я про це.

І взагалі санкції, передбачені в ст. 22 щодо різних заборон чи позбавлень «на строк від одного до трьох років» просто смішні. Покарання має бути чутливим, а не формальним, а це строк від 5 до 10 років.

Ст. 40 детально описує, що у випадку присудження наукового ступеня, ступеня вищої освіти чи вченого звання на підставі чи з урахуванням академічного твору, в якому виявлено академічний плагіат, фальсифікації та фабрикації, особа позбавляється цих «нагород». Але, як то кажуть, є нюанси. Про проблему з померлими кандидатами чи докторами наук, професорами та доцентами вже було написано вище.

Є проблема і з членами академій. У ст. 16, п. 2 говориться про те, що складовою процедури обрання академіків та членів-кореспондентів «є перевірка наявності ознак порушення академічної доброчесності у документах, поданих для обрання». Добре. А що робити з академіками, у статтях чи дисертаціях яких був виявлений плагіат? Ось у 2024 р. на п’яти плагіатних статтях був спійманий академік НАПНУ та ще й при цьому ректор Іван Грищенко – і як з гуся вода.

Іще така важлива річ: ст. 6, п. 1 зобов’язує забезпечувати прозорість наукового дослідження і «під час оприлюднення результатів досліджень нести відповідальність за їх достовірність і вплив на суспільство». Ну добре, ось спіймали докторку ветеринарних наук із Сум, яка сфальшувала дані про дослідження впливу антибіотиків на курей і зробила висновок, що їх можна забивати в їжу для людей. Чи понесе вона за це відповідальність? Чи є ця відповідальність кримінальною? Очевидно, тут теж буде як з гуся вода.

За даними Дисернету, перевірка російських дисертацій показала, що плагіат серед директорів шкіл, ректорів, губернаторів та депутатів Держдуми трапляється в 4–10 разів частіше ніж у середньому, а дослідження пів мільйона китайських дисертацій показало, що нечесні люди частіше просуваються по службі і в той же час гірше виконують свою роботу, що судді з плагіатними дисертаціями частіше виносять вигідні рішення і на їхні рішення частіше подають апеляції, і як тут не згадати відому суддю Царевич. Тобто людина, як вважають дослідники, формується як шахрай, захищає фальшиву плагіатну дисертацію, просувається по службі, але не спроможна приймати правильні управлінські рішення, перетворюється на корупціонера.

До цього слід додати, що українські «науковці-шахраї», викриті на плагіаті, залишаються на керівних посадах, – ось таке наше «ноу-хау».

У Законі передбачено, що з посади керівника закладу освіти чи наукової установи особа звільняється (ст. 14, п. 1, ст. 22, п. 2-2) через встановлення факту відчуження авторства (ст. 23, п. 2), академічного плагіату внаслідок відчуження авторства (ст. 24, п. 4) та факту фіктивного авторства (ст. 25, п. 4). Але це вже не стосується заступників керівника, деканів, завідувачів кафедр, керівників лабораторій. Ба більше: за плагіат (наприклад, у науковій статті, монографії, написаних після захисту дисертації) ніяке покарання не передбачене взагалі – ані для першого керівника, ані для інших перелічених вище посадовців.

Більше того, за фабрикацію чи фальсифікацію, які навіть гірші ніж просто плагіат, педагогічного, науково-педагогічного чи наукового працівника можуть і не звільнити, а лише обмежитися доганою (ст. 27, п. 2 і ст. 28, п. 2). Чому так?

П. 8 ст. 40 визначає, що якщо для зайняття певної посади потрібна наявність наукового ступеня чи вченого звання, то особа, що позбавлена таких «причандалів», «звільняється з такої посади». Тобто й тут після захисту чесно зробленої дисертації спокійно можеш плагіатити, фальсифікувати й фабрикувати – нічого за це не буде.

А ще в ст. 14, п. 2 зазначено: «Внутрішні акти можуть передбачати проведення перевірки на предмет наявності порушень академічної доброчесності кандидатів на посади заступників керівника закладу освіти, наукової установи, керівників структурних підрозділів». Ага, тобто «можуть передбачати», а можуть і не передбачати. Тому нічого дивуватися, що дев’ятикратного плагіатора Шкарлета після міністерської посади пристроїли на іншу – першого проректора Чернігівської політехніки. Мабуть, написати «мають передбачати» щось завадило?

Ну а суддів, прокурорів, поліціянтів, депутатів, мерів і т. п. узагалі все це не стосується ніяк, вони в нас залишаються недоторканими.

Ну це просто жах!

12. А яка відповідальність вчених рад, керівників, опонентів?

Виявляється, згідно з п. 10 ст. 40, така відповідальність передбачена лише у випадку, коли наявність академічного плагіату, фабрикації чи фальсифікації встановило НАЗЯВО після того, як спецрада відмовилася це зробити. Тоді повноваження такої спецради припиняються, а нову з відповідної галузі можуть утворити тільки через рік (це стосується захистів кандидатських та докторських). Якщо ж НАЗЯВО встановило порушення у дисертації доктора філософії чи відповідних наукових статтях, то на рік штрафують заклад: він не може утворювати відповідні разові спецради. На два роки обмежується право вченої ради закладу присвоювати вчені звання, і теж тільки з відповідної спеціальності.

Мало того, що рік-два подібних обмежень – це взагалі ні про що, так ще й за одну й ту саму дію передбачається різна відповідальність, в залежності від того, хто встановив порушення: якщо НАЗЯВО – караємо, якщо спецрада чи заклад – ні. Ну це як за крадіжку велосипеду суддя давав би різне покарання в залежності від того, районний чи обласний відділ поліції спіймав крадія, і щоб саме таке правило було прописано в законі. Чудасія!

Керівник чи консультант дисертанта, навіть за безпосередньої участі в створенні фальшивої дисертації (підсунув шматок своєї дисертації чи свого минулого дисертанта), рецензенти та опоненти (навіть задіяні в плагіатній фабриці з очевидними доказами цього) жодної відповідальності згідно з цим Законом не несуть.

Однак ви будете здивовані, якщо прочитаєте «Прикінцеві та перехідні положення», де п. 3-5 цього розділу пропонує внести такі зміни в Закон «Про вищу освіту»: «Якщо у дисертації, захищеній здобувачем ступеня доктора філософії, відповідно до законодавства встановлено наявність академічного плагіату, фабрикації чи фальсифікації, науковий керівник такого здобувача позбавляється права участі у підготовці та атестації здобувачів ступеня доктора філософії строком на два роки, голова та члени разової спеціалізованої вченої ради, в якій відбувся захист цієї дисертації, та офіційні опоненти, які надали позитивні висновки на дисертацію, позбавляються права участі в атестації здобувачів ступеня доктора філософії строком на два роки, а заклад вищої освіти чи наукова установа позбавляється права утворювати разову спеціалізовану вчену раду за відповідною спеціальністю строком на один рік, крім випадку припинення дії рішення разової спеціалізованої вченої ради про присудження ступеня доктора філософії закладом вищої освіти чи науковою установою». Тобто в Законі «Про вищу освіту» звідкись з’являються відповідальність керівника, голови та членів спецради, опонентів та закладу, які не передбачені Законом «Про академічну доброчесність».

Мене цікавить: хто таке пропустив? Куди дивилися Головне юридичне управління та Головне науково-експертне управління Апарату ВРУ? Чи так і було задумано – там є, там нема, і нехай суди розбираються? Очевидно, що вся ця відповідальність має бути зазначена в Законі «Про академічну доброчесність»!

Іще така проблема: особи, що беруть участь у захисті дисертації доктора філософії, набираються до разової спецради з різних закладів. Хто буде інформувати заклади, де вони працюють, про те, що їм там щось заборонене, забезпечувати «позбавлення прав» таких осіб, щоб їх випадково куди-небудь не запросили на захист, і відслідковувати перебіг терміну в 2 роки?

13. «Інституційні порушення»

Ст. 36 до інституційних порушень академічної доброчесності відносить безпідставне залишення без розгляду повідомлення про порушення академічної доброчесності та невжиття заходів реагування на встановлені факти порушення академічної доброчесності, а заходами реагування на таке називає позбавлення права утворювати спеціалізовані вчені ради та присуджувати наукові ступені, відмову в акредитації освітньої програми, позбавлення установи державної підтримки, виключення наукового видання з переліку наукових фахових видань України тощо. Питання: хто саме визначає «безпідставність»? Який термін вважається мінімальним стосовно «невжиття заходів»? Мовчанка у відповідь.

14. І знову про «видавничу діяльність»

Вище я писав про проблеми з «відкликанням» опублікованих академічних творів, у яких був виявлений факт порушення академічної доброчесності.

А тут скажу пару теплих слів про запобігання таких порушень.

Ст. 15, п. 1 описує це так: «Кожний видавець академічного твору зобов’язаний мати затверджені та оприлюднені правила, які унеможливлять опублікування академічного твору, що містить порушення академічної доброчесності. Такі правила мають визначати, зокрема, процедури належного рецензування поданих для опублікування академічних творів, їх перевірки на наявність ознак порушення академічної доброчесності, порядок розгляду інформації про можливе порушення академічної доброчесності в опублікованому академічному творі».

Що таке «належне рецензування»? Коли журнал публікує плагіатні статті свого головного редактора – хтось повірить, що там було «належне рецензування»? Коли автора книги видавець просить на додаток до рукопису принести дві рецензії – це «належне рецензування»? Очевидно, що ні, бо автор за рецензією звернеться до знайомих або через знайомих, принесе у видавництво тільки компліментарні рецензії, а критичні – ні, та й знайомі їх просто не напишуть.

А Закон мав би чітко вказати, що видавець має забезпечити «подвійне сліпе рецензування». Інколи його важко забезпечити, бо у випадку рідкісної тематики «усі знають один одного», і утаємничити автора буває вкрай складно, але, тим не менш, правило має бути однозначним, щоб зробити (в ідеалі) неможливою публікацію згаданої плагіатної статті головним редактором журналу, який до того ж ще й ректор.

Слід було б указати й про неприпустимість створення фальшивих редколегій журналу, членами яких можуть зазначити тих, хто «ні сном ні духом», не в курсі щодо своєї участі в редколегії, а особливо це стосується вигаданих іноземних членів редколегії. За такі «фокуси» слід негайно закривати видання і карати головного редактора за шахрайство.

Читаємо далі статтю 15, п. 2: «У разі виявлення ознак порушення автором академічної доброчесності в академічному творі, поданому для опублікування, видавець має право відмовити в опублікуванні такого академічного твору та повідомити про порушення академічної доброчесності керівника установи (керівників установ), де працює автор». Ну це ж явно корупціогенна стаття: якщо видавець не «зобов’язаний відмовити», а «має право відмовити в опублікуванні», то є всі стимули для автора «подякувати» видавцю за публікацію плагіатного твору, а особливо «подякувати», щоб той нічого не повідомляв «керівнику установи, де працює автор».

15. Судове свавілля

Перше, що зазвичай робить викритий плагіатор, – це біжить до суду за захистом «честі і гідності», які там навіть і не ночували. На сторону плагіаторів став і омбудсмен Лубінець, якого раптом (а саме після викриття плагіату в дисертації ректора Полтавської політехніки В. Онищенка) стало турбувати право плагіаторів «на працю».

За кілька років після початку роботи НАЗЯВО з очищення країни від плагіаторів плагіатори накопичили певний досвід «спілкування» з українською судовою системою, яка часто стає на їхню сторону, вигадуючи для цього масу приводів. Формулюванням наших суддів, мабуть, заздрять усі письменники-фантасти світу.

Ось, наприклад, одеський суддя К. С. Єфіменко повертає плагіаторці Вікторії Євдокимовій відібраний міністерством диплом доктора медичних наук, бо якщо керівник, рецензенти та спецрада не шукали плагіат, або погано його шукали і не виявили, а після захисту хтось його знайшов, то, як вважає цей суддя, забрати диплом за плагіат неможливо, бо «позивач приклала значних зусиль для отримання наукового звання», бо треба «поважати професійну діяльність» плагіатора, «урахувати проведену ним роботу та наявність позитивних висновків наукової експертизи під час захисту дисертації», а також треба виявляти «повагу до приватного життя» людини, бо її «права та свободи визнаються найвищими цінностями». Справа дійшла до Верховного суду, рішення Єфіменка відмінили, суддя покарання не поніс.

Харківська суддя О. Горшкова забороняє НАЗЯВО розглядати плагіатну дисертацію доктора економічних наук В. Яценко, тому що Яценко пообіцяла (!), що колись (!) надасть докази того, що НАЗЯВО неправильно прийняло до розгляду скаргу на її дисертацію, до того суддя ж не перевірила, що такий саме позов до цього самого суду інша суддя цього ж дня відхилила. Рішення Горшкової апеляційний суд відмінив, суддя покарання не понесла.

Суди відмінили рішення НАЗЯВО про визнання плагіату в низці докторських дисертацій відомих посадовців – С. Шкарлета та Р. Аксельрода, хоча докази плагіату були більш ніж очевидні.

Як бачимо, приводи для заборони дослідження дисертацій або скасування рішень про наявність плагіату вигадуються різноманітні, а з додаванням у Законі нових щаблів, які треба пройти для позбавлення ступеня/звання, можливості для плагіаторів лише додаються.

І тут лише повторю, як написав вище, що треба відокремити особу плагіатора чи фальсифікатора/фабрикатора від академічного твору (твір – окремо, а наслідки для «творця» – окремо), і чітко вказати, що ніхто, ніякий суд не може заборонити проводити аналіз цього твору.

У судових спорах, які ініціюють плагіатори щодо захисту своєї безсоромної честі та відсутньої гідності, мають розглядатися питання наявності чи відсутності плагіату, фальсифікацій чи фабрикацій. Якщо особа, яку звинуватили у цих порушеннях, доведе, що їх немає, значить, вона залишається при своїх ступенях та званнях. Але для цього мають бути спростовані порівняльні таблиці, а не взяті за основу судового рішення якісь виявлені недоліки при прийнятті скарги до розгляду, якесь вигадане «втручання в роботу комп’ютерної програми» (як у випадку Аксельрода) чи ще якісь фантазії.

Те, що позови того самого характеру одні судді відкидають, а інші приймають до розгляду, – взагалі нонсенс і свавілля.

16. Плагіат – у кандидатській. Які будуть наслідки для доктора наук?

Важлива річ, яка ніяк не описана в Законі – це коли в доктора наук знайшли плагіат у кандидатській дисертації. Умова захисту докторської, зазначена в «Порядку присудження та позбавлення наукового ступеня доктора наук» – наявність кандидатського ступеня чи ступеня доктора філософії. Очевидно, позбавлення доктора наук кандидатського ступеня має мати наслідком автоматичне позбавлення особи також і докторського ступеня, а також усіх вчених звань (доцента, професора кафедри, професора). Але ця очевидність має бути унормована в Законі.

Зараз у Законі з цього приводу – юридичний вакуум.

17. Проблема «2014»

Улітку 2025 року в улюблену українську гру під назвою «Хочеш отримати проблему – створи правову колізію» вирішили пограти судді Верховного суду.

3 червня 2025 р. у справі №560/8264/24 суддями ВСУ було прийняте розумне рішення про те, що академічний плагіат був порушенням задовго до його формального визначення в Законі «Про вищу світу» (який набрав чинності 06.09.2014), оскільки й тоді існували етичні та галузеві норми, які вимагали вказувати на джерела, звідки бралася інформація, що плагіат у публічних наукових працях є триваючим порушенням, адже робота продовжує поширюватися, а шкода авторам – зберігатися, що академічна відповідальність не є виключно юридичною санкцією, тому не порушує принцип незворотності дії закону і що перевірка на академічний плагіат дослідження можлива, незважаючи на час захисту, як частина захисту публічного інтересу та авторського права. І 24 червня НАЗЯВО відновило перевірки «старих» робіт.

Та раптом – сюрприз-сюрприз – через три тижні, 25 червня, нова трійка суддів ВСУ у справі №440/4500/24 («ректор Онищенко проти НАЗЯВО») прийняла прямо протилежне рішення: новий термін «академічний плагіат», що з’явився 2014 року, не може застосовуватись до дисертацій, захищених до цієї дати, бо інакше це б суперечило ст. 58 Конституції України (принципу незворотності дії закону), і тому НАЗЯВО перевіряти дисертації не має права, бо для цього немає правових підстав. Тут цікаво, що в обох засіданнях брала участь одна й та сама особа – С. М. Чиркін. Як кажуть, «перевзувся в повітрі» (цікаво було б дізнатися про причини).

Відповідно, НАЗЯВО 15 липня припинило перевіряти «старі» роботи «до законодавчого врегулювання питання розгляду таких скарг та/або виконання Верховним Судом завдання із забезпечення сталості та єдності судової практики з відповідного питання».

Верховний суд нічого «забезпечувати» не схотів, не дивлячись на звернення науковців, а тому довелося чекати нового Закону «Про академічну доброчесність».

Що ж там написано?

Ст. 4: «Суб’єкти академічної діяльності зобов’язані дотримуватися цінностей, принципів і правил академічної доброчесності, що визначені цим Законом та іншими законами України відповідно до цього Закону». Ст. 17: «Порушенням академічної доброчесності є дія чи бездіяльність суб’єкта академічної діяльності, передбачена цим Законом або спеціальними законами».

Розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» встановлює, що «перевірка дисертацій … на здобуття наукових ступенів, … присуджених до набрання чинності цим Законом, може проводитися виключно на предмет дотримання вимог, чинних на день захисту відповідної дисертації» (п. 2-3), а «у разі встановлення наявності академічного плагіату, фабрикації, фальсифікації, іншого порушення академічної доброчесності, вчиненого до набрання чинності цим Законом, до суб’єктів академічної діяльності застосовується та міра відповідальності, яка на момент вчинення такого порушення академічної доброчесності була визначена законом» (п. 2-2).

Тобто позбавляти наукового ступеня можна за плагіат у дисертаціях, захищених після 28.06.1997 р. (коли Постановою Кабміну №644 був затверджений «Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань»), а ось за фальсифікації і фабрикації – лише після 06.09.2014, коли набрав чинності Закон «Про вищу світу», де вперше визначили ці терміни. Процедури розгляду повідомлень і прийняття рішень описані в новому Законі «Про академічну доброчесність».

Долю дисертацій, захищених до магічної дати «06.09.2014», розгляд яких НАЗЯВО припинило через рішення суддів ВСУ, визначає п. 2-5 розділу VI: скарги «щодо порушення академічної доброчесності в дисертаціях на здобуття наукового ступеня, відповідальність за яке не була встановлена законом на момент вчинення порушення» (але, треба розуміти, була передбачена різними «Порядками присудження наукових ступенів»), «передаються на розгляд уповноваженого органу відповідно до вимог статті 40 цього Закону».

Коли саме таку «передачу справ» має здійснити НАЗЯВО – уже зараз, тобто після «набуття чинності», чи після 31.07.2026, коли Закон буде «введено в дію», незрозуміло. Ну й, мабуть, НАЗЯВО має само знайти відповідний заклад для розгляду скарги на дисертацію? Чітко про це теж не написано.

Чи можна вважати, що «проблема 2014» вирішена? Подивимося. Усе залежить від наших «самих чесних і справедливих» суддів, бо від плагіаторів судові позови явно будуть, а від викривачів навряд чи.

18. Проблема «2026»

У НАЗЯВО на розгляді зараз знаходиться доволі велика кількість скарг на плагіат у дисертаціях, що були захищені після дати «06.09.2014», тобто тоді, коли про плагіат було прямо написано в законах, а тому пункт 5 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» до них використати не можна (у цьому пункті мова йде про порушення в дисертаціях, тобто плагіат, відповідальність за яке не була встановлена «законом на момент вчинення порушення»). Можна лише сподіватися, що НАЗЯВО таки доведе до кінця розгляд відповідних скарг, бо в Законі маємо прогалину.

Іще одна проблема: між публікацією в газеті «Голос України» (31.01.2026), після якої Закон «набрав чинності» (01.02.2026), і його «введенням в дію» (31.07.2026) – пів року. Куди спрямовувати скарги на плагіат у цей період – до НАЗЯВО чи до відповідних закладів, де відбувався захист, – незрозуміло, у Законі чергова прогалина.

19. Де шукати перелік плагіаторів?

Закон не передбачає створення окремого офіційного реєстру осіб, яких спіймали на плагіаті, фальсифікації та фабрикації і потім позбавили наукового ступеня та вченого звання. У п. 9 ст. 40 говориться про те, що «Відомості про позбавлення особи наукового ступеня, ступеня доктора мистецтва, ступеня вищої освіти та відповідної кваліфікації (кваліфікацій), вченого звання вносяться до Єдиної державної електронної бази з питань освіти».

Перевіряємо: на сайті ЄДЕБО єдиний розділ, що якось підходить до «відомостей про позбавлення…», – це «Реєстр педагогічних, науково-педагогічних працівників», про працівників різних закладів освіти. Відразу дивує, що при спробі ввести «Київс» у випадаючому списку назва деяких закладів набрана великими літерами, ну то таке. А головне – у списку працівників немає жодного прізвища, бо перелік «деперсоніфікований». Кому він потрібен у такому вигляді, що тут секретного в списку працівників закладу, щоб не можна було дізнатися про конкретного викладача – який в нього ступінь, посада, звання, стаж роботи – незрозуміло. Про одного з утаємничених викладачів КНУШ читаємо: «Диплом доктора наук, Доктор юридичних наук», про другого – «Диплом доктора наук, Доктор наук», тобто, треба думати, існує ще й якась таємна наука, де той пан чи пані (теж невідомо хто) є доктором.

І відразу виникає питання: якщо працівник звільнився, то відомості про нього видалять, правильно? І якщо він був позбавлений якогось ступеня/звання, то інформацію про таку особу ми не отримаємо. А як же тоді знайти про нього інформацію?

Друге питання: а куди вносяться відомості щодо позбавлення ступеня/звання, якщо це працівник наукової установи, суду, прокуратури, поліції, якщо це депутат або якийсь, не приведи господи, чиновник?

Тому робимо простий висновок: ніякого реєстру плагіаторів, фальсифікаторів і фабрикаторів не існує і не може існувати в принципі, бо це Законом не передбачено, а тест у п. 9 ст. 40 – то звичайнісіньке окозамилювання, із серії «бла-бла-бла».

Читаємо Закон далі.

Рішення щодо порушень академічної доброчесності мають розміщуватися на сайтах закладу освіти, наукової установи, а якщо вони ліквідовані – то на сайті засновника (ст. 12, п. 7; ст. 40 п. 2), якщо були оскарження і рішення прийняло НАЗЯВО, то результат публікується вже на сайті НАЗЯВО (ст. 40, п. 4). Після прийняття рішення НАЗЯВО відповідне рішення приймає «уповноважений орган закладу освіти, наукової установи», яке знову може бути оскаржене «до вищого колегіального органу управління (вченої ради, педагогічної ради, наукової ради тощо) відповідного закладу освіти, наукової установи» (п. 5 ст. 40), його рішення теж публікується на сайті закладу. Ну тобто хочеш знайти прізвища покараних плагіаторів – перелопачуй купу сайтів, передивляйся рішення і шукай там прізвища.

Узагалі все це смішно. Невже на сайті якого-небудь університету поруч з рекламними оголошеннями, якими заманюють абітурієнтів на навчання, буде поруч розміщена рубрика «Наші викладачі, позбавлені наукових ступенів і вчених звань за крадіжку інтелектуальної власності»?

До речі, щоб дізнатися, кого там МОНУ вже позбавило ступеня та звання за плагіат за поки що діючими правилами, треба не тільки знайти відповідні рішення Атестаційної колегії МОНУ на сайті міністерства (а це не так просто зробити), але й прочитати їхні скановані сторінки, бо ці документи не оцифровані, і пошук по тексту слів «плагіат» чи «позбавити» неможливий.

Очевидно, «Дошка непошани» з переліком порушників мала б бути на сайті МОНУ та на сайті НАЗЯВО, однак такого, теж очевидно, не буде.

Єдина надія – на громадських активістів? Ну що ж, будемо робити такий перелік.

20. Іще раз про «відмовників»

У п. 2-6 «Прикінцевих та перехідних положень» читаємо: «протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом особа може добровільно відмовитися від присудженого їй наукового ступеня, присвоєного вченого звання у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України».

Оцінку цій вигадці Кабміну, яка мала врятувати двох відомих високопосадовців, дало багато людей. "Механізм добровільної відмови від наукового ступеня – це диво-дивне. Якщо людина самостійно написала роботу, яку наукове співтовариство оцінило, присвоївши науковий ступінь, то відмовитися від нього – це як нівелювати чужу роботу – роботу тих, хто здійснював наукове керівництво (вона могла бути оплачуваною), рецензував роботу, рекомендував її до захисту, опонував і присвоював науковий ступінь. Якщо ж людина роботу не писала чи допустила плагіат, то добровільна відмова від наукового ступеня виглядає ще дивніше (такий собі аналог відмови від притягнення до відповідальності себе і всіх причетних)", – написав у травні 2023 р. суддя Великої Палати Верховного Суду, кандидат юридичних наук Дмитро Гудима.

Вище я зазначав, що треба відокремити плагіатні твори від плагіаторів, і що відмова від дисертації не має перешкоджати її перевірці.

Більше того, в Законі «Про академічну доброчесність», як і в скандальному рішенні Кабміну, треба було чітко вказати, що заява про «добровільну відмову від ступеня» не може прийматися після надходження скарги на плагіат у дисертації. Те, що маємо зараз, – узагалі абсурд. Це якби НАБУ, САП чи хтось іще з «компетентних органів» прийшли перевіряти на предмет порушень діяльність якого-небудь підприємства, а його керівник швиденько анулював усі договори і заявив, що «предмету перевірки вже не існує, ідіть собі з богом».

21. Відшкодування збитків, завданих державі

Є три типи плагіаторів.

Перший – ті, хто, за їхнім зізнанням, «випадково залетів». Посилання нібито було в робочих матеріалах, а потім якось зникло, чи ще щось таке подібне можна від них почути. Або в сусідніх абзацах покликання є, а тут просто забув/забула поставити. Ну, в це можна повірити.

Другий – ідейні плагіатори. Ці чомусь вважають, що так і треба – достатньо в списку літератури вказати працю якогось автора, а далі переписуємо до себе його тексти абзацами, скільки хочемо, і джерело вказувати не будемо, бо «вже не потрібно».

Третій – нахабні плагіатори. Ці свідомо обробляють переписаний текст, щоб обійти антиплагіатні програми, переписують чуже разом з висловами «ми показали, що», «на нашу думку» та «у нашому дослідженні», замінюють Росію на Україну, м’ясо на шоколад, фальшують дані у таблицях, вносять зміни в рисунки, змінюють вигляд діаграм. Очевидно, що ці – особливо небезпечні, мета яких не тільки долучитися до категорії науковців, а й пролізти на посаду, добратися до влади. Вони стають завідувачами кафедр, ректорами, суддями, депутатами, міністрами чи їх заступниками.

На жаль, законодавці бояться визначити плагіат як крадіжку інтелектуальної власності, ну точно як в радянські часи крадіжку автомобіля соромливо обізвали (російською мовою) «угоном» (до речі, українською ніякого «угону» не існує, він перекладається як «крадіжка», а «угонщик» – то є «викрадач»).

Очевидним є й те, що махінації, які свідомо здійснюють плагіатори «третього типу», спрямовані на отримання преференцій, посад, грошових надбавок, які у випадку ректорів-міністрів-суддів можуть бути дуже суттєвими. Більше того, відповідно до підвищеної зарплати нараховується й підвищена пенсія, яку особам, позбавленим наукового ступеня, будуть платити з податків працюючих українців. Спосіб отримання бажаних надбавок шляхом захисту фальшивих дисертацій інакше як шахрайством назвати важко.

Вище я писав про необхідність конкретизації терміну «шахрайство» стосовно академічних творів із плагіатом, фальсифікаціями і фабрикаціями. Очевидно, що позбавлення наукового ступеня та вченого звання має супроводжуватися й матеріальними наслідками.

Іще в далекому 2005 році доктор технічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Валерій Мазур у статті «Плагіат або крадіжка» писав: «У більшості випадків плагіат вчиняють для отримання наукових ступенів і вчених звань не тільки для престижу й іміджу, а й із суто меркантильних інтересів. Науковий працівник або викладач зі ступенем у багатьох установах отримує надбавку до зарплати за ступінь і звання. У вишах надбавка становить близько 30%. Потрібно передбачити в законодавстві норми, які зобов'язували б плагіатора повернути державі всі незаконно отримані виплати. У Кримінальному кодексі (ККУ) передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку. Але плагіат, як показано вище, це по суті та сама крадіжка, тільки названа делікатно. То, може, слід подумати про доповнення ККУ статтею, що передбачає кримінальну відповідальність за плагіат, як за будь-яку іншу крадіжку? Відповідальність за викрадення інтелектуальної власності передбачено в Цивільному кодексі. Але про плагіат і тут не згадується. Наче наукові праці конкретних осіб не є інтелектуальною власністю. Музика, пісні - це інтелектуальна власність, а наукові монографії чомусь такою не вважають. Схоже, настав час законодавцям подумати про доповнення вказаних кодексів статтями, що передбачають жорстку й конкретну відповідальність за плагіат».

На жаль, доводиться констатувати, що й через 20 років цей час досі не настав.

Повернення отриманих грошей за фактичний обман не передбачається, додатковий штраф за махінації також не передбачений.

22. Підсумки

Що ми маємо з цим Законом, який буде введений в дію 31.07.2026?

Висновки з усього вище сказаного можу зробити такі: вади Закону «Про академічну доброчесність» стосовно плагіату, фальсифікацій і фабрикацій очевидні, Закон недолугий, працювати толком не буде, кількість повідомлень про плагіат у річному вимірі різко зменшиться.

Триступенева система скасування ступенів, що існувала до прийняття Закону (спочатку питання вивчає Комітет з питань етики, потім він передає своє рішення НАЗЯВО, а скасовує ступінь уже Міносвіти) замінюється одночасно на одноступеневу (рішення приймає заклад, але це малоймовірно) і чотириступеневу, де все крутиться по колу (заклад – оскарження – НАЗЯВО – заклад – оскарження – колегіальний орган управління закладу), та ще й може гальмуватися та відмінятися рішеннями наших найчесніших у світі суддів.

Якщо людина знаходить у дисертації плагіат, то далі все залежить лише від її наполегливості: знайти відповідну вчену раду й заклад, переписуватися з ними, слідкувати за результатами, у разі незадовільного результату писати звернення до наступної інстанції. Потім переписуватися з НАЗЯВО, потім знову з закладом… Ну, це треба мати якісь особливі й особисті підстави, щоб усім оцим займатися.

Плагіатор через суд може заборонити спецраді перевіряти його дисертацію, і спецрада, на відміну від НАЗЯВО, із задоволенням рішення суду може не оскаржувати – бо треба зберегти репутацію, тим більше що в складі спецради можуть сидіти керівник та його друзяки або й навіть спільники по фабриці, або ще й сам плагіатор.

Досвід діяльності НАЗЯВО свідчить, що жодна установа, в якій була захищена дисертація, щодо якої Комітетом з питань етики НАЗЯВО та самим НАЗЯВО було прийнято рішення про наявність плагіату, на етапах розгляду скарги не погодилася з тим, що в дисертації є плагіат, а навпаки, активно це заперечувала (наприклад, Чернігівський національний технічний університет – стосовно дисертації Сергія Шкарлета, Київський національний університет будівництва та архітектури – стосовно дисертації Романа Аксельрода).

Важливе питання: чи з’явилася з прийняттям Закону можливість повторно ініціювати розслідування плагіату в дисертаціях наших чудових високопосадовців – ректорки Харківського університету Тетяни Кагановської, проректора Чернігівської політехніки Сергія Шкарлета, помічника ректора, члена Вченої ради Київського національного університету будівництва та архітектури Романа Аксельрода, які вийшли сухими з води не через спростування порівняльних таблиць, як мало б бути, а завдяки судовому крутійству? Чи зможуть визначені Законом заклади визнати наявність плагіату у «лептонівни» – Катерини Кириленко? Якщо ні – ламаний шаг ціна цьому Закону.

Усіляким критикам часто відповідають: «Чого ви критикуєте? Запропонуйте щось своє!»

Так пропонувалося ж! Особисто я написав 8 січня 2024 листа до Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій та копію – народній депутатці України Н. Р. Піпі – з пропозиціями щодо репозитарію, про фальсифікації і фабрики дисертацій, про матеріальну відповідальність і захист викривачів. Усе було проігноровано.

Додам іще важливе.

Закон робить НАЗЯВО інстанцією, що вирішує суперечки між скаржником і спецрадами, закладами освіти чи науковими установами. Але, з огляду на її назву (Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти), питання плагіату, фальсифікацій і фабрикацій у наукових працях, включно з дисертаціями, – не зовсім його сфера. Багатоступенева система відміни ступенів теж не буде ефективною.

А тому потрібен спеціальний незалежний орган, який має розглядати питання порушення академічної доброчесності в наукових працях (дисертаціях, статтях, монографіях тощо) і приймати остаточні рішення щодо маркування цих творів як тих, що порушили вимоги, їх відкликання та щодо позбавлення наукових ступенів. Це має бути не НАЗЯВО, а спеціально створений Комітет з питань дотримання академічної доброчесності в наукових працях.

Головним завданням цього Комітету має бути встановлення фактів порушення академічної доброчесності в наукових працях незалежно від того, хто є автором (хто він за професією – вчений, викладач, суддя, депутат чи ще хтось, жива ця особа чи померла, проживає в Україні чи виїхала за кордон, працює чи ні) та наслідків, які можуть чи не можуть настати (позбавлення особи ступеня/звання), і оприлюднити це рішення. Комітет направляє своє рішення відповідним організаціям чи уповноваженим органам для обов’язкового відкликання статті з журналу, для позначення твору як праці, що містить ознаки порушення академічної доброчесності тощо, для обов’язкового прийняття рішення про позбавлення ступеня/звання (цим може займатися й МОНУ, але дійсно займатися, а не манкірувати).

Установити, що ніяким судом заборонити перевірку наукової праці не можна.

А головне – Комітет має забезпечити конфіденційність людини, що повідомляє про порушення, так само як це передбачається стосовно викривачів корупції (див. Роз’яснення НАЗК «Щодо забезпечення права викривача на конфіденційність та анонімність»). Тобто повідомлення мають надсилатися за електронним підписом чи принесені особисто, а далі в рішенні про прийняття повідомлення до розгляду і в подальших рішеннях Комітету має бути написано так само, як і в рішеннях судів, – «особа_1».

Мають бути зазначені чіткі розумні терміни розгляду справ у Комітеті – не 6-12 місяців, а 5 днів для прийняття повідомлення до розгляду та 2 місяці для розслідування. Усі пояснення та заперечення авторів творів, про порушення в яких було повідомлено, мають розглядатися в період розгляду справи, тобто треба припинити існуючу зараз практику, коли в день розгляду скарги Комітетом з питань етики НАЗЯВО чи напередодні з’являється лист від особи, що вона не може взяти участь у засіданні, або ж розгляд дисертації заборонено самим справедливим і чесним судом. Заперечення автора мають стосуватися порівняльної таблиці, яка є доказом плагіату, фальсифікацій і фабрикацій. Зрозуміло, що Комітет розглядає твори на предмет порушень, які були заборонені затвердженими правилами, порядками чи законодавством на момент оприлюднення творів чи захисту дисертацій.

Іще однією перевагою наявності одного органу замість кількох сотень (у закладах освіти й науки) – єдиний Порядок розгляду скарг і забезпечення єдиного підходу до перевірок. Комітет вів би реєстр порушників і вів з ними судові справи.

Ну й, зрозуміло, потрібні зміни до Закону згідно з зауваженнями, що були викладені в цій статті.

Олег Смірнов, канд. біол. наук, ст. наук. співр.,
21.02.2026