Помилки та фальсифікації в наукових дослідженнях
Неділя, 2020-03-29, 11:55
Головне меню

Пошук

Корисні посилання
  • Комиссия по борьбе с лженаукой и фальсифика- цией научных исследований при Президиуме РАН
  • Диссернет
  • Троицкий вариант
  • Бюллетень "В защиту науки"
  • Антиплагиат.ru
  • Плагиат: Общественная доска позора
  • dissercomp.ru - Сравнение диссертаций и поиск плагиата

  • Календар
    «  Лютий 2020  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
         12
    3456789
    10111213141516
    17181920212223
    242526272829

    Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0

    Архів записів

    Головна » 2020 » Лютий » 18 » Плагіат Олени Ковальчук та Олени Хлистун
    20:18
    Плагіат Олени Ковальчук та Олени Хлистун

    Ще раз про наукові видання, принципи підходу до їхнього існування та академічний плагіат

    Останнім часом знову активізувалися розмови про засади, принципи існування вітчизняних наукових видань та вимоги щодо публікації матеріалів українських науковців у виданнях, які входять до наукометричних баз Scopus та WoS. Так, цілком зрозуміло, що питання входження наукових досліджень (статей, монографій) українських вчених та наукових видань до світових наукометричних баз Scopus та WoS є важливим завданням для вітчизняної науково-освітянської спільноти на найближчий час. Утім така вимога поки що у громадській свідомості переважно спрямована на окремого вченого (творчу, дослідницьку групу вчених), який (які) мають просувати свої здобутки (статті, книги) у світовий науковий простір. Тут вибір та відповідальність повністю лежить на науковці, групі науковців, які захотіли зробити собі пристойне наукове ім’я, вибудувати репутаційний капітал для своїх наукових установ, ЗВО або навіть залишити собі надію на місце роботи за допомогою кафедральних, факультетських рейтингів. З цим вже все зрозуміло та не викликає особливих заперечень чи питань.

    Але є інший бік цієї проблеми. Це питання існування вітчизняних наукових видань саме та виключно як наукових, тобто таких, які передбачають та дійсно здійснюють фаховий відбір членів редколегії, статей до редакційного портфелю, їхньої перевірки на факти академічного плагіату, сліпе рецензування. Сьогодні, коли викриття фактів академплагіату, перш за все в дисертаційних матеріалах, стало нормою й, головне, перестало бути новиною, зрозуміло: академічна недоброчесність (відсутність новизни, фальшування, імітація наукових досліджень, ненауковість, псевдонаука, академплагіат) бере свої витоки не в готовій дисертації, яку пропустили члени спецради, а в іншому просторі. Це простір існування вітчизняних наукових видань. Зрозуміло, якщо науковці не в змозі підготувати та організувати якісні наукові публікації рідною мовою, забезпечити фахове виконання редколегіями вітчизняних наукових видань своїх безпосередніх функціональних обов’язків, брати на себе соціально-етичну, наукову відповідальність за ці процеси, їхні результати, то вести розмови про входження нашого освітянсько-наукового простору до світової науки та видань, які входять до наукометричних баз Scopus та WoS, не має ніякого сенсу.

    Зміну підходів до оприлюднення наукових результатів починати потрібно з реформування принципів та загальної культури існування вітчизняних наукових видань. Саме в них закладаються та виховуються принципи спільного освітянсько-наукового життя, засади відбору та підготовки молодих науковців, викладачів, неписані правила, моделі поведінки, стосунків між вже досвідченими вченими, викладачами. Зрозуміло, що нібито престижно мати на кожному факультеті, а то й кафедрі своє наукове видання, бути головним редактором, членом багатьох редколегій. Проте за цей престиж ніхто не хоче бути відповідальним. Воно і зрозуміло: де «весільні генерали» (в нашому випадку – редактори та члени багатьох редколегій), а де – якість «весілля» (в нашому випадку – рутинний, виснажливий процес підготовки та відання наукової періодики). На жаль, ці прописні істини доводиться повторювати, бо те, що спостерігаємо зараз у царині наукових видань, які виходять і за кошти ЗВО, і грантів, і самих авторів статей, більш нагадує існування за принципами «свои люди – сочтёмся». На жаль, такий стан речей задовольняє й певну частину освітянсько-наукової спільноти, якій зручно сибаритствувати в устояних, комфортних умовах затишного життя, як це визначила одна доктор наук, професор, коли обурилася на процеси викриття академплагіату. Втім таке «сибаритствування» занадто дорого коштує не просто абстрактній державі, а й кожному конкретному науковцю, викладачу, які змушені працювати на неповну ставку, перебувати під загрозою скорочення, оптимізації від МОН та шукати можливості підробітку. Цей підробіток може бути й плагіатною діяльністю. Але тоді потрапляємо у замкнене коло, як у вірші «У попа была собака…».

    Проілюструю це двома випадками, про які вже писала та надіслала заяви до МОН України.

    Ковальчук Олена Олексіївна. Спеціальність – 27.00.04 – теорія та історія журналістики. Захист відбувся 26 червня 2019 р. у спецраді К 35.051.24 ЛНУ ім. І. Франка. Тема кандидатської дисертації «Трансформація журналу ˮЖінкаˮ у плюралістичному демократичному суспільстві». Науковий консультант: п. Мелещенко (КНУ ім. Т. Шевченка).

    Стаття про цей випадок називається «Культурна людина і держава». Зараз закцентую увагу лише на одному випадку академплагіату п. Ковальчук.

    Це стаття п. Ковальчук «Ґенеза жіночої субкультури та її віддзеркалення в універсальних і спеціалізованих друкованих виданнях (Історія й сучасність)». Вона йде в списку наукових праць, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації, та подана на с. 21 автореферату у розділі «Список опублікованих праць за темою дисертації» під номером 1 у підрозділі «Статті в наукових фахових виданнях», її вихідні дані: «Образ. 2016. Вип. 2 (20). С. 56 – 66». Це видання КНУ ім. Т. Шевченка, про що є повідомлення на офіційному сайті: «Зб. наук. праць ІЖ Київ. ун-ту. У зб. друкуються наук. статті, що стосуються проблем релігійно-дух., образно-поняттєвих, літ.-крит., іст.-журналістських. Засновники: Інститут журналістики КНУ. Рік заснування: 2000». Якщо перейдемо за посиланням, то з’ясуємо, що «Образ» – це видання, яке «…входить до переліку період. наук. фахових видань, затверджених ВАК України як наукове фахове з філол. наук та наук із соц. комунікацій. Редколегія: голова редколегії В.В. Різун…». «Образ», як і інші наукові видання цього інституту, входить до електронної бібліотеки Інституту журналістики. Таким чином, всі матеріали з «Образу» розповсюджуються на необмежене коло читачів, так само як і прізвища, посади усіх членів його редколегії.

    Утім перевірка на плагіат цієї статті п. Ковальчук, яка йде під номером 1 в авторефераті дисертації, що подавалася до захисту двічі (у 2018 р. – до спецради КНУ ім. Т. Шевченка, голова – п. Різун, в 2019 р. – до спецради ЛНУ ім. І. Франка, голова – п. Крупський), містить факти академічного плагіату. На ці очевидні, такі, що дуже легко перевіряються, факти академплагіату ніхто ні з членів 2 спецрад, ні 2 груп опонентів, ні членів редколегії «Образу» уваги не звернули. Особливо таке «не-бачення» фактів академплагіату вражає на тлі того, що п. Ковальчук виконувала дисертацію, проходила двічі (!) випусковий семінар саме на тій кафедрі, до якої приписаний «Образ».

    Таким чином, навіть після того, як п. Ковальчук (після моєї заяви у вересні 2018 р. на ректорат КНУ ім. Т. Шевченка) довелося зняти роботу з захисту, переробляти її, ніхто не потурбувався, щоб позбутися фактів академплагіату в дисертаційних матеріалах та уникнути ситуації повторної ганьби з плагіатним скандалом навколо захисту п. Ковальчук. Наголошу, що два провідних ЗВО країни – КНУ ім. Т. Шевченка та ЛНУ ім. І. Франка – згаяли час своїх робітників, членів спецрад з інших ЗВО України на те, щоб поцінувати (і кожний раз безумовно позитивно) дисертаційні матеріали п. Ковальчук, проте не спромоглися (не захотіли) побачити академплагіат. Можна припустити, що таке небажання бачити академплагіат у статті п. Ковальчук пов’язане з бажанням відстояти корпоративну честь та гідність тих, хто пропустив до друку в 2016 р. статтю п. Ковальчук. Так, брати відповідальність за наукові публікації тих, кого оцінюєш, – складно, важко, але це – природна частина науково-освітянського життя. І ще. У старих гріхів – завжди довгі тіні (див. про це статтю в «Дзеркалі тижня»).

    Не слід грішити академплагіатом та потурати гріху плагіатної діяльності ніколи, а особливо в процесі підготовки та випуску наукових видань у добу Мережі, бо всі гріхи в електронну світі – завжди на долоні. Про це свідчить і другий приклад.

    Хлистун Олена Сергіївна. Спеціальність – 26.00.01 – теорія та історія культури. Захист відбувся 31 травня 2019 року в КНУКіМ у спецраді Д 26.807.02. Тема докторської дисертації «Мистецькі засоби гармонізації комунікативного середовища у просторі сучасної культури». Науковий консультант: п. Петрова (КНУКіМ).

    Про ці дисертаційні матеріали я написала статтю, яку надрукувало інтернет-видання «Дзеркало тижня» під назвою «Академічна мантія голого короля, або про фабрики дисертаційного словоблуддя». В тій статті я вказала не лише на факти наочного імітування наукового дослідження, а й на те, що науковий консультант, члени спецради, опоненти пропустили факти академічного плагіату. В цій статті (як і в заяві до МОН України) наводжу деякі з цих фактів (у порівняльних таблицях). Перевіряти всі дисертаційні матеріали не має сенсу, бо людина, яка прагне бути кандидатом, доктором наук, науковцем, освітянином, не має права навіть на плагіатне речення. І наголошу ще раз, що не має права на плагіатне речення не лише в текстах автореферату та дисертації, а й у текстах статей, особливо тих, що є в списку наукових праць, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації. Це важливо не лише з точки зору академічної доброчесності докторанта, його наукового консультанта, опонентів, членів спецради, а й усього того фахового оточення, яке протягом декількох років на конференціях, на шпальтах наукових видань спостерігає, підтримує, задає моделі науково-соціальної комунікації молодому науковцю, освітянину. Те, що в статтях п. Хлистун, які друкувалися в так званих ВАКівських наукових виданнях, мали проходити систему перевірок, рецензування, є плагіат, означає, що моделі науково-соціальної комунікації в соціально-гуманітарних науках переживають глибоку кризу та потребують системи оздоровчих заходів з боку МОН України та з боку освітянсько-наукової спільноти. Не може вимога до публікацій у виданнях, які входять до наукометричних базах Scopus та WoS, бути чимось на кшталт чарівної палички, якою фея перетворила Попелюшку на красуню та зробила з неї принцесу. Якщо наша науково-освітянська спільнота, залучена до процесу видання наукової періодики, не буде слідувати нормам, принципам цивілізованого соціального життя, не буде відповідально ставитися до власного спільного соціально-наукового життя, то ніяка фея не зможе зробити ніжку малою, а серце – великим, а в нашому випадку – бути фахівцями з пристойним репутаційним капіталом. Якщо продовжиться тенденція жити за принципом «свои люди – сочтёмся» у виданні наукової періодики, більше – у всьому спільному науково-соціальному житті, то до нас, скоріше, можна буде запровадити результати казки про Морозка, коли дідова донька, як і Попелюшка, отримала гарну винагороду, а бабина – скриню з мотлохом та сором на все село. Якщо екстраполювати це на принципи наших наукових видань, то отримаємо те, що науковці, освітяни, які себе поважають, підуть друкуватися в іноземні видання, а вітчизняні видання продовжать друкувати ненауковий мотлох, наукові інститути та ЗВО будуть утримувати цей мотлох та сповзати разом з ним на маргіналії буття країн 3-го або 4-го світу, що, природно, передбачає, зокрема, й згортання міжнародної фінансової підтримки з усіма наслідками. Потрібно зрозуміти, що адептів лептонного бога у світі вже давно не поважають, не підтримують, не помічають та залишають на одинці з їхніми гріхами. А старих та не дуже гріхів багато, про що й свідчить перевірка деяких статей п. Хлистун. Ось її стаття «Символічний зміст перевтілення персонажів у «Лісовій пісні» Лесі Українки: культурологічний аспект» (Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Зб. наук. праць – Вип. ХХХХІ – 2018 – С.58-65), що йде в списку наукових праць, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації (Статті у наукових фахових виданнях України) під номером 14 (автореферат с. 26):

    Окремо зауважу, що стаття, яка йде в списку апробації під номером 13: «Хлистун О. С. Символічний зміст перевтілення персонажів у «Лісовій пісні» і Українки: культурологічний аспект. // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. 2018. № 41. С. 39–47» є тотожною статті під №14, але з іншим сторінками. Статтю саме п. Хлистун на сторінках С. 39–47 цього номеру «Актуальних проблем….» знайти не вдалося. На вказаних п. Хлистун сторінках в цьому випуску «Актуальних проблем…» надруковані статті п. Пашкевич, п. Пилипів. Саме тому, по-перше, не зрозуміло, чому п. Хлистун включила дві статті з однаковою назвою, які (за її ж даними) надруковані у одному й тому числі «Актуальних проблем…», але на різних сторінках; по-друге, як такий список літератури до апробації пропустили у спецраді, де захищалася п. Хлистун. Але якщо вже і дисертантка, і спецрада наполягають, що це дві різні статті, то хай і наведені вище факти академічного плагіату рахуються двічі.

     

    Символічний зміст перевтілення акторів у творах кіномистецтва.

    // Питання культурології. 2018. Вип. 34. С. 124–132.

    Ця стаття йде в списку наукових праць, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації (Статті у наукових фахових виданнях України) під номером 12 (автореферат с. 26).

    Сприйняття артефактів культури як екологічний феномен: комунікативний вимір

    // Гілея. – Вип.140. – 2019. с.101-105

    Ця стаття йде в списку наукових праць, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації (Статті у виданнях, внесених до міжнародних наукометричних баз) під номером 20 (автореферат с. 27).

    Сутнісні особливості акторського перевтілення.

    // Мистецтвознавчі записки. 2018. № 34. С. 34–51.

    Ця стаття йде в списку наукових праць, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації (Статті у наукових фахових виданнях України) під номером 15 (автореферат с. 26).

    Надалі перевіряти цей науковий мотлох від п. Хлистун та тих, хто надрукував цю статтю, сенсу немає. Краще читати дисертацію п. Грачової, яка була зплагіачена.

    Е. Г. Шестакова,

    доктор філол. наук (Донецьк, Україна)

    Переглядів: 1702 | Додав: OS | Рейтинг: 5.0/2
    Всього коментарів: 0
    avatar
    Copyright http://false-science.ucoz.ua/ © 2020
    Безкоштовний хостинг uCoz