Набридло!!!!

Я вже багато років борюся з плагіатом та іншими проявами академічної недоброчесності. Мене мало чим можна здивувати, бо бачила і «звичайний» плагіат текстів, і груповий плагіат, коли один і той самий текст декілька разів друкували в одних і тих самих нібито наукових виданнях, але під разними прізвищами, захищали у вигляді дисертацій теж під набором прізвищ. Знаю, що і очільники МОН можуть бути плагіаторами, бо похапцем писали статті, захищали дисертації. Але щоб людина, яку щойно призначили міністром МОН України та майже одночасно з тим звинуватили в академічному плагіаті, сама несла на експертизу в НАЗЯВО дисертацію, захищену 11 років тому, з твердженням «Якщо там виявлять плагіат…», не бачила.

Не знаю навіть, як на це реагувати, бо виникає одне запитання: це адекватна реакція міністра, який не знає, чи є в його дисертації плагіат? Наскільки адекватна реакція його наукового керівника, який точно має знати, чи є в дисертації, яка виконана його учнем, під його наглядом, у його науковому колективі, некоректні запозичення? Чи адекватні опоненти, члени спецради, у котрій була захищена дисертація, в якій вже виявлені численні ознаки привласнення чужих текстів? А чого вони все мовчать та мовчки спостерігають, як п. Лісовий роздмухує плагіатний скандал?

Чи адекватні ті політики, чиновники, які висунули без належної перевірки кандидатуру п. Лісового на очільника МОН та, не дивлячись на плагіатні скандали з його попередниками, на традицію, яка склалася в науковій громадськості, – прискіпливо перевіряти своє керівництво на причетність до плагіату, плагіатної діяльності? Чи, може, всі ці люди, з науковими ступенями, званнями, високими та відповідальними посадами, вважають, що новий черговий плагіатний скандал з очільником МОН — то вже наша національна традиція? Чи, може, всі ці науковці, посадовці так і продовжують проводити лінію національно-державної меншовартості української освіти, науки відносно російської науки? Чи, може, всі ці науковці, посадовці хочуть втлумачити, що українська ідентичність – це плагіатити не лише у своїх, а й привласнювати, разом з текстами, й ментальні, морально-етичні, інтелектуальні сенси у росіян? Чи є адекватною втрата страху та сорому перед тим, що перевірка виявить у дисертації нового очільника МОН численні запозичення з досліджень російських науковців та про це дізнається і українське суспільство, і наші друзі, партнери, які багато років нас підтримують, і наші вороги, зі звичок яких – красти унітази – сміємося? Але чим крадіжка, привласнення чужого унітазу відрізняється від привласнення чужого тексту, тобто плагіату? Набридло про це багато років поспіль писати, бо результат незмінний – черговий плагіатний скандал з черговим профільним міністром. Усі докази, як завжди, у порівняльній таблиці. До речі, навела не всі виявлені факти. Там ще багато прикладів некоректних текстових запозичень, в тому числі й з робіт російських вчених. Тож питання про те, які сенси соціокультурної та національної ідентифікації буде впроваджувати п. Лісовий, риторичне.

ЛІСОВИЙ ОКСЕН ВАСИЛЬОВИЧ

СОЦІОКУЛЬТУРНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Науковий керівник: АНДРУЩЕНКО ВІКТОР ПЕТРОВИЧ, доктор філософських наук, професор,

член-кореспондент НАН України, академік НАПН України

Київ 2012

Офіційні опоненти Васильєва Ірина Василівна (д.філос.н., доц., 09.00.04)

Культенко Валентина Павлівна (д.філос.н., доц., 09.00.05)

Дисертацію та автореферат скачано з сайту НРАТ.

(Мабуть, «філософ» Лісовий не чув, що зараз слово «негри» пристойним людям краще не вживати).

Для порівнянні взяті ті, і лише виключно ті абзаци з дисертаційних матеріалів п. Лісового, в яких немає жодних позначень чужого тексту, якими є: лапки, ім’я автора(ів), дужки з номером літератури зі списку цитованих джерел (бібліографії) тощо. Унаслідок такого підходу текст з дисертаційних матеріалів п. Лісового читачем наукової розвідки має однозначно ідентифікуватися як індивідуально-авторський, тобто такий, що належить виключно п. Лісовому. Цей принцип порушено лише раз, коли з’ясувалася ганебна практика фальшованого посилання, яким п. Лісовий намагався прикрити власний плагіат тексту з російського джерела та перекинути його на п. Радомського, в статті якого є належні посилання.

Е. Г. Шестакова, докт. філол. наук