Дисертація Дмитра Лубінця як стимул для роздумів

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець прославився влітку 2024 року тим, що написав до Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) листа з рекомендацією припинити перевірки на плагіат дисертацій, які були захищені до 06.09.2014, тому що до прийняття Закону про освіту (цією датою) терміну «академічний плагіат» в законодавчому полі України не існувало.

З одного боку, він у цьому листі визнав, що осіб, у дисертаціях яких виявлені текстові запозичення без посилання на джерело, дозволялося позбавляти наукового ступеня й до цієї сакральної дати, що «питання академічної доброчесності врегульовувались нормами у підзаконних актах», а з другого боку, пише, що такі порушення не називалися порушеннями «власне академічної доброчесності і за них не встановлювалась академічна відповідальність». Як в одному листі можна написати, що «академічна доброчесність» може «врегульовуватись» (тобто вона є) і при цьому одночасно «не називається "академічною доброчесністю"» (тобто її немає) – цікавий предмет для медичних досліджень, але мене з цього приводу зацікавила дисертація самого Лубінця – а що там?

Лубінець Дмитро Валерійович. Лобізм у політичній системі: закордонний досвід для України. – Дис. … доктора філософії (спец. 052 Політологія). – Маріуполь, 2020.

Науковий керівник: Балабанов Костянтин Васильович, доктор політичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України.

Дисертація розміщена на сайті Маріупольського державного університету і на сайті НРАТ.

Захист відбувся 12.02.2021 р. у спецраді Д 12.093.002.

Офіційні опоненти:

● Наумкіна Світлана Михайлівна, доктор політичних наук, професор, зав. кафедри політичних наук і права Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського;

● Кривошеїн Віталій Володимирович, доктор політичних наук, професор, зав. кафедри соціології Дніпровського національного університету ім. О. Гончара.

У дисертації Лубінця на сс. 104–105 виявлені збіги з цією працею:

Лавренов Д. А. Концептуальні підходи дослідження політичного лобізму // Філософія і політологія в контексті сучасної культури. – 2013. – Вип. 6 (IІ). – С. 21–26 (див. тут або у вебархіві).

Той самий переписаний Лубінцем текст є і в статті: Лавренов Д. А. Основні моделі політичного лобіювання та їх особливості // Гілея: науковий вісник. – 2015. – Вип. 94. – С. 358–362 (див. тут). Ця стаття значиться в списку літератури дисертації Лубінця під №79 і згадується один раз посередині с. 105. Ну а в Порівняльній таблиці наведені збіги тих фрагментів, де відповідного покликання на статтю Лавренова немає.

Спочатку подивимося на статті Лавренова, в яких світло-зеленим кольором виділено збіги між собою, які відсутні в дисертації Лубінця. Перша стаття була опублікована 2013-го року, а друга – 2015-го і є очевидним самоплагіатом. У статті 42 Закону «Про освіту» читаємо: «самоплагіат - оприлюднення (частково або повністю) власних раніше опублікованих наукових результатів як нових наукових результатів»; «формами обману є, зокрема, академічний плагіат, самоплагіат, фабрикація, фальсифікація та списування».

У другій статті (2015 р.) тодішній аспірант кафедри політології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Данило Андрійович Лавренов ніяк не згадує свою попередню статтю, ба більше, у вступі пише: «Проведено аналіз основних моделей політичного лобізму: інституціональної плюралістичної, інституціональної корпоративної, неінституціональної корпоративної, квазіінституціональної корпоративної. Висвітлено основні проблеми та особливості їх функціонування в Україні та світі», звідки випливає, що до цього нічого такого він не аналізував і не висвітлював, а цей висновок не відповідає дійсності: і аналізував, і висвітлював. Читаємо у вступі до першої статті: «У статті аналізуються основні підходи до розуміння політичного лобізму. Здійснено порівняння концепцій лобізму. Розкрито роль лобізму у функціонування політичної системи.». Ну тобто були концепції, перетворилися на моделі, а так усе те саме.

Нагадаю, що обов’язковою для науковця є "вимога наукової чесності у викладанні результатів​ дослідження. Учений може помилятися, але не має права підтасовувати результати, він може повторити вже зроблене відкриття, але не має права займатися плагіатом. Інститут посилань, як обов’язкова умова оформлення будь-якої наукової праці, покликаний не лише зафіксувати авторство тих або інших ідей і текстів. Він забезпечує чітку селекцію вже відомого в науці й нових результатів. В іншому випадку не існувало б стимулів до напружених пошуків нового: у науці спостерігалося б нескінченне повторення відомого, і врешті-решт було б підірвано її головну якість – постійно генерувати зростання нового знання, виходячи за рамки звичних і вже відомих уявлень про світ" ("Філософія і методологія науки. Курс лекцій". – Харків: 2012, див. тут). Наука – це приріст знань, а не повторна публікація того самого тексту, не процес повторного пережовування вже відкритого та описаного, це ж не жуйка корови.

Ну а тепер, власне, роздуми щодо дисертації Лубінця.

По-перше, навіть не знаю, як людям вдається створювати такі дивовижні pdf-файли своєї дисертації: ось, наприклад, на сторінці, де написано «Список використаних джерел», вгорі праворуч проставлений номер сторінки 127, у файлі це сторінка №139, а в «Змісті» вказано, що це сторінка №188. Усього файл складається зі 165 сторінок, але на останній написано 153, а в Змісті написано, що Додатки починаються на с. 217. Чорт, які у людей таланти!

По-друге, щодо плагіату. Із 165 сторінок дисертації (будемо рахувати по сторінках файла) основний текст займає сторінки 20–138 (або по проставленим номерам – сторінки 8–126). Із цих 119 сторінок плагіат виявлений на двох: 116–117 (з номерами 104–105), що складає 1,7%. І логічно виникає питання: чи достатньо цього для позбавлення Лубінця наукового ступеня? Тим більше що це лише 4 абзаци.

А якщо недостатньо, то тоді – наступне питання: а скільки потрібно плагіатних сторінок чи абзаців, щоб уже точно без сумніві можна було б сказати: ну все, пан достойний того, щоб його позбавити ступеня. І це зовсім не просте питання.

Що має бути унормоване в Законі «Про академічну доброчесність»?

По-перше, має бути чітка кількісна характеристика плагіату. Не просто абстрактне визначення, що «академічний плагіат - оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості) та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства», а й додатково записана конкретика, як це зроблено в «Рекомендаціях МОНУ щодо виявлення плагіату» (лист МОНУ від 15.08.2018):

«Академічним плагіатом є:

2.1. Відтворення в тексті наукової роботи без змін, з незначними змінами, або в перекладі тексту іншого автора (інших авторів), обсягом від речення і більше, без посилання на автора (авторів) відтвореного тексту.

<…>

Примітка: під текстом наукової роботи тут і далі розуміється повний текст наукової роботи, з коментарями, примітками, бібліографією, переліком джерел та всіма додатками до основного тексту.»

Таким чином, згідно з цими рекомендаціями, можемо констатувати: академічний плагіат у дисертації Лубінця є.

А ось чи достатньо його обсягу для того щоб беззаперечно позбавити його наукового ступеня – я не впевнений. Це явно треба унормувати.

Я б запропонував достатнім для позбавлення ступеня наявність 5 і більше абзаців із плагіатом або наявність двох та більше речень, де автор скопіював чужі вислови справжнього автора про те, що той щось пропонує, оцінює, розробив чи робить висновки, бо видавати таке за своє неприпустимо.

Ну а скопійованої таблиці з експериментальними даними достатньо й однієї.

У Лубінця лише 4 абзаци з плагіатом, але два речення зі словами «Отже» та «Натомість» (яким він замінив авторське «Отже»).

Отже, без варіантів…

Олег Смірнов, к. б. н., с. н. с.

Фото з Вікіпедії

24.12.2025