Пригоди тазового дна, або про дисертацію Олександра Яцини

Яцина Олександр Іванович захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук на тему «Патогенетичні механізми уродинамічних розладів та їх експериментальна фармакотерапія» (спеціальність 14.03.04 – патологічна фізіологія), текст якої можна завантажити тут, а автореферат тут. Робота була виконана в Одеському національному медичному університеті, а захищена в Сумському державному університеті 13 вересня 2019 р. (спеціалізована вчена рада Д 55.051.05).

Науковий консультант – Вастьянов Руслан Сергійович, доктор медичних наук, завідувач кафедри загальної та клінічної патологічної фізіології Одеського національного медичного університету МОЗ України.

Офіційні опоненти:

– Резніков Олександр Григорович, доктор медичних наук, професор, академік НАМН України, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач відділу ендокринології репродукції та адаптації Державної установи «Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В. П. Комісаренка НАМН України» (м. Київ);

– Гоженко Анатолій Іванович, доктор медичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, директор ДП «Науково-дослідний інститут медицини транспорту» МОЗ України (м. Одеса);

– Кононенко Надія Миколаївна, доктор медичних наук, професор, Національний фармацевтичний університет МОЗ України (м. Харків).

На цю дисертацію і її майбутній захист 11 вересня (за два дні до захисту) відреагував доктор медичних наук, професор Віктор Досенко: у своїй публікації в мережі Фейсбук він висловив здивування, як доктор Яцина, що «працює в Києві хірургом, урологом, онкологом», зміг «виконати експериментальне дослідження в Одесі на місцевих щурах в Одеському національному медичному університеті», «прооперувати 470 статевозрілих щуриць, лікувати їх від нетримання сечі». І дійсно, є чому дивуватися: в одній хвалебній статті (див. тут) про Олекандра Яцину написано, що він «працює у декількох клініках», «не тільки оперує, а й навчає: їздить по різних містах України та допомагає лікарям» «та паралельно займається наукою, і його робочий графік розписано від 7 ранку до 9, а іноді й до 10 вечора». А ще є «прогулянки на природі, зустрічі з друзями та однодумцями, біг, плавання та кардіотренінги: мінімальне навантаження, але протягом тривалого часу». Але, можливо, активній людині все це дійсно вдається робити, тому відмітимо інше – претензії стосовно методики експерименту, описаного в дисертації.

В експериментальній моделі гіперактивного сечового міхура О. Яцина використав суміш «резерпін + Хомвіотензин», на яку навіть отримав патент. Але ця модель дивовижна схожа на методику 1977 р. (В. М. Державін та ін.), де автори пропонували використовувати 0,5 мг/кг резерпіну. А в методиці О. Яцини – 0,45 мг/кг резерпіну (майже те саме) та Хомвіотензин, який у своєму складі також містить резерпін. Тому патофізіологи й здивувалися – чому замість апробованих багатьма вченими методик була використана така дивна, схожа на вже опубліковану, та ще й з гомеопатичним препаратом? Хомвіотензин, як «комплексний гомеопатичний препарат», містить також екстракти деяких трав, тому доктор фіз.-мат. наук Семен Єсилевський так прокоментував методику, яку використав дисертант: «В научной работе использовать такой мутный коктейль для опытов на животных – немножко идиотизм, т. к. нельзя исключить непрогнозируемое действие добавленных травок, а концентрацию действующего вещества при этом надо долго и нудно определять пересчётом гомеопатических разведений. Почему бы сразу не взять резерпин…? А потому, что модель с резерпином известна уже 40 с гаком лет и на неё никак не натянуть научную новизну. Вот и взяли "типа другой" препарат, который тот самый резерпин и есть, но в меньшей концентрации. Зашибись, я считаю, я бы до такого хода не додумался».

Модель стресового нетримання сечі теж викликала питання: «автори це робили накладанням лігатури на сідничний нерв, який НІЯКОГО відношення до іннервації сечового міхура не має», пише В. Досенко, «а нормальні вчені ушкоджують зовсім інші нерви у щурів, щоб отримати патологію». Тобто сама операція могла бути тим стресом, що викликала нетримання сечі, а зовсім не сідничний нерв, який автори, мабуть, вирішили перев’язати тому, що він великий, і його легше знайти.

Але є більш важливе і цікаве в цій дисертації.

Спробуємо знайти відповідь на питання: чи дотримувався автор принципів академічної доброчесності?

На першій сторінці дисертації можна прочитати наступне:

«Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.

О.І. Яцина».

Але ця заява не відповідає дійсності.

Ось перше, що ми знайшли відразу у розділі 3 «Медико-соціальні аспекти та особливості клінічного перебігу порушення сечовипускання» (с. 113–167): претендент на науковий ступінь доктора медичних наук трансплантував у тіло своєї дисертації чужу статтю: Дехтяр Ю. М., Костєв Ф.І., Залива К.А. «Уродинамічні патерни ідіопатичного гіперактивного сечового міхура» (Урологія, 2017, т. 21, №4, с. 21–26; завантажити можна тут). Зрозуміло, що цієї переписаної статті немає в списку літератури дисертації. Цікаво, що на с. 148 пан Яцина вживає вигаданий ним термін «цистономометрія» замість «цистотонометрія» в статті Ю. Дехтяра (може, переписував з друкованої статті та не розгледів букв?).

У порівняльній таблиці тотожні фрагменти виділені жовтим кольором, а синонімічні заміни бірюзовим. Пропущені фрагменти тексту позначені як <…>. А помилки, яких припустився переписувач, виділені рожевим.

А на наступних сторінках текст дисертації О. Яцини збігається ось із цією статтею: Костєв Ф. I., Дехтяр Ю. М., Чайка О. М. Значення методів біологічного зворотного зв’язку в діагностиці функціонального стану м’язів тазового дна при консервативному лікуванні гіперактивного сечового міхура (Урологія, 2014, т. 18, № 1, с. 5–11; завантажити можна тут). Цієї ретельно переписаної статті також немає в списку літератури дисертації.

Як бачимо, пан Яцина переписав зі статті Ф. Костєва та інших не тільки методику виконання, на яку мав послатися, але й навіть чужі результати дослідження, видавши їх за свої. Це оті 17,8% хворих та 78,2% жінок, 36,8% та 53,4% хворих, 62% жінок, 35 хворих та 12 хворих, що присутні і там, і там.

Тут слід зауважити, що паралельно з цим дослідженням ми виявили копію статті Ф. Костєва, Дехтяра й Чайки – з тими самими числовими даними, таблицями, графіками та висновками. Ось ця стаття: Дехтяр Ю. М., Костєв Ф. І., Кузнецов Д. О. Методи біологічного зворотного зв’язку як фактор підвищення ефективності корекції функціональної дезадаптації м’язів тазового дна у хворих на ненейрогенний гіперактивний сечовий міхур» (Здоровье мужчины, 2019, №2 (69), с. 74–78; завантажити можна тут). Ну що тут скажеш – дійсно, існує спосіб підвищення кількості публікацій та свого індексу цитування – «розмножувати» статті, публікуючи те саме під різними назвами та в різних журналах. Поширена практика, чому б її не використати й вченим з Одеського медичного університету, правда ж? Ця стаття – «свіжачок», цього року, так що не тільки «чужий» пан Яцина, але й самі першоавтори – Костєв і Дехтяр – вміють переписувати свої власні тексти…

Традиційною для українських учених стала практика використання статей російських вчених. Переклав – та вписав у свою дисертацію чи наукову статтю.

Не обійшов своєю увагою російські джерела і О. І. Яцина:

1. Неймарк А. И., Раздорская М. В., Гервальд В. Я., Шарапов В. В., Шашев Н. С. Анализ результатов оперативного лечения женщин с недержанием мочи: морфологические аспекты (Акушерство, гинекология и репродукция, 2012, №4, c.13–17; завантажити можна тут).

2. Кирпатовский В. И., Фролова Е. В., Надточий О. Н. Спонтанная ритмическая активность органов мочевой системы: роль интерстициальных клеток, биологическая значимость, патофизиологические аспекты (Экспериментальная и клиническая урология, 2012, №2, с. 70–77; завантажити можна тут).

3. Лоран О. Б., Швалев В. Н., Писарев С. А., Клейменова Н. В., Сухоруков В. С. Тучные клетки и иннервация стенки гиперактивного мочевого пузыря (Архив патологии, 2007, № 6, с. 29–31).

4. Тюзиков И. А., Калинченко С. Ю., Апетов С. С. Дефицит андрогенов у женщин в урогинекологической практике: патофизиология, клинические «маски» и фармакотерапия с применением трансдермальных форм тестостерона (Российский вестник акушера-гинеколога, 2014, 1, с. 33–43; завантажити можна тут).

5. Калинченко С. Ю., Тюзиков И. А., Тишова Ю. А., Ворслов Л. О. Роль тестостерона в женском организме. Общая и возрастная эндокринология тестостерона у женщин (Доктор.Ру. Гинекология Эндокринология, 2015, № 14 (115), с. 59–64; завантажити можна тут).

6. Аляев Ю. Г., Григорян В. А., Гаджиева З. К. Расстройства мочеиспускания. – М.: Литтерра, 2006. – 208 с.

Олександр Яцина копіює фрагменти з цих статей, але дивним чином не згадує жодної в своїй дисертації, хоча вони мають безпосередній стосунок до досліджуваної теми.

Ось, наприклад, дисертант переписує матеріали статей В. Кирпатовського, О. Лорана та А. Неймарка:

Із тексту О. Яцини випливає, що це саме він у «наших дослідженнях» знайшов оце все, виділене жовтим кольором…

Іще один цікавий момент: у 7-му розділі дисертації на с. 248 О. Яцина описує, що він спостерігав зміни гладких міоцитів – набухання еластичних волокон тощо. Але ніяких підтверджень цього у вигляді фотографій ми не знаходимо. Натомість точнісінько такий самий текст знаходимо в статті, опублікованій в 2012 році (Неймарк та ін.), де такі фотографії, як цього і вимагає наукова робота, присутні:

Наприкінці 7-го розділу (с. 257) О. Яцина завіряє, що матеріали цього розділу опубліковані в двох статтях 2018-го року.

У першій – Iatsyna O.I., Vastyanov R.S., Savytska I.M., Vernygorodskyi S.V. The experimental modelling of stress urinary incontinence // J Education, Health and Sport. – 2018. – Vol. 8, Nо 6. – P.486-494 (завантажити можна тут) – нічого подібного до виділеного вище жовтим кольором ми не знаходимо (resorcin і fuchsin там не згадуються взагалі).

Друга стаття, яка згадується в дисертації не тільки на с. 257, але й на с. 8, 282 і 344 – Яцина А.И., Вернигородский С.В., Костев Ф.И. Морфогенез детрузора при его гиперактивности и стрессовом недержании мочи под влиянием фармакокоррекции (Экспериментальная и клиническая медицина. Тбилиси. – 2018. – №2. – С.135–143) – насправді називається так: Iatsyna O.I., Vernygorodskyi S.V, Kostyev F.I. The impact of pharmacocorrection on morphogenesis of overactive detrusor and urodynamic stress incontinence (J. Experimental and Clinical Medicine, 2018, 2, pp.135–143), завантажити її можна тут. Чому пан Яцина вирішив давати посилання на назву цієї статті в поганому перекладі російською – невідомо. Вона написана зовсім не російською, а англійською мовою, і саме англійською називається на сайті цього чудового грузинського журналу. Так ось, ця стаття має цікавий текст, який є модифікованим перекладом згаданого вище фрагмента статті Неймарка, і цей текст потім з’явився в дисертації в українському перекладі:

Таким чином, маємо подвійний плагіат – текст Неймарка був переписаний у статтю в грузинському журналі (в перекладі англійською, з незначними модифікаціями), а вже звідти слово в слово – у дисертацію.

Але знову ж таки, якщо в статті Неймарка цей текст має докази – три фотографії змінених волокон у вигляді відповідно зерен, паличок та стрічок, то у статті Яцини цих фотодоказів немає, а натомість є голослівні твердження про такі зміні еластичних волокон.

У цій же статті О. Яцини, С. Вернигородського та Ф. Костєва є ще один кусок, що відповідає російськомовній статті Неймарка (він присутній і в тексті дисертації на с. 197–198, див. порівняльні таблиці вище). Ну й, звісно, фірмова фішка – не тільки переписати чужий текст, але й зі словами “in our study”, “in our opinion”:

А ось іще ціла купа збігів:

Узагалі-то, якщо людина чесна, вона має брати комп’ютерну програму, що допомагала перекладати чужі тексти, у співавтори.

Тим більше що програма-перекладач, по-перше, дозволяє вводити в науковий обіг нові наукові терміни – всілякі там «ендрогеновий», «вазодітація»…

А по-друге, ця програма (Гугл-перекладач?) дозволяє робити наукові відкриття, не відходячи від комп’ютера. Ось, наприклад, ви всі вчили, що у жінок таз ширший, а у чоловіків вужчий; російські вчені пишуть, цитуючи закордонну роботу, що тестостерон може збільшувати силу м’язів тазового дна… А ось наш учений – Олександр Яцина – зробив нове відкриття: виявляється, тестостерон здатний збільшувати у жінок «саме м’язове дно». Тепер ціла купа інститутів може досліджувати це «м’язове дно», вплив на його розміри різних гормонів, порівнювати «жіноче дно» та «чоловіче дно»… Та тут на пустому місці виникає цілий науковий напрямок, неоране поле, за яким на горизонті маячать нові докторські дисертації!

А тепер подивимося на наступну порівняльну таблицю і подумаємо, чи варто було новоспеченому доктору наук пропонувати жінкам для заповнення 30000 анкет, з них вивчати 19094, аналізувати відповіді з метою «скласти ситуаційну картину» (с. 304 дисертації), щоб дійти тих самих висновків, які вже були отримані раніше і надруковані 13 років тому в Росії, та ще й переписувати ці висновки слово в слово на с. 305–306:

А тут – узагалі перл:

Це ж треба – через 13 років в іншій країні на іншій досліджуваній групі отримати такі самі значення з такими самими відхиленнями (0,116±0,016)!

Із грубою солдатською прямотою скажемо правду-матку прямо в очі: геній!

О. Болдирєв, О. Сулаєва, В. Досенко