Помилки та фальсифікації в наукових дослідженнях
Понеділок, 2017-06-26, 12:22
Головне меню

Пошук

Корисні посилання
  • Комиссия по борьбе с лженаукой и фальсифика- цией научных исследований при Президиуме РАН
  • Диссернет
  • Троицкий вариант
  • Бюллетень "В защиту науки"
  • Антиплагиат.ru
  • Плагиат: Общественная доска позора
  • dissercomp.ru - Сравнение диссертаций и поиск плагиата

  • Календар
    «  Лютий 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    232425262728

    Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0

    Архів записів

    Головна » 2015 » Лютий » 14 » Культура сорому і страху, або Про репутаційний капітал у науково-освітньому просторі
    18:48
    Культура сорому і страху, або Про репутаційний капітал у науково-освітньому просторі

    Ця стаття присвячена проблемам практичної реалізації й засадничим основам імплементації нового Закону України «Про вищу освіту». Втім, в ній мова буде йти не про те, що передбачає зміст поняття імплементація, тобто акцент буде робитися не на тому, як має у сфері освіти та науки України фактично відбуватися здійснення міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні, а також не на конкретних способах включення міжнародно-правових норм до національної правової системи, а на іншому, не менш важливому та безпосередньо дотичному до питань практичної реалізації Закону України «Про вищу освіту».

    Якщо головна вимога імплементації – суворе дотримання, передусім, національно-державними, громадськими інститутами цілей та змісту міжнародних правил та встановлень, то проблема в наступному, що можна сформулювати низкою запитань. Зможуть чи ні наші вищі навчальні заклади дійсно, на практиці життя, дотримуватися норм та положень Закону «Про вищу освіту»? Що є першорядними причинами та чинниками, які можуть завадити українській науково-освітянській спільноти реалізувати провідні норми та положення цього Закону у повсякденності соціального життя? Або іншими словами: чи зможе керівництво науково-освітянських закладів, їхні колективи дотримуватися норм, положень та вимог Закону, які, передусім, передбачають автономність, тобто свободу вишів, академічну мобільність викладачів і студентів та, як їхній зворотній бік, відродження культури репутацій? Причому репутацій одночасно наукових, освітянських, громадських, а також загальних, які характеризують систему науково-освітянських закладів України, імідж кожного окремого вишу, формують пабліцитний капітал його кафедр, виявляються результатом багаторічного напрацювання певних наукових шкіл, напрямів, так і слави, притаманній особистості кожного конкретного науковця, викладача. Таким чином, наголос у цій статті буде зроблено на тому, що принципово неможливо прописати, закріпити в жодному законі, імплементувати, проте без чого навіть самий довершений закон не буде по-справжньому втілений у життя, або буде реалізований як радикальне збочення (Ж. Бодріяр). Мова йде про тонкі матерії соціального буття – морально-етичні, ідейні засади, точніше навіть так, про професійну совість, честь та гідність. Саме вони є основою та запорукою дієвості законів у науково-освітянському просторі, якій завжди має справу з людським фактором, залежить від нього. Але саме тут ми й стикаємося з парадоксальними проблемами побутування сучасного українського науково-освітянського середовища.

    Знаний у світі семіотик Ю. Лотман у тезах 1970 р. «Про семіотику понять "сором" і "страх" у механізмі культури» зазначив, що «культурне "ми" – це колектив, у середині якого діють норми сорому та гідності. Страх та примушування визначають наше ставлення до "інших". Виникнення звичаїв дуелі, полкових судів честі у дворянському середовищі, студентської громадської думки (відмова подавати руку), письменницьких судів, лікарських судів у різночинному середовищі, прагнення всередині "свого" середовища керуватися цими нормами та не користуватися послугами суду, закону, поліції, держави – свідоцтво різних типів прагнення застосовувати в середині "свого" колективу норми сорому, а не страху. <…> Регулювання соромом – <…> показник вищої організації [колективу]». Здавалося б, що ці ідеї носять суто теоретичний характер та є підґрунтям для гуманітарних досліджень, які не мають виходу у практичну сферу сучасного українського життя. Тим більш, не мають жодного відношення до реформ у науково-освітянському просторі, втілення у життя нового Закону «Про вищу освіту». Здавалося б, що зараз потрібно говорити про суто практичні кроки, особливості правового забезпечення основних норм та положень цього Закону. Проте жоден закон, жодна його норма, наскільки б вони не були довершеними, не будуть працювати самі по собі. Вони безпосередньо залежать від їхнього прийняття та втілення людьми, а також від того, наскільки ці люди здатні створити колектив, що всередині себе регулюється не стільки нормами страху, скільки та передусім – нормами сорому. Питання в тому, наскільки наші освітяни, науковці, для яких культурне «ми» є не просто абстракція, а реальність їхнього громадсько-повсякденного життя, спроможні створювати власні «суди честі», на яких передували б цінності науки та освіти, а не особистих інтересів? Культурне «ми» – це те, що визначає змістовне наповнення, особливості сприйняття та втілення будь-якого закону, це підґрунтя оцінювання будь-якого вчинку в соціальному просторі. Зрозуміло, що науково-освітянський простір не є виключенням, а, навпаки, є виразним показником соціальних та корпоративних норм, правил, моделей поведінки, світовідчуття цього культурного «ми». Трансформації, які зараз відбуваються у нашому науково-освітянському просторі, максимально проявляють ті ціннісні смисли, правила та моделі поведінки, якими керуються, реально живуть колективи вишів. Але що це за сенси? Куди може прийти освіта та наука України, взагалі наше суспільство, якщо продовжувати керуватися ними? Як норми сорому та гідності, котрі є засадничими для культурного буття, реалізуються у сучасному українському науково-освітянському середовищі? І, головне, що та чому є нормами сорому та гідності для нашого науково-освітянського простору? Як вони діють у просуванні/гальмуванні Закону «Про вищу освіту»? Наголошу ще раз: проблема не стільки в тому, що записано у Законі, скільки в тому, як це прописане та закріплене сприймається та реалізується в практиці щоденного життя.

    Здається, що автономія вищих навчальних закладів, положення про академічну мобільність студентів-докторантів, викладачів, науковців є суто прогресивним і привабливим чинником, який максимально сприяє розвитку найбільш розвинутих, активних, здатних до наукової та науково-освітянської діяльності людей за рахунок їх більшої свободи та інтегрованості у міжнародний науково-освітянський простір. З цим важко не погодитися. Як важко не враховувати й те, що у цей міжнародний науково-освітянський простір будуть все активніше, під тиском норм та вимог Закону, приходити люди (студенти – професори), що несуть на собі відбитки нашої сучасної, суто української соціальної специфіки. А вона характеризується, на превеликий жаль, втратою значущості репутаційного капіталу в науково-освітньому просторі та життям на його руїнах. Виникає закономірне питання, що ми можемо та здатні зробити, щоб не ганьбитися так, як у сумнозвісному випадку «справа Артамонової», який виразно віддзеркалює більшість проблем та хвороб, які притаманні нашому професійному середовищу? В цьому, довготривалому та прецедентному в міжнародному плані випадку, який відображає ключові світоглядні катастрофи сучасного українського науково-освітянського середовища, сфокусувалися нагальні проблеми, які можуть серйозно завадити реалізації реформ. Принципово не може бути нормальним те, що молоді та знані науковці, які постраждали від аморальних та протиправних дій представників українських провідних навчальних закладів, тривалий час наполегливо, публічно, через низку мас-медіа, проте безрезультатно закликали схаменутися тих, хто відверто та свідомо плюндрував українську науку (М. Симкачева «Об этике ученого. Плагиат как профессионально-этическая проблема», див. тут, в українській версії цей матеріал опублікувало інтернет-видання "Український огляд" - див. тут), прикривав злочини, пов’язані з інтелектуальною власністю (С. Синицына «Корпоративная культура…», див. тут), та моральне зубожіння і відверту деградацію науково-освітянського простору України (А. Акопов «И это происходит в науке, образовании? Нет слов!», див. тут). Це все відбувалося в просторі публічних комунікацій, на очах всього професійного середовища. Проте ніхто з нього не встав на захист цінностей та норм науки і освіти. Навпаки. Колективи Класичного приватного університету (м. Запоріжжя) та Сумського державного університетів свідомо прийняли рішення захищати плагіат в судах України («Еще раз про плагіат Артамоновой», див. тут; С. Синицына «Перекресток гражданской позиции…», див. тут). Так сталося, що науково-освітянське середовище погодилося жити у світі не просто зруйнованих, а й відверто зганьблених репутацій. І ми мусимо зрозуміти, з чим маємо справу та що потрібно робити, щоб, по-перше, повернути репутаційний капітал, норми культури сорому в українській науково-освітянській простір, по-друге, дати собі змогу увійти у межі цивілізованого суспільства, де діють закони та норми морально-етичної відповідальності вченого та викладача.  

    Мабуть, маємо визнати наступне. З одного боку, суспільство вимагає та підтримує реформи у вищій освіті та науці країни, розуміючи, навіть на суто життєво-практичному рівні, важливість для України увійти та закріпитися у світовому науково-освітянському, культурному середовищі. Проте жити у відкритому, глобалізованому світі означає не лише щось придбати для себе, а й відчути загрози втрат, наприклад, через відтік абітурієнтів, студентів, аспірантів, докторантів в закордонні навчальні заклади (а це навантаження), через неспроможність долучитися до низки грантових наукових досліджень (а це додаток до заробітної плати та певна свобода від розвиненого у нас неофеодального свавілля керівництва), через брак стабільних, потенційно сильних міжнародних науково-освітянських програм та зв’язків (а це потенційний дефіцит абітурієнтів – докторантів, що будуть шукати більш фахових викладачів), які, в решті-решт, формують стійке та майже замкнене коло проблем сучасного українського науково-освітянського середовища. З іншого боку, реформи вимагають кардинальної та реальної світоглядної зміни, швидкого зламу пануючих настроїв, моделей поведінки, коли вже не можна буде не реагувати на звинувачення в науково-освітянській непорядності демонстративним ігнорування проблеми або навіть спробою у судових органах, прокуратурі захищати злочинні дії, як це було у «справі Артамонової».

    Вади, пастки, спротив сучасного українського науково-освітянського середовища відчула та влучно сформулювала Перший заступник Міністра освіти і науки України п. Совсун. Ще в липні 2014 р., розмірковуючи про основні проблеми, з якими стикається і МОН України, і науково-освітянські працівники, і громадські активісти, коли починається безпосереднє втілення норм, положень Закону «Про вищу освіту», вона зазначила у якості провідних перешкод два фактори. Це в першу чергу високий ступень корумпованості системи за рахунок того, що посадовцям від науки та освіти були дані занадто широкі повноваження, та невміння сучасних українських науковців, освітян відповідально, фахово та критично ставитися до своїх безпосередніх обов’язків, поведінки та вчинків колег. Доволі показово, що ці ідеї були озвучені п. Совсун в інтерв’ю, яке присвячено особливостям боротьби з плагіатом (див. тут). Саме природа плагіату (одночасно і правовий, і моральний, і науковий, і освітянський злочин) дає змогу побачити комплексні проблеми, які максимально дотичні до тієї сфери, де найбільш виразно проходить концептуальна межа між наукою та не-наукою. І це вже не суто наукові чи науково-освітянські проблеми, а саме світоглядні, ті, які або забезпечують реальні умови для втілення реформ, або вщент їх зруйнують. Це проблеми, які демонструють спроможність жити нормами культури сорому або вказують, що середовище вимагає застосування жорстких норм культури страху.

    Недарма, п. Совсун привернула увагу до двох значущих моментів, які прояснюють не стільки ступень морально-етичної здичавілості українського науково-освітянського середовища, скільки загальні патогенні принципи його існування, які, зрозуміло, мають бути змінені. Перший момент: у діючому законодавстві (зокрема, Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 р. № 567) щодо плагіату є норми, механізми, які відповідають світовій практиці боротьби з цим ганебним та злочинним явищем. Так, якщо був виявлений факт плагіату, то робота повертається до Ради (аби її правонаступниці), в якій був допущений прикрий випадок нефаховості, йде перевірка фактів, якщо вони підтверджуються, то рішення Ради про присвоєння наукового ступеня скасовується. В окремих випадках науковці, репутація яких зіпсована, йдуть у науково-освітянську відставку. Так було у випадках з міністром оборони Німеччини К. цу Гуттенбергом, міністром освіти Німеччини А. Шаван, коли пішли у відставку не лише вони, а й представники університетів, які пропустили дисертації з плагіатом. Проте сучасні українські реалії принципово інші. На цьому й акцентує увагу п. Совсун, коли каже, що для наших науковців апріорі немислимо сказати навіть вже на виявлений факт плагіату, що це є плагіат, і таким чином змінити офіційне ставлення до вже поцінованої ними роботи та, головне, гідно пережити сором визнання власної професіональної некомпетентності або халатності щодо роботи в якості експерта, або навіть корпоративно-корупційної діяльності. Наші науковці, освітяни воліють усіма засобами та важелями впливу залишити плагіат плагіатом, навіть, коли він і став об’єктом гучного міжнародного скандалу, аніж визнати свої вади, нехлюйство, нефаховість. Так поступово вибудовується світ зруйнованих репутацій і, на превеликий жаль, формуються стійкі, корпоративно підтримувані, конвенційні правила та моделі життя в ньому. Це те ментальне розмежування, яке й відрізняє наш науково-освітянській простір від цивілізованого. Другий момент: для боротьби з плагіатом за новим Законом «Про вищу освіту» створюється Національне агентство якості вищої освіти. Там буде Комітет етики, він буде боротися з плагіатом. Це один з важливих елементів реформи взагалі. З цим важко не погодитися. Але хто з науково-освітянського середовища та на яких принципах буде відібраний для роботи в цьому Нацагенстві та в його Комітеті етики зокрема? Зможуть чи ні ці люди, які не реагують на публічний скандал як регуляторний чинник соціального життя, змінити свої світоглядні позиції та подібно до німецьких, англійських, французьких, польських, тощо колег боротися за науку, жорстко та послідовно тримаючи під постійним контролем кордон від не-наукових проявів? До останніх належить не лише плагіат, відсутність новизни, вторинність, «містечковість» наукових досліджень, різного роду фальшування результатів досліджень, лженауковість, а також – і це найголовніше – ставлення до цих фактів і явищ науково-освітянської спільноти. Саме її реакції, вчинки є показником готовності на реальні, а не офіційно-риторичні кроки щодо втілення нового світогляду, культурних умонастроїв у життя. А саме від них власне й залежить розмежування науки та не-науки і розвиток першої. Ці реакції, вчинки є показником спроможності створити колектив, який керується нормами сорому, а не залежить лише від культури страху. 

    Ці проблеми турбують й Голову Парламентського Комітету з освіти п. Гриневич, яка, обґрунтовуючи проблеми імплементації нового Закону «Про вищу освіту», доречно зауважила, що зараз дуже наочним є різний рівень готовності українських вишів до втілення основних норм та положень Закону. Це пояснюється певною культурою, яка склалася та розвивається в кожному з навчальних закладів, з одного боку, й інноваційністю самого закону, з іншого. Гриневич відзначила, що «наш Закон вводить визнані у світі академічні стандарти та цінності: академічну свободу викладачів і студентів, автономію, підзвітність за результати праці та створення систем внутрішнього і зовнішнього забезпечення якості вищої освіти. Нам необхідно зрозуміти, які ми повинні створити реальні механізми для підвищення якості вищої освіти в межах повноважень та відповідальності, закладених у законі» (див. тут). Утім щоб зрозуміти, які ми повинні створити реальні механізми щодо дієвості вищої освіти, маємо зрозуміти, з якими ментально-культурними та світоглядними проблемами маємо справу. В протилежному випадку проблеми імплементації Закону так і залишаться трагічними проблемами, бо всі його положення (автономія вищих навчальних закладів, зміни механізму ліцензування освітньої діяльності, порядок реалізації права на академічну мобільність, стандарти вищої освіти та Положення про комісію Науково-методичної ради МОН тощо (див. тут) розробляють та втілюють конкретні люди, які є репрезентантами певних колективів, якім притаманні конкретні, обумовлені загальними пануючими умонастроями, ціннісними орієнтаціями вчинки та переживання їхніх наслідків. Репутаційний капітал, саме як засаднича основа нового Закону взагалі та його провідних норм і положень, без врахування домінант культури світосприйняття та світовибудовування, які зараз панують в українському науково-освітянському просторі, накопичуватися та працювати не буде.

    Принципи та моделі поведінки корпоративної культури сучасного українського науковця, освітянина більш свідчать про їхню зацікавленість у житті за принципами «свої люди – домовимось», аніж у світі, де цінується та дорого коштує персональна відповідальність, репутаційний капітал і добре ім’я вченого, викладача, які власне й утворюють репутацію навчального, наукового, навчально-наукового закладу. І реакція науково-освітянського середовища на наказ МОН України від 06.12.2014 р. № 1278 Про затвердження рішень Атестаційної Колегії Міністерства щодо присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань від 31 жовтня 2014 р. в цьому плані є показовою. Пунктом 8 цього наказу вперше в практиці української вищої освіти три викладача, яким вже було видано дипломи докторів наук, були позбавлені наукового ступеня у зв’язку з виявленням текстових запозичень без посилання на джерело в дисертаціях: І.М. Артамонова (Донецький національний університет), Н.М. Бучакчийська (Запорізька медична академія післядипломної освіти), В.В. Лаврук (Подільський державний аграрно-технічний університет Міністерства аграрної політики та продовольства України). У висновку до рішення Атестаційної Колегії Міністерства від 31.11.2014 р. чітко зазначено: «Міністерство освіти і науки вважає, що ганебна практика плагіату повинна бути викоренена з українського академічного середовища поступовими, проте рішучими заходами всієї освітянської громади» (див. тут).

    Пройшов місяць. 1 грудня Міністр освіти і науки України п. Квіт під час прес-конференції про антикорупційну діяльність Міністерства в котрий раз наголосив: «Завдання Міністерства – відбити бажання займатися плагіатом» (див. тут). А яка ж реакція від науково-освітянської громади України на всі ці волання та навіть реальні практичні кроки керманичів науки і освіти країни? Ніякої. Окрім обговорення цього рішення МОН та засудження плагіату активістами в профільних групах у соцмережах, наприклад, в групі «Плагіат» (https://www.facebook.com/groups/plagyat/). Утім новий Закон передбачає переакцентування відповідальності щодо оцінювання наукових досліджень, ліцензування вищих навчальних закладів з МОН не лише на колективи вишів, Нацагенство, а й на науково-методичні комісії, які власними силами мають створювати, підтримувати та розвивати репутаційний капітал, котрий би давав змогу з гідністю вписатися в міжнародне науково-освітянське, соціально-культурне життя. Але протягом місяця, який пройшов з моменту оприлюднення рішення Атестаційної Колегії Міністерства від 31.11.2014 р., не з’явилося жодної офіційної реакції від НМК (з журналістики та інформації, з медичних та аграрних наук), членів яких було позбавлено наукових ступенів за плагіат. Ну, звісно, якщо не рахувати констатації прес-службою ДонНУ-Вінниця факту позбавлення докторського ступеня Артамонової (див. тут). А рахувати її принципово не можна, бо ректорат ДонНУ, голова та члени якого і зараз працюють у ДонНУ-Вінниця ще в 2012 р. цинічно ховалися від відповідальності за власну халатність, за аморально-протиправні вчинки завідувачки кафедри та, в порушення законодавства, не відповідали на офіційні звернення пограбованих і принижених плагіатором вчених та університетів. В статті «Хроники ʺдела Артаноновойʺ» наведені з цього приводу наступні факти: «Обращение Корконосенко к руководству ДонНУ осталось безответным. Е. К. Айдаркин, первый проректор по научной и инновационной деятельности ЮФУ написал в обращении на имя проректора по научной работе ДонНУ, доктора физико-математических наук, профессора С. В. Беспаловой… <…> Это обращение, продублированное уже в декабре 2012 г., когда в ДонНУ был избран и утвержден в должности новый ректор, доктор юридических наук, тоже осталось безответным. Не то, что цивилизованного или же формального, вообще никакого ответа и никакой реакции не последовало. И это несмотря на то, что А. Н. Генераловой – начальником общеуниверситетской информационной службы ЮФУ – неоднократно отправлялись ещё и электронные обращения в ДонНУ (от 24.12.2012 г. и 15.03.2013) к проректору Беспаловой и ректору Гринюку. И даже были получены беспристрастные электронные подтверждения об их прочтении. Далее цитирую электронное письмо Генераловой к ректору-юристу: «Уважаемый Роман Федорович! В июле по почте, а также в декабре 2012 года по электронной почте я Вам направляла письма по поручению руководства Южного федерального университета, обеспокоенного случаями вопиющего плагиата, допускаемого со стороны заведующей кафедрой журналистики вашего факультета И. М. Артамоновой. Получила подтверждение о прочтении письма. Еще раз убедительно прошу Вас разобраться и дать ответ руководству Южного федерального университета о принятых мерах. С уважением, Генералова Ангелина Николаевна, начальник общеуниверситетской информационной службы Южного федерального университета». Ответа, как всегда, не последовало» (див. тут).

    Місяць, який минув з 31 жовтня 2014 р., – великий строк. Особливо в сучасних катастрофічних умовах життя українського суспільства. Проте реакції щодо оцінювання дій людей, колективів, причетних до плагіату І. М. Артамонової (Донецький національний університет), Н. М. Бучакчийської (Запорізька медична академія післядипломної освіти), В. В. Лаврука (Подільський державний аграрно-технічний університет Міністерства аграрної політики та продовольства України), знову немає. Потрібно згадати, що до підтримки та втілення у практику професійного життя плагіатних робіт, як мінімум, причетні, а) редколегії та персонально рецензенти наукових видань, в яких друкувалися статті плагіаторів; б) рецензенти на їхні монографії; в) консультанти з докторських досліджень; г) кафедри, на яких виконувалися ці дисертації; ґ) члени випускових семінарів, які рекомендували дисертації до захисту; д) голова вишу чи його підрозділу, який підписав папери здобувачам наукового ступеню (плагіаторам) пакет документів до захисту та, за законом, несе за це персональну відповідальність; е) голова, секретар та члени експертних спеціалізованих вчених рад, які дали дозвіл на захист дисертації з плагіатом; є) опоненти цієї дисертації; ж) науковці, які дали відгуки на автореферат; з) голова вищого навчального закладу та науковий секретар, при яких діють спеціалізовані вчені ради та які підписали особові справи здобувачів наукового ступеня доктора наук; и) члени та експерти спеціалізованої експертної Ради ВАК (ДАК) України, які відповідали за контроль за роботою спеціалізованих вчених рад; і) голова ВАК (ДАК) України, який відповідає за дотримання якості захищених дисертацій. Як максимум, до більш ніж благополучного життя плагіаторів також причетні керівництво та колективи а) кафедр; б) факультетів; в) навчальних чи наукових закладів, де вони працюють; г) НМК, які розробляють, обговорюють правила, стандарти, які, в свою чергу, мають безпосередньо втілюватися в життя науко-освітянського простору; ґ) спеціалізованих вчених рад, членами яких встигли стати плагіатори; д) конкретне фахове науково-освітянське середовище, яке приймає плагіаторів на наукових конференціях, семінарах, бере до друку їхні (чи цинічно підписані їхніми прізвищами) статті, статті їхніх аспірантів і докторантів, бере участь у захисті останніх та долучає плагіаторів до різноманітних експертиз наукових розробок студентів – докторантів. За місяць, який минув з 31 жовтня 2014 р., не маємо жодної пропозиції від фахових науково-освітянських середовищ щодо конкретної боротьби з наслідками вже встановленого та покараного плагіату. Так, ніхто не запропонував те, що має робити колектив, який керується нормами культури сорому. Наприклад, а) вилучити з бібліотек монографії з плагіатом вищеназваних колишніх докторів наук, б) перевірити всі їхні публікації на предмет плагіату та вилучити їх з науково-освітнього обігу, щоб й далі не шкодити студентам, колегам сфальшованими дослідженнями; в) провести перевірку дисертацій, над якими працюють (або вже навіть захистили) аспіранти, докторанти під керівництвом злодіїв від науки та освіти; г) провести повторну перевірку дисертацій, які опонували плагіатори; ґ) провести перевірку магістерських робіт, які були виконані під керівництвом колишніх докторів наук; д) провести повторну перевірку доцентських та професорських дипломів (справ), які були видані за участю плагіаторів.

    Така демонстративна відсутність реакції від науково-освітянського середовища свідчить про невтишні прогнози. Більш того, є навіть така реакція, що свідчить про повну та незворотну втрату будь-якого уявлення про норми культури сорому. Так, професор, завідувач кафедрою КНУ ім. Т. Шевченка В. Іванов, він же – колишній науковий консультант і одночасно рецензент на монографію під докторську дисертацію сумнозвісної І. М. Артамонової, проведе для студентів ДонНУ-Вінниця майстер-клас. Як повідомляє портал «Інформаційна Вінниця»: «5 та 6 грудня у Вінниці в рамках науково-просвітницького проекту «Відкритий університет» відбудеться майстер-клас «Світові стандарти журналістики». На захід запрошено студентів Донецького національного університету спеціальностей «Журналістика» та «Політологія», повідомляє Вінницький прес-клуб. Говоритимуть про етику в журналістській діяльності, права та обов'язки журналіста, захист громадської моралі, методи збору інформації та роботи з джерелами, вплив журналістики на суспільство та журналістику під час виборів. Захід ініційовано Академією української преси та організовано кафедрою журналістики ДонНУ за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за свободу. Довідка: науково-просвітницький проект ДонНУ «Відкритий університет» – це комплекс відкритих лекцій та майстер-класів, на яких видатні науковці-викладачі університету та практики із різних галузей презентують свої дослідницькі, навчально-педагогічні та практичні здобутки вінницькій громаді та студентам ДонНУ» (див. тут). Про які етику та захист громадської моралі буде йти мова – питання одночасно риторичне та таке, що визначає сенси та моделі нашого подальшого соціального і науково-освітянського життя. На жаль, відверто продемонстрована позиція представниками обох вишів дає всі підстави говорити, що навіть застосовані норми культури страху (за діючим законодавством науковий консультант має бути позбавлений на певний час права брати участь у експертній роботі, керувати аспірантами та докторантами) не дієві.

    Зможуть чи ні такі колективи та їхні окремі викладачі (в нормі – науковці, що несуть у своїх лекціях, семінарах, спецкурсах нові знання, готують нові покоління фахівців, виховують власними вчинками майбутнє країни) втілити положення нового Закону «Про вищу освіту»?! Саме тут і виникає проблема. Причому концептуальна у своїй основі. На превеликий жаль, це та проблема, яку неможливо вирішити суто правовими нормами та заходами, бо її коріння у культурі колективної свідомості, культурі совісті та моралі, культурі особистісної та суспільної самосвідомості. Найбільш влучно її сформулював професор Преображенській з «Собачого серця» Булгакова, коли пояснював, що є розруха. Процитую мовою оригіналу: «Разруха – это мираж, дым, фикция! <…> Если я, ходя в уборную, начну, извините меня за выражение, мочиться мимо унитаза и то же самое будут делать Зина и Дарья Петровна, в уборной получится разруха. Следовательно, разруха сидит не в клозетах, а в головах». І ці науковці, освітяни з розрухою у головах кожного дня заходять до студентів, аспірантів, докторантів, навчають, поціновують їх, вирішують своїми експертними висновками їхні долі, власними вчинками задають і зміцнюють моделі соціальної комунікації у науково-освітянському просторі. Студенти – докторанти, яким доводиться переживати цю сплюндровану систему, часто стикаються з проблемою неякісної, патогенної освіти, а також з тим, що після оцінювання результатів свого навчання, наукових розвідок, не можуть дати відповіді на прості питання: дійсно погана робота? дійсно мені потрібно ще багато доопрацювати? чи мій викладач (науковий керівник, консультант) невіглас? плагіатор? просто не читав доробку? Утім, щоб вижити (отримати диплом, науковий ступень чи звання), студенти – докторанти йдуть на виконання усіх конвенційних правил світу мертвого репутаційного капіталу та вже свідомо, ідеологічно впевнено продовжують вибудовувати світ розрухи. Зрозуміло, що колективи таких людей з розрухою у головах не може створити систему, яка регулюється та існує на засадах норм сорому. Саме тут знову наполегливо виникає запитання: наскільки оцінки та вчинки тих, хто звик жити у світі зруйнованих та зганьблених репутацій, мають право на існування? Чи єдиний вихід – це визнання того, що «Кого честь не берёт – того палка проймёт» (див. тут)? 

    Хотілось би на завершення навести слова відомого російського філолога, мистецтвознавця Дмитра Лихачова, які безпосередньо стосуються нашої теми: "Совість – це в основному пам'ять, до якої приєднується моральна оцінка вчиненого. Але якщо вчинене не зберігається в пам'яті, то не може бути й оцінки. Без пам'яті немає совісті. Совість не тільки ангел-охоронець людської честі, – це керманич його свободи, вона піклується про те, щоб свобода не перетворювалася на свавілля, але вказувала людині її справжній шлях у заплутаних обставинах життя, особливо сучасного".

    Елеонора Шестакова,

    доктор філологічних наук

    м. Донецьк

    (матеріал було розміщено 10.12.2014 на сайті тут,

    текст друкується з дозволу автора)

    Переглядів: 847 | Додав: OS | Рейтинг: 4.0/1
    Всього коментарів: 1
    avatar
    1
    Підтримую!
    avatar
    Copyright http://false-science.ucoz.ua/ © 2017
    Безкоштовний хостинг uCoz