Огляд міжнародних журналів, у яких публікувалися дисертанти з філософії

(Закінчення публікації. Початок див. тут)

Загальна картина по кандидатських авторефератах

Іноземні видання

За період 2018-2022 оголошення про захист кандидатської дисертації подали 198 осіб, з них автореферати 6 дисертантів знайти не вдалося. Загалом 148 дисертантів опублікували у 76 іноземних журналах 200 статей. Розподіл за мовами: 71 – українською, 63 – російською, 61 – англійською, 3 – німецькою, 1 – польською, 1 – грецькою. Цікаво також, що 55 дисертантів мають лише україномовні публікації в іноземних виданнях.

Серед публікацій, що індексуються у WoS і/або Scopus, вказано 3 журнали, усі з яких входять до Emerging Sources Citation Index WoS. Один з них, а саме «Wisdom», що видається Вірменським державним педагогічним університетом, був також у Scopus, але наразі виключений. Загалом, у цих трьох журналах 3 дисертанти опублікували в сумі 5 статей, причому всі у співавторстві.

А от у халтурних журналах публікацій не бракує. За критеріями, вказаними вище в матеріалі про докторантів, виходить, що серед журналів, де публікувались претенденти на кандидатський ступінь, до халтурних можна віднести 34, у яких 115 дисертантів загалом опублікували 136 статей.

Ще про 5 журналів бракує інформації, щоб хоч приблизно оцінити їхній рівень.

Щодо публікацій у виданнях університетів чи наукових установ іноземних держав, то спостерігається певна перевага видань з країн СНД – у них 20 дисертантів у сумі опублікували 23 статті у 19 журналах. Але є й публікації у виданнях європейських держав чи США – так, 10 дисертантів опублікували 12 статей у 11 журналах. Переважно йдеться про видання східноєвропейських країн (Литва, Чехія чи Польща), але також є Німеччина і США. (Нагадаю, тут йдеться про журнали, афілійовані з дослідницькими установами, тобто мурзилки з цих країн сюди не включаються. Не включаються також декотрі журнали, засновані певним дослідницьким товариством чи організацією, які на перший погляд не виглядають як халтурні, але щоб певніше визначити їхню якість, потрібен детальніший аналіз).

Топ-5 найпопулярніших серед дисертантів журналів виглядає так:

• «Evropský filozofický a historický diskurz» – 35 осіб,
• «Modern science (moderni veda)» – 21 особа,
• «Virtus: Scientific Journal» – 15 осіб,
• «Wschodnioeuropejskie Czasopismo Naukowe – East European Scientific Journal» – 13 осіб,
• «Власть и общество (история, теория, практика)» – 8 осіб.

Цей перелік майже збігається із відповідним переліком для докторантів, додалось лише «Wschodnioeuropejskie Czasopismo Naukowe» – мурзилка, яка не має сайту і вилетіла навіть із РИНЦ.

Вітчизняні видання

Серед публікацій, віднесених дисертантами до рубрики «міжнародних і вітчизняних, включених в наукометричні бази даних», зазначено в сумі 160 статей, опублікованих у 30 журналах 67 дисертантами. Розподіл за мовами: 128 – українською, 19 – російською, 13 – англійською.

Із зазначених видань одне індексується в Scopus – «Sententiae» (1 дисертант), ще одне – в Emerging Sources Citation Index WoS – «Anthropological Measurements of Philosophical Research» (2 дисертанта).

Топ-5 найпопулярніших серед дисертантів видань такий:

• «Гілея» – 41 особа,
• «Актуальні проблеми філософії та соціології» – 12 осіб,
• «Грані. Науково-теоретичний альманах» – 9 осіб,
• «Skhid (Схід)» – 5 осіб,
• «Вісник Національного авіаційного університету. Серія: Філософія. Культурологія: Збірник наукових праць» – 5 осіб.

Як і у випадку з докторантами, список очолює «Гілея», що в 2019-му була відзначена антипремією «Академічна негідність» як мурзилка року. [Оголошено переможців антипремії "Академічна негідність-2019" // Дзеркало тижня. 18.12.2019 –https://zn.ua/ukr/UKRAINE/ogolosheno-peremozhciv-antipremiyi-akademichna-negidnist-2019-333259_.html] Схоже, що бюрократичні вимоги спонукають дисертантів до швидких публікацій у сумнівних журналах не лише на міжнародному, а й на вітчизняному рівні.

Спроба рефлексії

Отже, аналіз публікацій як аспірантів, так і докторантів загалом веде до невтішних висновків. Вимога публікуватись у іноземних виданнях підштовхнула переважно до публікацій у низькоякісних чи навіть відверто халтурних журналах. Але наївно було б сподіватись іншого. Тут очікувано проявився механізм, який описують Д.Гамбетта і Г.Оріджі у своїй статті про какономіку [Gambetta, D., & Origgi, G. (2013). The LL game: The curious preference for low quality and its norms. Politics, Philosophy & Economics, 12(1), 3–23. https://doi.org/10.1177/1470594X11433740] – якщо особа чи інституція нездатна відповідати високим вимогам, а знизити планку не можна, це неминуче підштовхує до формування культури імітації. Найгірше, що ця культура самовідтворюється і створює преференції для тих, хто її підтримує, натомість виштовхуючи з інституцій тих, хто справді ладен дотримуватися належних вимог.

На жаль, спущена згори в бюрократичний спосіб вимога іноземних публікацій, попри чудову мету, насправді мала інші наслідки. За обставин, коли переважна більшість гуманітаріїв не мають досвіду міжнародної співпраці чи публікацій у зарубіжних виданнях, виникла саме така «какономічна» ситуація, від якої виграють насамперед імітатори. Не маючи змоги опублікуватись у достойному виданні, багато дисертантів звернулись до хижацьких журналів. Мотиви, які за цим стоять, потребують подальшого вивчення – можливо, дехто це зробив через необізнаність, особливо молоді аспіранти, чиї наукові керівники через брак досвіду не могли їх застерегти. У декотрих випадках очевидне шахрайство – так, один докторант має кілька зарубіжних публікацій не просто в хижацьких, а у фейкових журналах, що мімікрують під поважні видання найпрестижніших світових університетів. Можна також припустити, що дехто не надто переймається рівнем журналу і намагається опублікуватися хоч у якомусь іноземному виданні, щоб задовольнити формальні вимоги. Та зрештою формується культура імітації, яка ставить у невигідне становище достойних дослідників. Було дивно бачити в хижацьких журналах публікації докторантки, чия монографія про східний релігійно-філософський напрям дуже добротна і значною мірою спирається на джерела кількома східними мовами. Або інший докторант, непоганий знавець аналітичної філософії й перекладач текстів цього напряму, чомусь в авторефераті вказав публікації в російських мурзилках, хоча від нього цілком можна було сподіватись статей якщо не в найпрестижніших, то принаймні в досить добротних англомовних журналах. Можливо, ці, як і декотрі інші дослідники, обрали шлях найменшого бюрократичного клопоту. Справді, сумлінний дослідник, що подав статтю у достойний журнал, де процес рецензування займає кілька місяців, з бюрократичної точки зору опиняється у програшному становищі порівняно з недобросовісним колегою, який може щомісяця штампувати статті у різних мурзилках. Тож, як бачимо, спроба в директивному порядку збільшити кількість міжнародних публікацій призвела до збільшення імітації, коли науковці витрачають час і зусилля на написання статей, які за кілька років можуть зникнути разом із сайтом хижацького журналу, а навіть якщо журнал і не зникне, такі публікації підмочують репутацію автора.

Тож очевидно, що потрібен диференційованіший механізм оцінки міжнародних публікацій. Якщо більшість представників певної фахової спільноти не мають досвіду міжнародної співпраці (а також не володіють англійською на достатньому рівні), можливо, наявність іноземних публікацій має бути не обов’язковою вимогою, а лише бажаним бонусом. Це ослабить спонуку публікуватися суто з бюрократичних мотивів. А для протидії імітаторам, які шукають легких шляхів підвищити показники своєї наукової продуктивності, допомогло б щось на кшталт списку Білла з урахуванням локальної специфіки. Просвітницька робота щодо якості академічних журналів була б ефективнішою, якби підкріплювалась реальними випадками незарахування публікацій у халтурних виданнях.

Мирослава Кругляк, кандидатка філософських наук