Це закінчення статті "Чи можуть українські та міжнародні журнали надрукувати статтю з нісенітницями? Результати експерименту" (початок див. тут)

А найоригінальнішу відповідь було отримано від редколегії «Вісника ХНУ ім. В.Каразіна. Серія: Філософія. Філософські перипетії». Після повідомлення про прийняття статті до друку і оплати публікації, авторка отримала макет «журналу», оформлення якого чудово відповідає характеру поданої статті (нижче наводяться перша і остання сторінки):

Виявилось, що редакція, відразу ж розпізнавши фейк, зацікавилась, хто проводить такий експеримент, і вирішила вдати, що приймає статтю, щоб за реквізитами картки (більшість авторів платять переказом з картки на картку) вирахувати реальні ПІБ платника. Однак оскільки оплата була здійснена через термінал, за допомогою мобільного номера, спеціально придбаного для експерименту, то спроба вирахувати справжню особу автора була марною й редакції залишалось лише пожартувати у відповідь.

Публікація у закордонному виданні

Упродовж останніх років дедалі більше акцентується важливість публікацій у міжнародних і закордонних виданнях. Недобросовісні видавці реагують на цей попит, пропонуючи опублікувати статтю у хижацьких журналах, заснованих закордонними установами. Іноді до редколегій таких журналів входять українські дослідники, і журнали приймають статті українською, причому журнал вважається виданим у котрійсь із західних країн і зараховується як публікація у закордонному виданні. Оскільки у багатьох вітчизняних дослідників відсутній досвід співпраці із зарубіжними виданнями, це посилює ймовірність того, що навіть сумлінні науковці можуть пристати на пропозицію публікації в «хижацьких» журналах. До того ж при атестації співробітника публікація в закордонних «сміттєвих» виданнях може оцінюватись незаслужено високо, оскільки бюрократичні механізми наразі дуже слабко здатні відмежовувати якісні закордонні видання від неякісних.

На жаль, фінансові, а також часові ресурси експериментаторки не дозволили провести масштабну перевірку ще й журналів, що пропонують платні публікації за кордоном. Одначе, як окрема спроба, для експерименту був вибраний один з таких журналів – «Virtus» (вибір був здійснений значною мірою навмання, сайт журналу потрапив на очі під час пошуку конференцій). У редакційній політиці, викладеній в передмові до кожного номеру, зазначено, що редакція здійснює рецензування в три етапи: перевірка дотримання технічних вимог; подвійне сліпе рецензування; і, зрештою, перегляд та затвердження номера вченою радою СНУ ім. В. Даля і Луганського інституту післядипломної педагогічної освіти. Однак на практиці рецензування виглядає інакше. Стаття «Неепістемічна генеративна естетика» була надіслана 25 червня, а вже 26 червня було отримано відповідь «Вашу статтю «НЕЕПІСТЕМІЧНА ГЕНЕРАТИВНА ЕСТЕТИКА» отримано та розглянуто редакцією журналу "Virtus". Тема та зміст статті відповідає напрямку «Філософія». Оформлення - за вимогами журналу. За результатами проведеної перевірки - унікальність тексту складає 100 %. Вашу статтю рекомендовано до друку в науковому журналі "Virtus".» Також були вказані реквізити для оплати і пообіцяли електронний макет надіслати до 20 липня, а друкований примірник – наприкінці серпня. Щоправда, електронний макет затримався, однак станом на середину вересня журнал уже опубліковано, і він містить статтю: Крутієнко А.В. Неепістемічна генеративна естетика / А. В. Крутієнко // Virtus. – 2019. №35. – С.28–31 (завантажити можна тут або із сайту журналу).

Отже, виявилось, що опублікувати статтю в цьому міжнародному журналі, до складу редколегії якого входять дослідники із 15 країн, насправді дуже легко. Прикро, що в журналі з такими де-факто низькими стандартами публікуються дослідники з поважних установ. Наприклад, на одній зі сторінок сайту КНУ ім. Т. Шевченка подано перелік публікацій у цьому журналі, який налічує щонайменше 20 статей (чомусь на трьох сторінках сайту відображаються лише пп.1–10 і 21–31).

Звісно, робити висновки на основі одного журналу було б невиправданим узагальненням, для об’єктивнішої картини щодо ситуації з міжнародними публікаціями потрібні ретельніші дослідження. Наразі можна лише припустити, що попит на публікації в міжнародних виданнях створює придатний ґрунт для імітаторів, які користуються не лише звичним бажанням псевдовчених публікувати свої низькоякісні статті, а ще й недосвідченістю декотрих сумлінних гуманітаріїв.

Апробація на конференціях

Оскільки участь у конференціях також є одним із видів наукової роботи, було вирішено заодно перевірити, наскільки легко опублікувати нісенітниці під виглядом апробації наукових досліджень на конференції. Для цього стаття була скорочена до 5 сторінок, причому найочевидніші маркери фейку, а також «джерела» у списку літератури залишилися в повному обсязі.

Серед організацій, які проводять конференції з найрізноманітніших напрямків і публікують тези, було вибрано п’ять, тих, які розміщують збірники онлайн. При цьому поза межами експерименту залишились декотрі інші організації, які теж належать до подібного типу, але не розміщують на своєму сайті збірники, а лише надсилають їх авторам.

Із 5 конференцій, на які в межах експерименту в червні було надіслано тези, лише в одній, а саме «Наука без кордонів» (https://ispic.ngo-seb.com/publications), попросили уточнити дані організації, зауваживши, що не змогли знайти інформацію про Міжнародний інститут інноваційного розвитку. На інших 4-х конференціях тези були прийняті без проблем, причому досить оперативно. Так, з конференції «Наука та практика» (http://el-conf.com.ua/?lang=uk) спершу надійшла автоматична відповідь про те, що «Термін рецензування роботи / перевірки квитанції може тривати до 2ох робочих днів», однак вже через 15 хвилин надійшло наступне повідомлення, що тези прийнято.

У «Way of science» (див. Інформаційний лист) рецензування зайняло взагалі 7 хвилин. Ось цей цікавий сайт:

А ось інформація про вартість публікації на цьому сайті:

Після оплати всі тези були опубліковані, наразі вони розміщені на таких платформах:

1) Way of science (сайт: http://www.wayscience.com/)

Публікація: Крутієнко А.В. Неепістемічна генеративна естетика // Сучасний рух науки: тези доп. VII міжнародної науково-практичної інтернет-конференції, 6-7червня2019р. – Дніпро, 2019. – 1977 ср. – С. 915–920 (збірник можна завантажити тут або із сайту конференції).

2) Наука та практика (сайт: https://el-conf.com.ua/)

Публікація: Крутієнко А.В. Неепістемічна генеративна естетика // Новини сучасної науки, ХХXІ Міжнародна науково-практична iнтернетконференція. – м. Вінниця, 03 червня 2019 року. – Ч.7, с. 92. – С. 51–55 (збірник можна завантажити тут або із сайту).

3) Молодий вчений (сайт: http://molodyvcheny.in.ua/ua/conf/philos/info/)

Публікація: Крутієнко А. В. Неепістемічна генеративна естетика [Текст] / А. В. Крутієнко // «Сучасні світові тенденції розвитку науки, технологій та інновацій» (м. Ужгород, 28-29 червня 2019 р.). – Херсон : Видавничий дім "Гельветика", 2019 (завантажити можна тут або із сайту).

4) Європейська наукова платформа (сайт: https://ukrlogos.in.ua/)

Публікація: Крутієнко А.В. Неепістемічна генеративна естетика // Wiadomości o postępie naukowym i rzeczywistych badaniach naukowych współczesności:kolekcjа prac naukowych «ΛΌГOΣ»z materiałami Międzynarodowej naukowo-praktycznej konferencji, Kraków, 17 czerwca 2019 r. Kraków: OP «Europejska platforma naukowa», 2019. Tom 4. s.108. – С. 48–50 (завантажити можна тут або із сайту).

Отже, для імітаторів науки не проблема опублікуватись як у вітчизняному, так і в зарубіжному збірнику матеріалів конференцій. Існування різних платформ, не пов’язаних з якимось ВНЗ чи науковою установою, а створених для проведення конференцій, свідчить, що такі послуги користуються попитом, якщо декотрі з цих платформ проводять конференції щомісяця.

Спроба рефлексії

Даний експеримент мав на меті насамперед унаочнити проблему неякісних видань. Це дуже складна і багатоаспектна проблема, її причини і шляхи подолання потребують детальніших досліджень. Наразі ж хотілося б висловити декілька міркувань, які, не претендуючи на вичерпність, можуть пролити світло принаймні на декотрі аспекти практики недобросовісних публікацій в галузі філософії.

Філософія, як і гуманітаристика в цілому, ще й досі змушена долати спадок радянської епохи, коли в гуманітарних науках існувало чимало кар’єрних можливостей для тих, чиї дослідження відповідали панівній ідеології, хоча й були слабкими з наукової точки зору. Згодом, у пострадянський період, такі дослідники явно чи неявно опирались поширенню західних стандартів. Звільнення від ідеологічного диктату, свобода досліджень, яка з початку 1990-х розглядалась як незаперечна цінність, в одному аспекті відіграла негативну роль: поряд із правом вибору напрямку досліджень, правом вільно висловлювати свою точку зору, ця свобода іноді вела до толерування явно слабких праць. Сумлінні дослідники зосереджувались переважно на власних дослідженнях, неабияк радіючи, що нарешті вони мають творчу свободу, і вже не потрібно озиратись на догми марксизму-ленінізму. За іншими, в тому числі й за колишніми прихильниками офіційної ідеології, теж визнавалось право на творчу свободу. При цьому не завжди усвідомлювалась межа, яка відділяє ситуації теоретичних розбіжностей, від ситуацій, у яких йдеться про якість досліджень. Авторці довелося з цим зіткнутись на власному досвіді роботи в редколегії альманаху «Університетська кафедра». Коли один з членів редколегії, доктор економічних наук, академік Національної академії аграрних наук України, подав статтю, яку явно не варто було публікувати у фаховому виданні з філософії, на засіданні кафедри філософії було підняте питання, чи варто допускати статтю до друку. Здавалось очевидним, що фахові філософи, які дбають про професійні стандарти, мали б відхилити статтю. Однак колеги посилались на право кожного висловлювати свою думку, дехто казав, що філософія не наука (при цьому маючи науковий ступінь і, певно, не збираючись від нього відмовлятись), а одна колега заявила, мовляв, хто ми такі, щоб критикувати академіка. Аргументи ж, що неякісна стаття кидає тінь на репутацію новоствореного видання, сприймалися мляво; значно більший відгук знаходив принцип плюралізму. При цьому ні головний редактор, ні більшість колег не мали на меті створити халтурний журнал – насправді ці люди щиро бажали, щоб альманах став гідним виданням, але виходили з пострадянського розуміння світоглядної толерантності, яка знеохочувала критику праць інших.

Ще одна проблема пов’язана з існуванням платних видань. Під час кризи 90-х і хронічного недофінансування науки досить поширеною стала практика публікації навіть якісних видань за кошти авторів, а не наукових установ. Хоча таку практику й можна було зрозуміти, але її побічним ефектом стало розмивання межі між добросовісними, однак недофінансованими виданнями, і відверто хижацькими, які створені для заробітку на платних публікаціях. Через поширеність платних публікацій, вимога оплати перестала бути маркером, який мав би насторожити сумлінних авторів, змушуючи запідозрити, що вони мають справу з хижацьким виданням. Це обертається додатковою загрозою при міжнародних публікаціях – пропозиція опублікуватись, заплативши фінансовий внесок, не насторожує дослідників, звиклих до того, що навіть добротні журнали беруть плату. Тож за сучасних умов було б доречним включити до переліку вимог до фахових видань заборону брати оплату за публікацію. Це, звісно, не усуне автоматично слабкі публікації (авторка має особистий досвід роботи в редакції журналу, який не брав плати з авторів і цілком видавався за кошти вишу, однак частина опублікованих в ньому статей досить слабкі), проте все ж таки створить суттєву перепону для хижацьких видань. Слід зазначити, що наразі декотрі фахові видання вимагають невелику оплату, і схоже, ці кошти йдуть лише на покриття необхідних витрат, а не слугують джерелом заробітку. Для вишів і наукових установ не було б великим тягарем забезпечити фінансову підтримку таких журналів, щоб редколегія, яка робить якісну роботу, мимоволі не уподібнювалась до хижацьких редакцій. Тим більш, можливість існування видань лише в електронному форматі здатна суттєво зменшити редакційні витрати.

Іншим суттєвим чинником, який створює попит на існування низькопробних видань, є публікації задля звітності. Оскільки кількість публікацій є важливою складовою при оцінці продуктивності наукових і науково-педагогічних працівників, це спонукає скористатись послугами хижацьких видань. Спроби поділити журнали на категорії не здатні повністю вирішити проблему. Наприклад, за існуючими вимогами до категорії «А» відносяться журнали, які входять в Scopus і Web of Science, а серед вимог щодо входження до категорії «Б» є наявність у членів редколегії і рецензентів публікацій у виданнях, включених до Web of Science Core Collection та/або Scopus. У гуманітарній сфері така вимога, скоріш за все, матиме наслідком не масове поліпшення якості публікацій і налагодження контактів із закордонними колегами, а створення видань, які пропонуватимуть публікації на комерційній основі, запрошуючи до складу редколегії зарубіжних учених, які формально відповідають критеріям, але не братимуть активну участь у рецензуванні. До редколегії «Virtus» входять вчені з 15 країн, а в редколегії «Гілеї» є члени з Польщі, але це не свідчить про якість даних журналів. Наразі єдиний філософський журнал, який віднесений до категорії «А» – «Антропологічні виміри філософських досліджень» – передбачає оплату за публікацію від 2000 грн. (http://ampr.diit.edu.ua/public/journals/68/1_ua.pdf). Причому зазначено, що публікаційний внесок покриває повний цикл обробки рукопису, макетування статті, її інтеграцію до світових наукових баз даних, а переклад статті англійською здійснюється за додаткову плату. На жаль, такий публікаційний внесок важко інтерпретувати інакше, аніж як спробу редакції заробити на авторах, яким потрібна публікація в журналах категорії «А».

З міжнародними публікаціями ситуація ще складніша, адже у звітності вони нерідко оцінюються вище за вітчизняні, а бюрократичні можливості контролю якості обмежені. Наприклад, у вузі, де наразі працює авторка, відповідно до тимчасового положення про планування та облік навантаження науково-педагогічних працівників, за публікацію статті у виданнях, які входять до міжнародних реферованих баз даних (крім Scopus, Web of Science) передбачено 200 годин за 1 друк. арк., а публікація статті українською (російською) мовами в закордонному виданні, що не індексується в міжнародних наукометричних базах даних, оцінюється в 100 годин за 1 друк. арк. Тож публікація у журналі «Virtus» статті обсягом 0,5 друк. арк. під справжнім ім’ям оцінювалася б як 100 годин робочого навантаження. І навіть публікація в зовсім сміттєвому виданні, яке навіть не претендує на входження в наукометричні бази даних, все одно враховувалася б серед видів наукової роботи викладача.

Це лише декотрі аспекти, пов’язані з проблемою неякісних публікацій, і, звісно, пошук її ефективних рішень потребує значно масштабніших досліджень, ніж даний експеримент. Однак він, сподіваюсь, може стати тим сигналом, який спонукатиме як редколегії фахових видань, так і філософську спільноту загалом замислитись над питаннями якості публікацій.

Мирослава Кругляк, кандидат філософських наук