Плагіат і фальсифікації в наукових працях

Юрист Володимир Нікітін і його хитромудра дисертація

OS — Thu, 26 Mar 2026 15:07:41 GMT

Доктор юридичних наук Володимир Нікітін і його хитромудра дисертація

Закинув старий невід у синє море і витягнув золоту рибку. І сказала йому золота рибка: «Відпусти ти, старче, мене в море, дорогий за себе дам відкуп: доктора юридичних наук. Підсмаж краще його».

Візьмемо відразу бика за роги – покажемо, як виглядає результат аналізу дисертації чергового юриста, що потрапив на мушку антиплагіатної рушниці.

«Три джерела і три складові частини», тільки вже не марксизму, як писав Ленін 1913-го року, а дисертації доктора юридичних наук Володимира Вікторовича Нікітіна 2021-го року, це:

1) Демянчук Ю. Г. Організаційно-правові засади уникнення міжнародного подвійного оподаткування в Україні. – Дис. … кандидата юридичних наук (спец. 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Острог, 2011 (див. тут).

2) Максак О. І. Правове регулювання уникнення подвійного оподаткування. – Дис. … кандидата юридичних наук (спец. 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Харків, 2009 (див. тут).

3) Михалчич Володимир Миколайович. Уникнення подвійного оподаткування та ухилення від сплати податків в міжнародному податковому праві. – Дис. … кандидата юридичних наук (спец. 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Київ, 2014 (див. тут).

Ну тобто просто уявімо собі: три дослідника вивчають стоси літератури, пишуть тексти з аналізом праць різних учених, і тут раптом приходить якийсь шустрий пройда, який попросту краде їхні матеріали, замінюючи окремі слова на синоніми, і стає цілим доктором юридичних наук. Це взагалі дивовижна ситуація: доктор юридичних наук – і крадій чужої інтелектуальної власності!

261 сторінка плагіату з 344 сторінок основного тексту, тобто 76%.

Що ж це за юристи такі, прости, господи, пішли табунами? Тетяна Кагановська, Павло Євдокимов, Михайло Буртовий, Валерій Бортняк, Данило Гетманцев, Володимир Кравчук, Сергій Книш, тепер ось це чудо. Що ж то за життєвий шлях такий проходять ці юристи, що їх так і пре за науковими ступенями та вченими званнями?

Про нашого нового героя розповідає його біографічна сторінка на сайті кафедри права та публічного управління факультету урбаністики та просторового планування Київського національного університету будівництва і архітектури (КНУБА).

Володимир Вікторович Нікітін народився 1983 року в м. Костянтинівка Донецької області, у 2000-му році закінчив школу і майже відразу (2002–2003) став помічником-консультантом народного депутата України комуніста Юрія Петровича Соломатіна (його нам підказав ШІ Copilot). У віці 20 років, із середньою освітою, почав займати керівні посади в органах юстиції м. Костянтинівка (до 2012 р.).

У 2007 закінчив Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого за спеціальністю «Правознавство», у 2012–2015 на керівних посадах в органах юстиції Донецької області. У 2015–2020 – керівні посади у Міністерстві юстиції України, при цьому в 2017 став кандидатом юридичних наук.

Через 4 роки, 2021-го, у віці 38 років, захистив докторську дисертацію (див. картинку вище).

У 2021–2022 – керівник підрозділу в Фонді державного майна України. З 2022 по березень 2024 – декан юридичного факультету Національного авіаційного університету.

Далі – кар’єра в КНУБА: 04.2024–08.2024 – професор Інституту інноваційної освіти КНУБА, 09.2024–12.2025 – професор кафедри політичних наук і права, а з 01.2025 – завідувач кафедри права та публічного управління.

Ну а тепер, коли ми перейнялися повагою до цієї Людини і Професора, перейдемо до детального аналізу Його докторського субпродукту:

Нікітін Володимир Вікторович. Подвійне оподаткування в умовах взаємодії національного і міжнародного податкових режимів. – Дис. … доктора юридичних наук (спец. 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Київ, 2021 (див. на сайті НРАТ або на нашому сайті).

Дисертація та автореферат В. В. Нікітіна розміщені на сайті Національного репозитарію академічних текстів за адресою https://nrat.ukrintei.ua/searchdoc/0521U101301/.

Науковий консультант – Журавльов Дмитро Володимирович, доктор юридичних наук, професор, заступник керівника Департаменту з питань громадянства, помилування, державних нагород – керівник управління з питань помилування Офісу Президента України.

Офіційні опоненти:

● Коломоєць Тетяна Олександрівна, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрНУ, декан юридичного факультету Запорізького національного університету;

● Дрозд Олексій Юрійович, доктор юридичних наук, професор, начальник відділу докторантури та ад’юнктури Національної академії внутрішніх справ;

● Віхляєв Михайло Юрійович, доктор юридичних наук, доцент, заступник директора Видавничого дому «Гельветика».

Захист дисертації відбувся 23 квітня 2021 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.727.02 у Дніпропетровському (нині Дніпровському) державному університеті внутрішніх справ.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради – доктор юридичних наук, старший науковий співробітник Березняк Василь Сергійович.

Скільки років працював пан Нікітін над своєю докторською дисертацією, запитаєте ви?

Десь близько чотирьох, мабуть, якщо дати рік на розкачку та три роки на публікації. Статті з тезами конференцій за темою дисертації з’явилися на світ божий в 2018–2020 роках, і їхня кількість вражає: 22 статті та 10 тез на конференціях, тобто в середньому продукція видавалося «на-гора» майже щомісяця з хвостиком, і це паралельно з роботою «на керівній посаді в Міністерстві юстиції».

Чому дисертація Нікітіна названа в заголовку «хитромудрою»?

Тому що ми маємо по суті унікальний продукт, якого раніше не було. До цього герої наших розслідувань переписували чужі статті, книги чи дисертації, міняючи кой-де слова на синоніми, або й зовсім не заморочувалися, як отой старший оперуповноважений Управління стратегічних розслідувань Національної поліції України в Дніпропетровській області Павло Валерійович Євдокимов, що попросту переписав собі готову дисертацію ректорки Харківського університету Кагановської, замінивши тільки вислови «державне управління» на «публічне управління», «державна влада» чи «держава» – на «публічна адміністрація», а «державні органи» чи «органи державного управління» – на «органи публічної адміністрації». 98% його дисертації – це текст Кагановської. А ось Нікітін – він не бевзь якийсь, він (хоча, може, і не він, а якийсь виконавець замовлення?) ретельно підійшов до справи, бо треба ж було обійти програми пошуку плагіату. І для цього в хід пішли заміна слів на синоніми, перестановки слів місцями, перестановки чужих покликань до інших частин абзаців з додаванням сторінок до номерів джерел, видалення слів і додавання своїх, – тобто усе те, що називається рерайтингом. Але отой рерайтинг пану не допоміг аж ніяк. Ну й певні шматки з оригінальних текстів довелося залишити, куди ж подінешся – не писати ж усю дисертацію самому.

Щоб оцінити масштаби рерайтингу, подивимося на оці яскраві приклади «шаленої праці» особи, що займала «керівні посади у Міністерстві юстиції України» (збіги текстів виділені жовтим кольором, перефразування та синоніми – бірюзовим, перестановки слів місцями – зеленим; твердження особи про те, що це нібито вона щось робить особисто – фіолетовим). Крім «простого» тексту передирався й текст у «Висновки»:

Наш плагіатор до переписаного чужого тексту часто додавав покликання на законодавство, яке цитувалося у чужій дисертації. Але це ще не все: Нікітін додав покликання на власні статті (тобто треба розуміти, що й там текст передраний, правильно?), а також і взагалі фальшиві покликання, як же ж без цього?

Ось маємо приклад першого:

Нікітін (2021)

Демянчук (2011)

С. 185.

Пункт 161.5 ст. 161 ПК України (виключена на підставі Закону № 71-VIII від 28.12.2014 р.) містить певні обмеження щодо можливостей застосування податкового кредиту: розмір зарахованих сум податку з іноземних джерел не може перевищувати суми податку на доходи (прибуток), що підлягає сплаті в Україні, а сама ж сума такого перевищення не може зараховуватись до зменшення податкових зобов’язань резидента [139].

С. 167.

При цьому, у наступній нормі ст. 161 ПК України (п. 161.5) міститься обмеження щодо можливостей застосування податкового кредиту: розмір зарахованих сум податку з іноземних джерел не може перевищувати суми податку на доходи (прибутку), що підлягає сплаті в Україні, при цьому сума такого перевищення не може зараховуватися у зменшення податкових зобов’язань резидента.

С. 186.

Він хоплює: податок на капітал (майно) і приріст капіталу, поштові податки, податки на реалізацію (продаж) та інші непрямі податки незалежно від того, підпадають вони під категорію прибуткових податків чи оподатковуються окремими податками згідно із законодавством іноземних держав [139].

С. 168.

Такими податками є: податок на капітал/майно та приріст капіталу, поштові податки, податки на реалізацію (продаж) та інші непрямі податки, незалежно від того, підпадають вони під категорію прибуткових податків чи оподатковуються окремими податками згідно із законодавством іноземних держав.

С. 290.

По-четверте, Податковий кодекс передбачив порядок застосування міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування (ст. 103) [139], який до прийняття ПК України було визначено на рівні підзаконного нормативно-правового акта[177].

С. 69.

По-четверте, Податковий кодекс передбачив порядок застосування міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування (ст. 103), який до прийняття ПК України було визначено на рівні підзаконного нормативно-правового акту¹⁰².

Наприкінці передраних абзаців та навіть усередину чужого речення Нікітін упер непотрібне там фальшиве покликання [139] на свою власну працю: Нікітін В. В. До характеристики правових засад запобігання подвійного оподаткування в Україні. – Науковий вісник публічного та приватного права, 2020, вип. 3, т. 2, с. 166–170. (Джерело [177] у Нікітіна – те саме, що й [102] у Демянчука). До речі, щодо слова «хоплює» – це так у дисертації нашого великого вченого.

А тепер – приклад фальшування другого роду. Знову ж таки, Нікітін переписує чужий текст і додає до нього ліве покликання, але тепер це не його «праця», а «Конвенція між Урядом України і Урядом Французької Республіки про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно», що була підписана 30 січня 1997 р. (див. тут):

Але фокус у тому, що в тексті цієї Конвенції немає фрази «запасів товарів або виробів» та інших.

Іще одна цікавинка, що трапилася з Нікітіним, – це його покликання [322] на статтю Олендера, яке він приписав до передраного тексту на с. 176. У статті цього Олендера за 2019 рік дійсно є відповідний текст, однак Олендер переписав його без належного покликання з дисертації Демянчука; вона є в списку джерел до цієї статті, але біля переписаного з Демянчука тексту покликання відсутнє, тобто маємо приклад подвійного плагіату: Демянчук®Олендер®Нікітін. Після цитування статті Олендера Нікітін далі пише: «Таким чином, при застосуванні аналізованого методу, подвійне оподаткування може бути усунено у тому разі, якщо...», тобто вводить в оману читачів і членів спеціалізованої вченої ради, що це нібито він робить якийсь висновок, а насправді Нікітін переписав це речення з чужої праці (або Демянчука, або Олендера). На с. 179 Нікітін знову посилається на статтю Олендера, в якій дійсно є такий текст, однак Олендер його також переписав з дисертації Демянчука без належного покликання; більше того, Оленден написав англійську фразу з пробілами (tax credit / imputation method), а Нікітін – без пробілів (tax credit/imputation method), тобто так само, як і Демянчук, а це означає, що текст був переписаний саме з дисертації Демянчука, а не зі статті Олендера.

Із стандартних прийомів, якими користуються всі плагіатори, Нікітін на повну котушку використав переписування готових фраз (або й їх додавання), що мали б підвищити пана у власних очах та в очах членів спеціалізованої вченої ради, нібито це він щось досліджував, оцінює, робить висновок, пропонує: «Таким чином», «Отже», «Слід відзначити, що…», «Слід зазначити, що…», «З нашого погляду», «З нашої точки зору», «На нашу думку», «На наше переконання», «Вважаємо, що», «наша теза базується», «як бачимо», «Дослідивши деякі випадки … можемо зробити висновок», «розглядаються у нашому дослідженні», «ми визначили», «можемо визначитися», «Такий контроль вважаємо», «На підставі проведеного аналізу, можемо зробити висновок», «На підставі викладеного варто зауважити», «зупинімося детальніше», «Проаналізуємо їх детальніше», «пропонуємо», «Пропонуємо іх деталізувати», «Таким чином, ми підтримуємо позицію», «Щоб побудувати власну позицію щодо цього питання, вважаємо за необхідне, насамперед з’ясувати», «Підсумовуючи наведене, можемо сказати», «Як підкреслювалося нами раніше», «рекомендуємо зосередити увагу», «Ось чому», «вважаємо за доцільне розробити». Нікітін переписав і чужі речення з чужими суб’єктивними оціночними судженнями: «Нарешті, окремої уваги заслуговує…» (с. 206), «Ця позиція вченої не є для нас переконливою» та «Ми приєднуємося до позиції науковців» (с. 328), «Крім того, за влучним зауваженням Н. Р. Тупанческі» (с. 345).

У деяких плагіаторів є якась своя особиста родзинка, що вирізняє їх серед купи інших. Ось і наш герой туди ж…

Мабуть, щоб справити враження науковця з широкими поглядами, Нікітін вирішив переписати собі чужі розмірковування щодо походження та використання термінів:

І продовжив передирати чуже на с. 218: «У податкових угодах України термін «представництво» доцільно зовсім не використовувати. Це дозволить уникнути багатьох непорозумінь і колізій в інших розділах податкового права. Замість нього варто оперувати поняттям (категорією) «постійна ділова установа» ( з можливих еквівалентів – «завод», «заклад» (діловий) – як окремі підрозділи юридичної особи, яка займається господарською діяльністю)... Оскільки в наведеному випадку «представницьку» сторону терміна вони одностайно відкидають, то й сам термін «представництво» має бути вилучений з обігу або, принаймні, не вживатися без застережень, що з метою оподаткування кожного разу цей термін використовується як повний еквівалент поняття «постійна ділова установа» й не повинен сприйматися як щось таке, що має «представницький» відтінок або пов'язане з виконанням якихось представницьких функцій».

Але, побачивши соломинку в очах інших, наш філолог спромігся продемонструвати цілу колоду в своєму оці: крім правильно переписаного чужого слова «резидентство» (від слова «резидент») він також буква в букву переписав і неправильні – «резиденства» (24 рази!), «резиденство» (2 рази), резидентсва (с. 160) і навіть «резидентва» (с. 50).

Більше того, як ми вже зазначали, під час рерайтингу Нікітін переставляв місцями, додавав та видаляв слова, замінював слова синонімами. У результаті цього «процесу» в його дисертації з’явилася ціла купа слів з орфографічними помилками: затосування (с. 31), віжмінним (с. 40), держві (с. 49), сбою (с. 50), поіляють (с. 53), можливеміж (с. 54), пршим, преєднуємося (с. 57), найбіе, піддставі (с. 60), стосоно (с. 73), частше, вказаий (с. 79), податквим (с. 81), такиз (с. 96), пов'язанор (с. 99), впордкування (с. 101), категоріїї (с. 102), підтримуємою, податкування, «вважатиє (с.103), індукційований (с. 105), встанолення (с. 109), двостронніх (с 111), шодо (с. 143), статтей (с. 153), зауаженням, сплачваного, вкаханої (с. 164), продовжуєт (с. 169), розглядуючи (с. 172), хоплює (с. 186), відповідеу (с. 198), нажаль (с. 201), платкої, прийняння (с. 202), однієїйтієї, опублікуваннямають, законівза (с. 210), англійїської (с. 215), органзації (с. 223), провадженнясамобізнесу (с. 226), таккі, випадкуй (с. 262), указавних, сутністб, трактуваки (с. 264), угодипро (с. 269), йдоходи (с. 274), відзеркалені (с. 289), закреплено (с. 303), гарантуює (с. 304), можливє (с. 305), пееважгно, налужать до, здійсення (с. 319), жуже (с. 321), «пі час» (с. 322), перевищуює (с. 323), врегульване (с. 324), відувається (с. 325), дифініція, насампере (с. 326), іх (с. 329), міжнаролно (с. 347), перевіри (с. 348), запитуючаої, остінньої (с. 352).

Крім отих різноманітних «резиденств», Нікітін переписав і інші чужі слова з готовими орфографічними помилками: «tax exasion» (треба «tax evasion») та «tax adoidance» (треба «tax avoidance»; с. 106); териториальності (сс. 109, 110, 111); «mathing tax» (треба «matching tax»; с. 169), багатосторонної (с. 172), нормативниими (с. 309). Ну а переплюнуло всіх переписане Нікітіним слово персонаціоналізація (с. 51).

Ось такий цікавий юрист-філолог та професор був виловлений у Київському національному університеті будівництва і архітектури. До речі, у складі Вченої ради КНУБА перебуває відомий нашим постійним читачам Роман Борисович Аксельрод, доктор економічних наук, професор, керівник Центру з питань діяльності відокремлених структурних підрозділів КНУБА, у докторській дисертації якого був знайдений плагіат, та й узагалі це той заклад, де можна розгорнути гарні масові дослідження на плагіат.

Аби тільки невід не порвався.

Василь Садовий, пееважгно жуже найбіе вкаханий персонаціоналіст

Фото Нікітіна з сайту КНУБА

26.03.2026

Аліна Сірик із університету харчових технологій

OS — Sun, 08 Mar 2026 16:09:38 GMT

Як на халтурі стати доцентом: досвід Аліни Сірик

Якщо ніхто більше не захоче зазіхнути на дисертацію російського вченого Анатолія Швецова, то це буде остання, третя дисертація вітчизняних любителів поласувати без дозволу цим чужим смаколиком.

Першим крадієм був Артем Слюняєв, потім у нього текст викрав Віталій Марченко, ну а ще, як виявилося, – нововикрита Аліна Сірик.

Ось така гарна схема створення плагіатних дисертацій у нас вийшла, із серії «Вони ганьблять нашу країну»:

Хто ж така ця Сірик?

Аліна Олегівна Сірик закінчила Київський технологічний інститут харчової промисловості (нині Національний університет харчових технологій, НУХТ), з 2009 року працювала там на кафедрі охорони праці та цивільної оборони, після аспірантури стала в 2018-му кандидатом технічних наук, у 2023 отримала вчене звання доцента кафедри екології та екоменеджменту, а з 1 липня 2024 року – доцент кафедри фізики та професійної безпеки (див. на сайті НУХТ або збережену інформацію цього сайту тут). Автор 133 наукових праць, двох підручників, двох словників, навчально-методичного посібника, має Подяки МОН України та ректора НУХТ (обидві за 2024 р.). Профгрупорг кафедри, а ще наставник академічної групи (господи, боже ж ти мій!).

Жаль, що не написано, що вона є авторкою плагіатної дисертації.

Ну нічого, ми цей недолік швидко виправимо. Ось цей продукт:

Сірик Аліна Олегівна. Моделі та методи підвищення рівня безпеки праці в енергетичному господарстві підприємств харчової промисловості на основі використання системи підтримки прийняття рішень. – Дис. … кандидата технічних наук (спец. 05.26.01 – охорона праці). – Київ, 2018 (див. тут).

Науковий керівник – Євтушенко Ольга Володимирівна, кандидат технічних наук, доцент кафедри безпеки життєдіяльності (на момент захисту).

Офіційні опоненти:

● Глива Валентин Анатолійович, доктор технічних наук, доцент, завідувач кафедри безпеки життєдіяльності Національного авіаційного університету;

● Ляшенко Сергій Олексійович, доктор технічних наук, доцент, професор кафедри безпеки життєдіяльності та права Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка.

Захист дисертації відбувся 19 квітня 2018 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.802.01 в Національному науково-дослідному інституті промислової безпеки та охорони праці.

Учений секретар – Майстренко Володимир Володимирович, кандидат технічних наук.

Дисертація Сірик має трохи дурнувату структуру: списки літератури наводяться після кожного розділу, до того ж нумерація джерел взагалі якась алогічна (це ми використали такий культурний синонім до слова «ідіотська»): наприкінці 1-го розділу маємо перше джерело під №10, після якого йдуть номери 22–140; після 2-го розділу – номери 2, 4, 5, 7, 8, 33, 61, 63 та інші, після 3-го розділу – лише чотири джерела під №№1, 7, 145 і 146, ну й так далі. І ми ніколи не дізнаємося, чому джерело №35 на с. 70 – це «Гогіташвілі Г. Г. Досвід оцінки ризиків і створення політики підприємства з охорони праці в західних країнах / Г. Г. Гогіташвілі, В. М. Степанишин, Н. Коваль // Журнал "Промислова безпека".–2010. – № 12. – С. 32–37», а джерело №35 на с. 173 – це «Запорожець О. І. Завдання наукових досліджень з охорони праці / О. І. Запорожець, В. Д. Гогунський // Інформаційні технології в освіті, науці та виробництві. – 2013. – Вип. 4 (5). – С. 19–23».

Основний текст викладений на сс. 31–68, 85–121, 125–147, 149–172 та 176–179, усього 126 сторінок. Академічний плагіат виявлений на сс. 85–121, 125–147, 149–157 і 172, тобто на 69 сторінках, що складає 55% основного тексту.

І що ж являє собою цей плагіат?

Та просто тупо переписані сторінки дисертації Слюняєва:

Слюняєв А. С. Методика побудови інтелектуальної інформаційно-керуючої системи аеропорту на основі мультиагентного підходу. – Дис. … кандидата технічних наук (спец. 05.13.06 – інформаційні технології). – Київ, 2010 (див. тут).

Коли Слюняєв переписував текст російської дисертації А. Швецова, то замінював «CDSS» на «АІМS» та «КС» на «ІКСА»; у свою чергу в дисертації Слюняєва Марченко замінював «інформаційний об’єкт» на «логічний об’єкт», «ІО» на «ЛО», «ОПІО» на «ОПЛО», «АІО» на «АЛО» та «ПІО» на «ПЛО»… Ну а мадам Сірик у тексті Слюняєва перетворювала «інформаційно-керуючу систему аеропорту» на «інформаційно-аналітичну систему енергетичним господарством підприємства харчової промисловості» («систему… господарством» – це такий стиль дисертантки – В.С.) або на «інформаційно-аналітичну систему управління охороною праці», замінила «структурні підрозділи аеропорту» – на «структурні підрозділи енергетичного господарства», абревіатури «ІКСА» на «ІІА СУОП» або «ІКС», замінила вислів «посадових осіб авіапідприємства» на «посадових осіб енергетичного господарства підприємств харчової промисловості» і тому подібне.

Тут, до речі, дуже цікаво: у дисертації є фрази про «структурні підрозділи енергетичного господарства», згадуються навіть «керівники структурних підрозділів», але жодного переліку цих підрозділів немає. Що воно за підрозділі такі – секретні, чи що?

Як Марченко, так і Сірик винайшли дуже ефективний метод швидкого написання дисертацій: скопіювати текст та замінити в ньому м’ясо на шоколад, залишивши усі формули, схеми, таблиці. Обидва додавали до передраних абзаців фальшиві джерела. Обидва передрали з дисертації Слюняєва словосполучення «твердження z», яке отой Слюняєв народив, коли переписував російську дисертацію Швецова, переплутавши російську букву «г», написану курсивом, з буквою «z». І Марченко, і оця Сірик скопіювали чужий текст буква в букву, не звернувши уваги на те, що в попередніх абзацах пункти перелічувалися за українською абеткою, а буква «z» – то зовсім з іншої опери.

А тут мені дуже сподобалося, як натуральні числа перетворилися на «нормативно-правові акти з охорони праці, в якій відображаються всі вимоги з охорони праці, що впливають на формування сукупності заходів для забезпечення безпеки праці в ЕГПХП». Це ж треба було так закрутити! Дивимося на с. 93:

Чужий текст Сірик переписувала разом із висловами «Задаючи… ми можемо будувати», «Запропонована узагальнена модель інтелектуального агента», «Розроблена модель пошуку рішення в узагальненій моделі інтелектуального агента», «Таким чином», нібито це вона щось пропонувала чи робила якийсь висновок, а насправді це все скопійовано з чужої дисертації. Також до чужого переписаного тексту Сірик додавала фрази ««Отже, вперше розроблено математичну модель інформаційного об’єкта», «Отже, вперше розроблено математичну модель інтелектуального агента», чим свідомо ввела в оману членів спеціалізованої вченої ради.

Розділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 4.1 і 4.2 дисертації Сірик – це відповідно такі самі розділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 4.1 і 4.2 дисертації Слюняєва, а висновки до розділів 2, 3 і 4 у Сірик – це насправді висновки до розділів 2, 3 і 4 з дисертації Слюняєва.

Швидко, легко, на раз-два – і дисертація спечена.

Керівницею наукової роботи Аліни Сірик була Ольга Володимирівна Євтушенко, кандидатка технічних наук, доцентка цієї ж кафедри фізики та професійної безпеки, де працює і доцентка Сірик. Євтушенко відповідає за методичну роботу не тільки кафедри, але й за методичну роботу усього факультету біотехнології та екологічного контролю (БТЕК). Теж, як і Сірик, – наставниця академічної групи (див. на сайті або тут). Теж, як і Сірик, наставляє студентів на шлях істинний, учить уму-розуму. Ну й, мабуть, готує нових дисертантів… А якщо ні – то й слава богу! Бо одну шустру панночку в Інституті харчової промисловості, тобто в Університеті харчових технологій, вже випекли.

Опоненти на захисті – доктори технічних наук В. А. Глива з Національного авіаційного університету та С. О. Ляшенко з Харківського національного технічного університету сільського господарства, як і в цілому спецрада Національного науково-дослідного інституту промислової безпеки та охорони праці – особи з дуже цікавим науковим рівнем.

Ну ось як можна пропускати дисертацію з такими ось висновками:

9. Мета досліджень щодо підвищення рівня безпеки праці в енергетичному господарстві підприємств харчової промисловості на основі використання системи підтримки прийняття рішень досягнута та всі часткові завдання вирішені повністю. Наукові результати досліджень є внеском у розвиток теоретичних і прикладних основ розроблення методик, систем управління та контролю за безпекою робіт і станом охорони праці, зокрема із застосуванням інформаційних систем для підтримки й прийняття рішень з охорони праці.

10. Перспективними шляхами подальших досліджень у зазначеному напрямку може бути широке коло питань щодо розробки нових та удосконалення існуючих методик підвищення рівня безпеки праці в енергетичному господарстві підприємств харчової промисловості на основі використання систем підтримки прийняття рішень.

Ну хіба це висновки наукового дослідження?

«Мета досягнута та часткові завдання вирішені повністю» – це хіба що речення для рецензії чи річного звіту на кафедрі про свою діяльність. «Наукові результати досліджень є внеском у розвиток» – це оціночне судження, а ніяк не висновок дисертації. Ось Сірик вважає це «внеском», а я вважаю це нахабним плагіатом.

А що це за хренотень: «Перспективними шляхами подальших досліджень у зазначеному напрямку може бути широке коло питань» – це теж науковий висновок дисертації??

Ну а про рівень дисертантки чудово сама за себе говорить її власна фраза, яку вона чомусь вирішила додати до чужого переписаного тексту: «в систему персональних електроном обчислювальних машин».

Ой, краще б вона цього не писала. Ото просто копіювати – оце і є ваш рівень, шановні плагіатори. А такі відсебеньки залиште при собі.

Василь Садовий, харчовий енергетик

Фото Сірик і Євтушенко з сайту НУФТ

08.03.2026

P.S. Роз’яснення від штучного інтелекту: «хренотень» — це розмовне слово, що позначає щось непотрібне, низької якості, незрозуміле або дрібне, часто вживається як синонім до «фігня», «дрібниця» або «хрень». Іноді термін помилково вживають як варіант назви гострої закуски «хреновіна» (соус із помідорів, хрону та часнику)».

Доцент Держуніверситету інформаційно-комунікаційних технологій Віталій Марченко

OS — Mon, 02 Mar 2026 20:35:21 GMT

Як на плагіаті спіймався доцент Віталій Марченко

Як він спіймався? Та зовсім випадково. Коли розслідували дисертацію Артема Слюняєва, кандидата технічних наук, колишнього директора Навчально-наукового інституту неперервної освіти Національного авіаційного університету, то виявили, що він виготовив свою кандидатську в 2010 році з російської докторської «Модели и методы построения корпоративных интеллектуальных систем поддержки принятия решений», яку написав у 2004-му Анатолій Миколайович Швецов. А далі простий пошук в Інтернеті чотирьох слів з дисертації Слюняєва вивів на слід ще одного спритного ділка – Віталія Марченка, який передрав текст з дисертації Слюняєва. Ну тобто нікому оцей Марченко не був цікавий від слова зовсім, став собі доктором філософії в 2023 році, навіть доцентом у 2025-му, і ніхто б його дисертацію не вивчав і плагіату б там не шукав.

Але ось на що не розраховував оцей Марченко – так на те, що Слюняєв, з якого він переписував, сам виявився плагіатором, через що вийти на Марченка було працею двох секунд. Такий облом для доцентика кафедри систем та технологій кібербезпеки ДУІКТ, який про «безпеку» власної дисертації потурбуватися й не зміг! Хі-хі.

Полюбуємося:

Марченко Віталій Вікторович. Метод виявлення шкідливих процесів в інформаційній системі підприємства на основі ідентифікації та діагностування станів логічних об’єктів. – Дис. … доктора філософії (спец. 125 – кібербезпека). – Київ, 2023.

Текст дисертації – тут.

Науковий керівник – Гайдур Галина Іванівна, доктор технічних наук, професор Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій.

Захист відбувся 15 травня 2023 р. у Державному університеті телекомунікацій (пізніше він був перейменований у Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій).

Голова разової спеціалізованої вченої ради – Вишнівський Віктор Вікторович, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри комп’ютерних наук Державного університету телекомунікацій.

Рецензенти:

● Кожухівський Андрій Дмитрович, доктор технічних наук, професор, професор кафедри інформаційної та кібернетичної безпеки Навчально-наукового інституту захисту інформації ДУТ;

● Ахрамович Володимир Миколайович, доктор технічних наук, професор, професор кафедри систем інформаційного та кібернетичного захисту ННІЗІ ДУТ.

Опоненти:

● Казмірчук Світлана Володимирівна, доктор технічних наук, професор, завідувачка кафедри комп’ютеризованих систем захисту інформації Національного авіаційного університету;

● Радівілова Тамара Анатоліївна, доктор технічних наук, професор, професор кафедри інфокомунікаційної інженерії ім. В. В. Поповського Харківського національного університету радіоелектроніки.

«Наукова новизна одержаних у дисертаційній роботі результатів, сформованих висновків і наданих рекомендацій грунтуєтся на основі наукових результатів роботи, що отримані автором особисто», – написав А. Кожухівський. «Наукова новизна результатів грунтується на основі наукових результатів» – боже, як це чудово сформульовано! Масло тому й масляне, бо зроблене з масла, – саме так. «Дисертація являє собою одноосібно написану наукову працю… і свідчить про особистий внесок автора у науку», – радіє за Марченка С. Казмірчук.

У рішенні разової спеціалізованої вченої ради написано, що дисертація Віталія Марченка «є завершеним самостійним науковим дослідженням і відповідає вимогам «Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у закладах вищої освіти (наукових установах), затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 2016 року №261; «Порядку присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради закладу вищої освіти, наукової установи про присудження ступеня доктора філософії», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12.01.2022 р. №44.»

Наскільки дисертація відповідає вимогам, та наскільки була самостійною?

Ну, якщо дисертант сам переписував чужий текст, не згадавши його справжнього автора, – то так, працював самостійно. Та ось тільки текст як був чужий, так і залишився. Навіть якщо Марченко й написав «Таким чином, доведена справедливість асоціативного закону», це насправді не він довів, а Анатолій Миколайович Швецов у 2004 році. Хоча Марченко передрав текст звідси:

Якщо Слюняєв, коли переписував текст російської дисертації А. Швецова, замінював «CDSS» на «АІМS» та «КС» на «ІКСА», то наш сьогоднішній майстер «виявлення шкідливих процесів» у тексті, що був «запозичений» із дисертації Слюняєва, міняв «Інформаційний об’єкт» на «Логічний об’єкт», «ІО» на «ЛО», «ОПІО» на «ОПЛО», «АІО» на «АЛО» та «ПІО» на «ПЛО». І не смійтеся, це дуже інтелектуальна праця, не кожному третьокласнику під силу. Навіть наш майбутній доцент з нею не справився, бо на сс. 78 та 79 своєї дисертації «забувся» та залишив «ОПІО», не помінявши його на «ОПЛО», тобто треба розуміти це так, що тут «інформаційні об’єкти» Слюняєва не захотіли перетворюватися на «логічні об’єкти» Марченка. Ну нічого, на с. 81 і далі все знову стало звичним, «ОПЛО»шним.

А ще Марченко відзначився додаванням до передраних абзаців фальшивих джерел, у яких ані тих слів, ані тих формул і близько немає, та ще й надруковані вони були пізніше ніж джерело списування – дисертація Слюняєва, яка була захищена 2010 року.

Слюняєв, коли переписував російську дисертацію Швецова, через проблеми зі сприйняттям алфавіту переписав російський вислів «утверждение г» як «твердження z». І що б ви думали? Марченко скопіював усе буква в букву, хоча мав би побачити, що в попередніх абзацах пункти перелічувалися за українською абеткою, а буква «z» – то зовсім з іншої опери. Але ж ні…

Ну й так далі – формули з супроводжувальним текстом передираються підряд, без жодного покликання на першоджерело, нехай і плагіатне (дисертацію Слюняєва).

Академічний плагіат виявлений на сс. 66–86, 91 і 94–103, тобто на 32 сторінках, що складає 27% (основний текст викладений на 120 сторінках – від 21-ї по 140-ву). Повну порівняльну таблицю можна подивитися тут.

Із цікавинок: до спецради перед своїм захистом дисертант, тобто Віталій Марченко, подав різні документи, серед яких була й «Довідка про перевірку дисертації на академічну доброчесність». Мабуть, він дуже сміявся після захисту над тим, як провів усіх отих поважних докторів технічних наук.

Закономірний фінал захисту – на фото:

Якщо хтось захоче полюбуватися на численні дипломи, які Віталій Марченко отримав на різних курсах з підвищення кваліфікації, то вам сюди. Але там не вистачає одного важливого диплома – про закінчення курсів на тему «Майстер-клас із плагіату».

Василь Садовий, кібершкідник

Фото В. Марченка з сайту ДУІКТ

02.03.2026

P.S. Пану Віталію не треба засмучуватися, що його так легко спіймали на плагіаті. На тих самих крадених шматках виловили ще одну рибку з іншого університету.

Слюняєв і його українсько-російська дисертація

OS — Sat, 28 Feb 2026 15:53:28 GMT

Як Артем Слюняєв виготовив кандидатську дисертацію з російської докторської

Гарна кар’єра: стати кандидатом технічних наук у 2011 році та в 2022-му, при Максимові Луцькому, – директором Навчально-наукового інституту неперервної освіти Національного авіаційного університету. Щоправда, довелося довго чекати такої посади, та й свято тривало недовго: у 2026 році ННІНО був ліквідований.

У травні 2023 року Артем Сергійович Слюняєв, новий герой нашого розслідування, виступив з вітальним словом на Круглому столі з нагоди святкування 90-річчя Національного авіаційного університету, який мав красиву назву «Управління якістю освіти в умовах воєнного стану та повоєнного відновлення України». У своєму привітанні пан Артем заявив, що тематичні напрями роботи Круглого столу – «актуальні та необхідні з огляду на тривалу воєнну агресію російської федерації та необхідність подальшої практичної і науково-дослідної діяльності з ліквідації наслідків війни та повоєнної відбудови України, зокрема й оновлення освітнього й наукового процесів».

Але усі ці красиві й гарні слова цього чиновника нічого не вартували, бо, виявляється, цей пан, що пише назву держави-агрессора з маленьких літер, за 12 років до цього виступу спокійно вкрав у свою дисертацію матеріали російської дисертації доктора технічних наук Анатолія Миколайовича Швецова, яку той захистив у 2004-му році в Санкт-Петербурзі. Три розділи з чотирьох у дисертації Слюняєва – це просто перекладені сторінки, таблиці, рисунки й схеми праці росіянина.

У комедії «Брильянтова рука» брюки перетворювалися в елегантні шорти. Ну а тут з російської докторської за допомогою CtrlC–CtrlV та перекладача спритний ділок зробив собі кандидатську дисертацію.

Інформація про елегантний витвір Слюняєва та його захист така:

Слюняєв Артем Сергійович. Методика побудови інтелектуальної інформаційно-керуючої системи аеропорту на основі мультиагентного підходу. – Дис. … кандидата технічних наук (спец. 05.13.06 – інформаційні технології). – Київ, 2010 (див. тут).

Науковий керівник – Барабаш Олег Володимирович, доктор технічних наук, професор Національного авіаційного університету.

Офіційні опоненти:

● Кравченко Юрій Васильович, доктор технічних наук, професор, заступник начальника інституту інформаційних технологій Національного університету оборони України;

● Неділько Віталій Миколайович, кандидат технічних наук, доцент, завідувач кафедри інформаційних технологій Державної льотної академії України (м. Кіровоград).

Дисертація була захищена 08.04.2011 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.40 Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради – Пашков С. О.

Відразу зауважу, що кандидат технічних наук виявився неспроможним правильно виготовити файл з текстом своєї дисертації: на першій сторінці вгорі праворуч стоїть чомусь номер 14, хоча це перша сторінка. Усього в pdf-файлі – 187 сторінок, причому на цій 187-й проставлений номер 200. У «Змісті» вказано, що «Висновки» починаються зі с. 156, у файлі це сторінка 158, а вгорі праворуч надрукована с. 171. Як людям вдається таке робити – не перестаю дивуватися.

А тепер до справи – до плагіату.

Крадіжку інтелектуальної власності Артем Сергійович здійснив звідси:

Швецов А. Н. Модели и методы построения корпоративных интеллектуальных систем поддержки принятия решений. – Дисс. … доктора технических наук (спец. 05.13.01 – системный анализ, управление и обработка информации (технические системы)). – Санкт-Петербург, 2004 (див. тут).

Він починається майже відразу – у Вступі: після самостійно написаної сторінки про управління аеропортом та про персонал аеропорту починається цієї переклад російської дисертації:

А далі – понеслося! Незначні заміни типу «CDSS» на «АІМS» або «КС» на «ІКСА», дописування слів про керування аеропортом тощо, а з цікавинок – переклад російського вислову «конечные натуральные числа» на «скінчені натуральні числа»:

Як завжди у цієї братії, у плагіаторів, передираються й чужі вислови «Отже», «Таким чином», «На підставі проведеного аналізу», «Таким чином, доведена справедливість асоціативного закону». Щоправда, від незнання дисертантом алфавіту латинська «m» перетворюється в Слюняєва в українську «т», а «утверждение г» – на «твердження z»:

Передираються таблиці, схеми, формули, висновки до розділів. Усі приклади наводити не будемо, бо це 3/4 дисертації, а лише деякі шматочки:

Якщо брати до уваги номери сторінок, проставлені вгорі праворуч у тексті pdf-файла, то виходить, що основний текст дисертації Слюняєва викладений на сс. 27–174 (усього 148 сторінок).

Академічний плагіат виявлений на сс. 32–139, – тобто на 108 сторінках, що складає 73%. Також плагіат виявлений на сс. 20–24. Повну порівняльну таблицю можна подивитися тут.

Четвертий розділ його дисертації теж, мабуть, звідкись передраний (це ми робимо висновок на основі інтуїції), але джерело поки що знайти не вдалося. Ну й нехай, залишимо поки так.

За даними автореферату (с. 17–19), А. Слюняєв опублікував за темою дисертації 6 статей (у 2009 р.) і 13 тез на конференціях (три в 2009 і 10 у 2010 рр.). Очевидно, плагіат має бути і в його статтях, але перевіряти їх немає бажання від слова зовсім. Бо з цим паном усе зрозуміло. Може робити кар’єру далі: піти по партійній лінії, або в депутати. Або працювати до Шкарлета, в Чернігівську політехніку. У Слюняєва є якраз гарний досвід для цього: свого часу він був членом Ради з якості освітньої діяльності та якості вищої освіти Національного авіаційного університету. Такий спец з якості освіти дуже підійде для роботи в університеті Шкарлета.

Василь Садовий,

з повагою до інтелектуальної інформаційно-керуючої системи аеропорту

Фото А. Слюняєва з сайту ННІНО

28.02.2026

Критика Закону «Про академічну доброчесність», частина 2

OS — Sat, 21 Feb 2026 10:53:20 GMT

Недоліки Закону «Про академічну доброчесність» - 2

(Закінчення. Початок див. тут)

11. Яка відповідальність плагіаторів?

Ст. 12 п. 7 зобов’язує керівників організацій організувати забезпечення «належного розгляду повідомлень про порушення академічної доброчесності, притягнення до відповідальності осіб, які порушили академічну доброчесність, документування прийнятих рішень, розміщення їх на офіційному веб-сайті».

За порушення академічної доброчесності (ст. 22, п. 2) передбачені санкції – як смішні, на 1–3 роки (виключення зі складу вченої ради, позбавлення права бути науковим керівником здобувачів вищої освіти чи консультантом здобувачів ступеня доктора наук, виключення зі складу редакційної колегії наукового видання), тобто вже через рік–два–три, треба розуміти, з якоїсь радості настає амністія, або ще смішніші (догана), так і серйозніші – позбавлення наукового ступеня та вченого чи педагогічного звання (типу доцента, професора, професора кафедри). Але в п. 1 зазначено, що «до особи, яка порушила академічну доброчесність, може бути застосовано одну або декілька санкцій». Тобто «уповноважений орган або уповноважена особа» вирішує, які санкції можуть бути застосовані, а можуть і не бути (залежно від ціни питання?), бо не застосовуються в обов’язковому порядку, до того ж яку саме санкцію чи кілька (теж буде своя ціна питання?). Ну тобто за фальшиву плагіатну докторську дисертацію можна позбавити звання професора і ступеня доктора наук, але залишити звання доцента, чи як? А можна не позбавляти наукового ступеня, а просто оголосити догану? Тоді це суперечить статті 40, яка описує позбавлення ступеня та звання. До речі, щодо здобувачів освіти – ситуація геть інша: тут «у разі встановлення факту академічного плагіату, фабрикації чи фальсифікації у кваліфікаційній роботі, на підставі якої особі присуджено ступінь вищої освіти, така особа позбавляється відповідного ступеня вищої освіти» (ст. 22, п. 5). Тобто для кандидатів/докторів наук залишено лазівку?

І дивно, що п. 2 ст. 22 не забороняє викритій на академічній недоброчесності особі бути науковим керівником здобувача ступеня доктора філософії. От керівником доктора наук не можна, керівником здобувача вищої освіти теж не можна, а доктора філософії – можна.

Ні, я нічого не пересмикую – я читаю те, що написано. Пам’ятаєте – що не заборонено, то дозволено? Ось і я про це.

І взагалі санкції, передбачені в ст. 22 щодо різних заборон чи позбавлень «на строк від одного до трьох років» просто смішні. Покарання має бути чутливим, а не формальним, а це строк від 5 до 10 років.

Ст. 40 детально описує, що у випадку присудження наукового ступеня, ступеня вищої освіти чи вченого звання на підставі чи з урахуванням академічного твору, в якому виявлено академічний плагіат, фальсифікації та фабрикації, особа позбавляється цих «нагород». Але, як то кажуть, є нюанси. Про проблему з померлими кандидатами чи докторами наук, професорами та доцентами вже було написано вище.

Є проблема і з членами академій. У ст. 16, п. 2 говориться про те, що складовою процедури обрання академіків та членів-кореспондентів «є перевірка наявності ознак порушення академічної доброчесності у документах, поданих для обрання». Добре. А що робити з академіками, у статтях чи дисертаціях яких був виявлений плагіат? Ось у 2024 р. на п’яти плагіатних статтях був спійманий академік НАПНУ та ще й при цьому ректор Іван Грищенко – і як з гуся вода.

Іще така важлива річ: ст. 6, п. 1 зобов’язує забезпечувати прозорість наукового дослідження і «під час оприлюднення результатів досліджень нести відповідальність за їх достовірність і вплив на суспільство». Ну добре, ось спіймали докторку ветеринарних наук із Сум, яка сфальшувала дані про дослідження впливу антибіотиків на курей і зробила висновок, що їх можна забивати в їжу для людей. Чи понесе вона за це відповідальність? Чи є ця відповідальність кримінальною? Очевидно, тут теж буде як з гуся вода.

За даними Дисернету, перевірка російських дисертацій показала, що плагіат серед директорів шкіл, ректорів, губернаторів та депутатів Держдуми трапляється в 4–10 разів частіше ніж у середньому, а дослідження пів мільйона китайських дисертацій показало, що нечесні люди частіше просуваються по службі і в той же час гірше виконують свою роботу, що судді з плагіатними дисертаціями частіше виносять вигідні рішення і на їхні рішення частіше подають апеляції, і як тут не згадати відому суддю Царевич. Тобто людина, як вважають дослідники, формується як шахрай, захищає фальшиву плагіатну дисертацію, просувається по службі, але не спроможна приймати правильні управлінські рішення, перетворюється на корупціонера.

До цього слід додати, що українські «науковці-шахраї», викриті на плагіаті, залишаються на керівних посадах, – ось таке наше «ноу-хау».

У Законі передбачено, що з посади керівника закладу освіти чи наукової установи особа звільняється (ст. 14, п. 1, ст. 22, п. 2-2) через встановлення факту відчуження авторства (ст. 23, п. 2), академічного плагіату внаслідок відчуження авторства (ст. 24, п. 4) та факту фіктивного авторства (ст. 25, п. 4). Але це вже не стосується заступників керівника, деканів, завідувачів кафедр, керівників лабораторій. Ба більше: за плагіат (наприклад, у науковій статті, монографії, написаних після захисту дисертації) ніяке покарання не передбачене взагалі – ані для першого керівника, ані для інших перелічених вище посадовців.

Більше того, за фабрикацію чи фальсифікацію, які навіть гірші ніж просто плагіат, педагогічного, науково-педагогічного чи наукового працівника можуть і не звільнити, а лише обмежитися доганою (ст. 27, п. 2 і ст. 28, п. 2). Чому так?

П. 8 ст. 40 визначає, що якщо для зайняття певної посади потрібна наявність наукового ступеня чи вченого звання, то особа, що позбавлена таких «причандалів», «звільняється з такої посади». Тобто й тут після захисту чесно зробленої дисертації спокійно можеш плагіатити, фальсифікувати й фабрикувати – нічого за це не буде.

А ще в ст. 14, п. 2 зазначено: «Внутрішні акти можуть передбачати проведення перевірки на предмет наявності порушень академічної доброчесності кандидатів на посади заступників керівника закладу освіти, наукової установи, керівників структурних підрозділів». Ага, тобто «можуть передбачати», а можуть і не передбачати. Тому нічого дивуватися, що дев’ятикратного плагіатора Шкарлета після міністерської посади пристроїли на іншу – першого проректора Чернігівської політехніки. Мабуть, написати «мають передбачати» щось завадило?

Ну а суддів, прокурорів, поліціянтів, депутатів, мерів і т. п. узагалі все це не стосується ніяк, вони в нас залишаються недоторканими.

Ну це просто жах!

12. А яка відповідальність вчених рад, керівників, опонентів?

Виявляється, згідно з п. 10 ст. 40, така відповідальність передбачена лише у випадку, коли наявність академічного плагіату, фабрикації чи фальсифікації встановило НАЗЯВО після того, як спецрада відмовилася це зробити. Тоді повноваження такої спецради припиняються, а нову з відповідної галузі можуть утворити тільки через рік (це стосується захистів кандидатських та докторських). Якщо ж НАЗЯВО встановило порушення у дисертації доктора філософії чи відповідних наукових статтях, то на рік штрафують заклад: він не може утворювати відповідні разові спецради. На два роки обмежується право вченої ради закладу присвоювати вчені звання, і теж тільки з відповідної спеціальності.

Мало того, що рік-два подібних обмежень – це взагалі ні про що, так ще й за одну й ту саму дію передбачається різна відповідальність, в залежності від того, хто встановив порушення: якщо НАЗЯВО – караємо, якщо спецрада чи заклад – ні. Ну це як за крадіжку велосипеду суддя давав би різне покарання в залежності від того, районний чи обласний відділ поліції спіймав крадія, і щоб саме таке правило було прописано в законі. Чудасія!

Керівник чи консультант дисертанта, навіть за безпосередньої участі в створенні фальшивої дисертації (підсунув шматок своєї дисертації чи свого минулого дисертанта), рецензенти та опоненти (навіть задіяні в плагіатній фабриці з очевидними доказами цього) жодної відповідальності згідно з цим Законом не несуть.

Однак ви будете здивовані, якщо прочитаєте «Прикінцеві та перехідні положення», де п. 3-5 цього розділу пропонує внести такі зміни в Закон «Про вищу освіту»: «Якщо у дисертації, захищеній здобувачем ступеня доктора філософії, відповідно до законодавства встановлено наявність академічного плагіату, фабрикації чи фальсифікації, науковий керівник такого здобувача позбавляється права участі у підготовці та атестації здобувачів ступеня доктора філософії строком на два роки, голова та члени разової спеціалізованої вченої ради, в якій відбувся захист цієї дисертації, та офіційні опоненти, які надали позитивні висновки на дисертацію, позбавляються права участі в атестації здобувачів ступеня доктора філософії строком на два роки, а заклад вищої освіти чи наукова установа позбавляється права утворювати разову спеціалізовану вчену раду за відповідною спеціальністю строком на один рік, крім випадку припинення дії рішення разової спеціалізованої вченої ради про присудження ступеня доктора філософії закладом вищої освіти чи науковою установою». Тобто в Законі «Про вищу освіту» звідкись з’являються відповідальність керівника, голови та членів спецради, опонентів та закладу, які не передбачені Законом «Про академічну доброчесність».

Мене цікавить: хто таке пропустив? Куди дивилися Головне юридичне управління та Головне науково-експертне управління Апарату ВРУ? Чи так і було задумано – там є, там нема, і нехай суди розбираються? Очевидно, що вся ця відповідальність має бути зазначена в Законі «Про академічну доброчесність»!

Іще така проблема: особи, що беруть участь у захисті дисертації доктора філософії, набираються до разової спецради з різних закладів. Хто буде інформувати заклади, де вони працюють, про те, що їм там щось заборонене, забезпечувати «позбавлення прав» таких осіб, щоб їх випадково куди-небудь не запросили на захист, і відслідковувати перебіг терміну в 2 роки?

13. «Інституційні порушення»

Ст. 36 до інституційних порушень академічної доброчесності відносить безпідставне залишення без розгляду повідомлення про порушення академічної доброчесності та невжиття заходів реагування на встановлені факти порушення академічної доброчесності, а заходами реагування на таке називає позбавлення права утворювати спеціалізовані вчені ради та присуджувати наукові ступені, відмову в акредитації освітньої програми, позбавлення установи державної підтримки, виключення наукового видання з переліку наукових фахових видань України тощо. Питання: хто саме визначає «безпідставність»? Який термін вважається мінімальним стосовно «невжиття заходів»? Мовчанка у відповідь.

14. І знову про «видавничу діяльність»

Вище я писав про проблеми з «відкликанням» опублікованих академічних творів, у яких був виявлений факт порушення академічної доброчесності.

А тут скажу пару теплих слів про запобігання таких порушень.

Ст. 15, п. 1 описує це так: «Кожний видавець академічного твору зобов’язаний мати затверджені та оприлюднені правила, які унеможливлять опублікування академічного твору, що містить порушення академічної доброчесності. Такі правила мають визначати, зокрема, процедури належного рецензування поданих для опублікування академічних творів, їх перевірки на наявність ознак порушення академічної доброчесності, порядок розгляду інформації про можливе порушення академічної доброчесності в опублікованому академічному творі».

Що таке «належне рецензування»? Коли журнал публікує плагіатні статті свого головного редактора – хтось повірить, що там було «належне рецензування»? Коли автора книги видавець просить на додаток до рукопису принести дві рецензії – це «належне рецензування»? Очевидно, що ні, бо автор за рецензією звернеться до знайомих або через знайомих, принесе у видавництво тільки компліментарні рецензії, а критичні – ні, та й знайомі їх просто не напишуть.

А Закон мав би чітко вказати, що видавець має забезпечити «подвійне сліпе рецензування». Інколи його важко забезпечити, бо у випадку рідкісної тематики «усі знають один одного», і утаємничити автора буває вкрай складно, але, тим не менш, правило має бути однозначним, щоб зробити (в ідеалі) неможливою публікацію згаданої плагіатної статті головним редактором журналу, який до того ж ще й ректор.

Слід було б указати й про неприпустимість створення фальшивих редколегій журналу, членами яких можуть зазначити тих, хто «ні сном ні духом», не в курсі щодо своєї участі в редколегії, а особливо це стосується вигаданих іноземних членів редколегії. За такі «фокуси» слід негайно закривати видання і карати головного редактора за шахрайство.

Читаємо далі статтю 15, п. 2: «У разі виявлення ознак порушення автором академічної доброчесності в академічному творі, поданому для опублікування, видавець має право відмовити в опублікуванні такого академічного твору та повідомити про порушення академічної доброчесності керівника установи (керівників установ), де працює автор». Ну це ж явно корупціогенна стаття: якщо видавець не «зобов’язаний відмовити», а «має право відмовити в опублікуванні», то є всі стимули для автора «подякувати» видавцю за публікацію плагіатного твору, а особливо «подякувати», щоб той нічого не повідомляв «керівнику установи, де працює автор».

15. Судове свавілля

Перше, що зазвичай робить викритий плагіатор, – це біжить до суду за захистом «честі і гідності», які там навіть і не ночували. На сторону плагіаторів став і омбудсмен Лубінець, якого раптом (а саме після викриття плагіату в дисертації ректора Полтавської політехніки В. Онищенка) стало турбувати право плагіаторів «на працю».

За кілька років після початку роботи НАЗЯВО з очищення країни від плагіаторів плагіатори накопичили певний досвід «спілкування» з українською судовою системою, яка часто стає на їхню сторону, вигадуючи для цього масу приводів. Формулюванням наших суддів, мабуть, заздрять усі письменники-фантасти світу.

Ось, наприклад, одеський суддя К. С. Єфіменко повертає плагіаторці Вікторії Євдокимовій відібраний міністерством диплом доктора медичних наук, бо якщо керівник, рецензенти та спецрада не шукали плагіат, або погано його шукали і не виявили, а після захисту хтось його знайшов, то, як вважає цей суддя, забрати диплом за плагіат неможливо, бо «позивач приклала значних зусиль для отримання наукового звання», бо треба «поважати професійну діяльність» плагіатора, «урахувати проведену ним роботу та наявність позитивних висновків наукової експертизи під час захисту дисертації», а також треба виявляти «повагу до приватного життя» людини, бо її «права та свободи визнаються найвищими цінностями». Справа дійшла до Верховного суду, рішення Єфіменка відмінили, суддя покарання не поніс.

Харківська суддя О. Горшкова забороняє НАЗЯВО розглядати плагіатну дисертацію доктора економічних наук В. Яценко, тому що Яценко пообіцяла (!), що колись (!) надасть докази того, що НАЗЯВО неправильно прийняло до розгляду скаргу на її дисертацію, до того суддя ж не перевірила, що такий саме позов до цього самого суду інша суддя цього ж дня відхилила. Рішення Горшкової апеляційний суд відмінив, суддя покарання не понесла.

Суди відмінили рішення НАЗЯВО про визнання плагіату в низці докторських дисертацій відомих посадовців – С. Шкарлета та Р. Аксельрода, хоча докази плагіату були більш ніж очевидні.

Як бачимо, приводи для заборони дослідження дисертацій або скасування рішень про наявність плагіату вигадуються різноманітні, а з додаванням у Законі нових щаблів, які треба пройти для позбавлення ступеня/звання, можливості для плагіаторів лише додаються.

І тут лише повторю, як написав вище, що треба відокремити особу плагіатора чи фальсифікатора/фабрикатора від академічного твору (твір – окремо, а наслідки для «творця» – окремо), і чітко вказати, що ніхто, ніякий суд не може заборонити проводити аналіз цього твору.

У судових спорах, які ініціюють плагіатори щодо захисту своєї безсоромної честі та відсутньої гідності, мають розглядатися питання наявності чи відсутності плагіату, фальсифікацій чи фабрикацій. Якщо особа, яку звинуватили у цих порушеннях, доведе, що їх немає, значить, вона залишається при своїх ступенях та званнях. Але для цього мають бути спростовані порівняльні таблиці, а не взяті за основу судового рішення якісь виявлені недоліки при прийнятті скарги до розгляду, якесь вигадане «втручання в роботу комп’ютерної програми» (як у випадку Аксельрода) чи ще якісь фантазії.

Те, що позови того самого характеру одні судді відкидають, а інші приймають до розгляду, – взагалі нонсенс і свавілля.

16. Плагіат – у кандидатській. Які будуть наслідки для доктора наук?

Важлива річ, яка ніяк не описана в Законі – це коли в доктора наук знайшли плагіат у кандидатській дисертації. Умова захисту докторської, зазначена в «Порядку присудження та позбавлення наукового ступеня доктора наук» – наявність кандидатського ступеня чи ступеня доктора філософії. Очевидно, позбавлення доктора наук кандидатського ступеня має мати наслідком автоматичне позбавлення особи також і докторського ступеня, а також усіх вчених звань (доцента, професора кафедри, професора). Але ця очевидність має бути унормована в Законі.

Зараз у Законі з цього приводу – юридичний вакуум.

17. Проблема «2014»

Улітку 2025 року в улюблену українську гру під назвою «Хочеш отримати проблему – створи правову колізію» вирішили пограти судді Верховного суду.

3 червня 2025 р. у справі №560/8264/24 суддями ВСУ було прийняте розумне рішення про те, що академічний плагіат був порушенням задовго до його формального визначення в Законі «Про вищу світу» (який набрав чинності 06.09.2014), оскільки й тоді існували етичні та галузеві норми, які вимагали вказувати на джерела, звідки бралася інформація, що плагіат у публічних наукових працях є триваючим порушенням, адже робота продовжує поширюватися, а шкода авторам – зберігатися, що академічна відповідальність не є виключно юридичною санкцією, тому не порушує принцип незворотності дії закону і що перевірка на академічний плагіат дослідження можлива, незважаючи на час захисту, як частина захисту публічного інтересу та авторського права. І 24 червня НАЗЯВО відновило перевірки «старих» робіт.

Та раптом – сюрприз-сюрприз – через три тижні, 25 червня, нова трійка суддів ВСУ у справі №440/4500/24 («ректор Онищенко проти НАЗЯВО») прийняла прямо протилежне рішення: новий термін «академічний плагіат», що з’явився 2014 року, не може застосовуватись до дисертацій, захищених до цієї дати, бо інакше це б суперечило ст. 58 Конституції України (принципу незворотності дії закону), і тому НАЗЯВО перевіряти дисертації не має права, бо для цього немає правових підстав. Тут цікаво, що в обох засіданнях брала участь одна й та сама особа – С. М. Чиркін. Як кажуть, «перевзувся в повітрі» (цікаво було б дізнатися про причини).

Відповідно, НАЗЯВО 15 липня припинило перевіряти «старі» роботи «до законодавчого врегулювання питання розгляду таких скарг та/або виконання Верховним Судом завдання із забезпечення сталості та єдності судової практики з відповідного питання».

Верховний суд нічого «забезпечувати» не схотів, не дивлячись на звернення науковців, а тому довелося чекати нового Закону «Про академічну доброчесність».

Що ж там написано?

Ст. 4: «Суб’єкти академічної діяльності зобов’язані дотримуватися цінностей, принципів і правил академічної доброчесності, що визначені цим Законом та іншими законами України відповідно до цього Закону». Ст. 17: «Порушенням академічної доброчесності є дія чи бездіяльність суб’єкта академічної діяльності, передбачена цим Законом або спеціальними законами».

Розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» встановлює, що «перевірка дисертацій … на здобуття наукових ступенів, … присуджених до набрання чинності цим Законом, може проводитися виключно на предмет дотримання вимог, чинних на день захисту відповідної дисертації» (п. 2-3), а «у разі встановлення наявності академічного плагіату, фабрикації, фальсифікації, іншого порушення академічної доброчесності, вчиненого до набрання чинності цим Законом, до суб’єктів академічної діяльності застосовується та міра відповідальності, яка на момент вчинення такого порушення академічної доброчесності була визначена законом» (п. 2-2).

Тобто позбавляти наукового ступеня можна за плагіат у дисертаціях, захищених після 28.06.1997 р. (коли Постановою Кабміну №644 був затверджений «Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань»), а ось за фальсифікації і фабрикації – лише після 06.09.2014, коли набрав чинності Закон «Про вищу світу», де вперше визначили ці терміни. Процедури розгляду повідомлень і прийняття рішень описані в новому Законі «Про академічну доброчесність».

Долю дисертацій, захищених до магічної дати «06.09.2014», розгляд яких НАЗЯВО припинило через рішення суддів ВСУ, визначає п. 2-5 розділу VI: скарги «щодо порушення академічної доброчесності в дисертаціях на здобуття наукового ступеня, відповідальність за яке не була встановлена законом на момент вчинення порушення» (але, треба розуміти, була передбачена різними «Порядками присудження наукових ступенів»), «передаються на розгляд уповноваженого органу відповідно до вимог статті 40 цього Закону».

Коли саме таку «передачу справ» має здійснити НАЗЯВО – уже зараз, тобто після «набуття чинності», чи після 31.07.2026, коли Закон буде «введено в дію», незрозуміло. Ну й, мабуть, НАЗЯВО має само знайти відповідний заклад для розгляду скарги на дисертацію? Чітко про це теж не написано.

Чи можна вважати, що «проблема 2014» вирішена? Подивимося. Усе залежить від наших «самих чесних і справедливих» суддів, бо від плагіаторів судові позови явно будуть, а від викривачів навряд чи.

18. Проблема «2026»

У НАЗЯВО на розгляді зараз знаходиться доволі велика кількість скарг на плагіат у дисертаціях, що були захищені після дати «06.09.2014», тобто тоді, коли про плагіат було прямо написано в законах, а тому пункт 5 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» до них використати не можна (у цьому пункті мова йде про порушення в дисертаціях, тобто плагіат, відповідальність за яке не була встановлена «законом на момент вчинення порушення»). Можна лише сподіватися, що НАЗЯВО таки доведе до кінця розгляд відповідних скарг, бо в Законі маємо прогалину.

Іще одна проблема: між публікацією в газеті «Голос України» (31.01.2026), після якої Закон «набрав чинності» (01.02.2026), і його «введенням в дію» (31.07.2026) – пів року. Куди спрямовувати скарги на плагіат у цей період – до НАЗЯВО чи до відповідних закладів, де відбувався захист, – незрозуміло, у Законі чергова прогалина.

19. Де шукати перелік плагіаторів?

Закон не передбачає створення окремого офіційного реєстру осіб, яких спіймали на плагіаті, фальсифікації та фабрикації і потім позбавили наукового ступеня та вченого звання. У п. 9 ст. 40 говориться про те, що «Відомості про позбавлення особи наукового ступеня, ступеня доктора мистецтва, ступеня вищої освіти та відповідної кваліфікації (кваліфікацій), вченого звання вносяться до Єдиної державної електронної бази з питань освіти».

Перевіряємо: на сайті ЄДЕБО єдиний розділ, що якось підходить до «відомостей про позбавлення…», – це «Реєстр педагогічних, науково-педагогічних працівників», про працівників різних закладів освіти. Відразу дивує, що при спробі ввести «Київс» у випадаючому списку назва деяких закладів набрана великими літерами, ну то таке. А головне – у списку працівників немає жодного прізвища, бо перелік «деперсоніфікований». Кому він потрібен у такому вигляді, що тут секретного в списку працівників закладу, щоб не можна було дізнатися про конкретного викладача – який в нього ступінь, посада, звання, стаж роботи – незрозуміло. Про одного з утаємничених викладачів КНУШ читаємо: «Диплом доктора наук, Доктор юридичних наук», про другого – «Диплом доктора наук, Доктор наук», тобто, треба думати, існує ще й якась таємна наука, де той пан чи пані (теж невідомо хто) є доктором.

І відразу виникає питання: якщо працівник звільнився, то відомості про нього видалять, правильно? І якщо він був позбавлений якогось ступеня/звання, то інформацію про таку особу ми не отримаємо. А як же тоді знайти про нього інформацію?

Друге питання: а куди вносяться відомості щодо позбавлення ступеня/звання, якщо це працівник наукової установи, суду, прокуратури, поліції, якщо це депутат або якийсь, не приведи господи, чиновник?

Тому робимо простий висновок: ніякого реєстру плагіаторів, фальсифікаторів і фабрикаторів не існує і не може існувати в принципі, бо це Законом не передбачено, а тест у п. 9 ст. 40 – то звичайнісіньке окозамилювання, із серії «бла-бла-бла».

Читаємо Закон далі.

Рішення щодо порушень академічної доброчесності мають розміщуватися на сайтах закладу освіти, наукової установи, а якщо вони ліквідовані – то на сайті засновника (ст. 12, п. 7; ст. 40 п. 2), якщо були оскарження і рішення прийняло НАЗЯВО, то результат публікується вже на сайті НАЗЯВО (ст. 40, п. 4). Після прийняття рішення НАЗЯВО відповідне рішення приймає «уповноважений орган закладу освіти, наукової установи», яке знову може бути оскаржене «до вищого колегіального органу управління (вченої ради, педагогічної ради, наукової ради тощо) відповідного закладу освіти, наукової установи» (п. 5 ст. 40), його рішення теж публікується на сайті закладу. Ну тобто хочеш знайти прізвища покараних плагіаторів – перелопачуй купу сайтів, передивляйся рішення і шукай там прізвища.

Узагалі все це смішно. Невже на сайті якого-небудь університету поруч з рекламними оголошеннями, якими заманюють абітурієнтів на навчання, буде поруч розміщена рубрика «Наші викладачі, позбавлені наукових ступенів і вчених звань за крадіжку інтелектуальної власності»?

До речі, щоб дізнатися, кого там МОНУ вже позбавило ступеня та звання за плагіат за поки що діючими правилами, треба не тільки знайти відповідні рішення Атестаційної колегії МОНУ на сайті міністерства (а це не так просто зробити), але й прочитати їхні скановані сторінки, бо ці документи не оцифровані, і пошук по тексту слів «плагіат» чи «позбавити» неможливий.

Очевидно, «Дошка непошани» з переліком порушників мала б бути на сайті МОНУ та на сайті НАЗЯВО, однак такого, теж очевидно, не буде.

Єдина надія – на громадських активістів? Ну що ж, будемо робити такий перелік.

20. Іще раз про «відмовників»

У п. 2-6 «Прикінцевих та перехідних положень» читаємо: «протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом особа може добровільно відмовитися від присудженого їй наукового ступеня, присвоєного вченого звання у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України».

Оцінку цій вигадці Кабміну, яка мала врятувати двох відомих високопосадовців, дало багато людей. "Механізм добровільної відмови від наукового ступеня – це диво-дивне. Якщо людина самостійно написала роботу, яку наукове співтовариство оцінило, присвоївши науковий ступінь, то відмовитися від нього – це як нівелювати чужу роботу – роботу тих, хто здійснював наукове керівництво (вона могла бути оплачуваною), рецензував роботу, рекомендував її до захисту, опонував і присвоював науковий ступінь. Якщо ж людина роботу не писала чи допустила плагіат, то добровільна відмова від наукового ступеня виглядає ще дивніше (такий собі аналог відмови від притягнення до відповідальності себе і всіх причетних)", – написав у травні 2023 р. суддя Великої Палати Верховного Суду, кандидат юридичних наук Дмитро Гудима.

Вище я зазначав, що треба відокремити плагіатні твори від плагіаторів, і що відмова від дисертації не має перешкоджати її перевірці.

Більше того, в Законі «Про академічну доброчесність», як і в скандальному рішенні Кабміну, треба було чітко вказати, що заява про «добровільну відмову від ступеня» не може прийматися після надходження скарги на плагіат у дисертації. Те, що маємо зараз, – узагалі абсурд. Це якби НАБУ, САП чи хтось іще з «компетентних органів» прийшли перевіряти на предмет порушень діяльність якого-небудь підприємства, а його керівник швиденько анулював усі договори і заявив, що «предмету перевірки вже не існує, ідіть собі з богом».

21. Відшкодування збитків, завданих державі

Є три типи плагіаторів.

Перший – ті, хто, за їхнім зізнанням, «випадково залетів». Посилання нібито було в робочих матеріалах, а потім якось зникло, чи ще щось таке подібне можна від них почути. Або в сусідніх абзацах покликання є, а тут просто забув/забула поставити. Ну, в це можна повірити.

Другий – ідейні плагіатори. Ці чомусь вважають, що так і треба – достатньо в списку літератури вказати працю якогось автора, а далі переписуємо до себе його тексти абзацами, скільки хочемо, і джерело вказувати не будемо, бо «вже не потрібно».

Третій – нахабні плагіатори. Ці свідомо обробляють переписаний текст, щоб обійти антиплагіатні програми, переписують чуже разом з висловами «ми показали, що», «на нашу думку» та «у нашому дослідженні», замінюють Росію на Україну, м’ясо на шоколад, фальшують дані у таблицях, вносять зміни в рисунки, змінюють вигляд діаграм. Очевидно, що ці – особливо небезпечні, мета яких не тільки долучитися до категорії науковців, а й пролізти на посаду, добратися до влади. Вони стають завідувачами кафедр, ректорами, суддями, депутатами, міністрами чи їх заступниками.

На жаль, законодавці бояться визначити плагіат як крадіжку інтелектуальної власності, ну точно як в радянські часи крадіжку автомобіля соромливо обізвали (російською мовою) «угоном» (до речі, українською ніякого «угону» не існує, він перекладається як «крадіжка», а «угонщик» – то є «викрадач»).

Очевидним є й те, що махінації, які свідомо здійснюють плагіатори «третього типу», спрямовані на отримання преференцій, посад, грошових надбавок, які у випадку ректорів-міністрів-суддів можуть бути дуже суттєвими. Більше того, відповідно до підвищеної зарплати нараховується й підвищена пенсія, яку особам, позбавленим наукового ступеня, будуть платити з податків працюючих українців. Спосіб отримання бажаних надбавок шляхом захисту фальшивих дисертацій інакше як шахрайством назвати важко.

Вище я писав про необхідність конкретизації терміну «шахрайство» стосовно академічних творів із плагіатом, фальсифікаціями і фабрикаціями. Очевидно, що позбавлення наукового ступеня та вченого звання має супроводжуватися й матеріальними наслідками.

Іще в далекому 2005 році доктор технічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Валерій Мазур у статті «Плагіат або крадіжка» писав: «У більшості випадків плагіат вчиняють для отримання наукових ступенів і вчених звань не тільки для престижу й іміджу, а й із суто меркантильних інтересів. Науковий працівник або викладач зі ступенем у багатьох установах отримує надбавку до зарплати за ступінь і звання. У вишах надбавка становить близько 30%. Потрібно передбачити в законодавстві норми, які зобов'язували б плагіатора повернути державі всі незаконно отримані виплати. У Кримінальному кодексі (ККУ) передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку. Але плагіат, як показано вище, це по суті та сама крадіжка, тільки названа делікатно. То, може, слід подумати про доповнення ККУ статтею, що передбачає кримінальну відповідальність за плагіат, як за будь-яку іншу крадіжку? Відповідальність за викрадення інтелектуальної власності передбачено в Цивільному кодексі. Але про плагіат і тут не згадується. Наче наукові праці конкретних осіб не є інтелектуальною власністю. Музика, пісні - це інтелектуальна власність, а наукові монографії чомусь такою не вважають. Схоже, настав час законодавцям подумати про доповнення вказаних кодексів статтями, що передбачають жорстку й конкретну відповідальність за плагіат».

На жаль, доводиться констатувати, що й через 20 років цей час досі не настав.

Повернення отриманих грошей за фактичний обман не передбачається, додатковий штраф за махінації також не передбачений.

22. Підсумки

Що ми маємо з цим Законом, який буде введений в дію 31.07.2026?

Висновки з усього вище сказаного можу зробити такі: вади Закону «Про академічну доброчесність» стосовно плагіату, фальсифікацій і фабрикацій очевидні, Закон недолугий, працювати толком не буде, кількість повідомлень про плагіат у річному вимірі різко зменшиться.

Триступенева система скасування ступенів, що існувала до прийняття Закону (спочатку питання вивчає Комітет з питань етики, потім він передає своє рішення НАЗЯВО, а скасовує ступінь уже Міносвіти) замінюється одночасно на одноступеневу (рішення приймає заклад, але це малоймовірно) і чотириступеневу, де все крутиться по колу (заклад – оскарження – НАЗЯВО – заклад – оскарження – колегіальний орган управління закладу), та ще й може гальмуватися та відмінятися рішеннями наших найчесніших у світі суддів.

Якщо людина знаходить у дисертації плагіат, то далі все залежить лише від її наполегливості: знайти відповідну вчену раду й заклад, переписуватися з ними, слідкувати за результатами, у разі незадовільного результату писати звернення до наступної інстанції. Потім переписуватися з НАЗЯВО, потім знову з закладом… Ну, це треба мати якісь особливі й особисті підстави, щоб усім оцим займатися.

Плагіатор через суд може заборонити спецраді перевіряти його дисертацію, і спецрада, на відміну від НАЗЯВО, із задоволенням рішення суду може не оскаржувати – бо треба зберегти репутацію, тим більше що в складі спецради можуть сидіти керівник та його друзяки або й навіть спільники по фабриці, або ще й сам плагіатор.

Досвід діяльності НАЗЯВО свідчить, що жодна установа, в якій була захищена дисертація, щодо якої Комітетом з питань етики НАЗЯВО та самим НАЗЯВО було прийнято рішення про наявність плагіату, на етапах розгляду скарги не погодилася з тим, що в дисертації є плагіат, а навпаки, активно це заперечувала (наприклад, Чернігівський національний технічний університет – стосовно дисертації Сергія Шкарлета, Київський національний університет будівництва та архітектури – стосовно дисертації Романа Аксельрода).

Важливе питання: чи з’явилася з прийняттям Закону можливість повторно ініціювати розслідування плагіату в дисертаціях наших чудових високопосадовців – ректорки Харківського університету Тетяни Кагановської, проректора Чернігівської політехніки Сергія Шкарлета, помічника ректора, члена Вченої ради Київського національного університету будівництва та архітектури Романа Аксельрода, які вийшли сухими з води не через спростування порівняльних таблиць, як мало б бути, а завдяки судовому крутійству? Чи зможуть визначені Законом заклади визнати наявність плагіату у «лептонівни» – Катерини Кириленко? Якщо ні – ламаний шаг ціна цьому Закону.

Усіляким критикам часто відповідають: «Чого ви критикуєте? Запропонуйте щось своє!»

Так пропонувалося ж! Особисто я написав 8 січня 2024 листа до Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій та копію – народній депутатці України Н. Р. Піпі – з пропозиціями щодо репозитарію, про фальсифікації і фабрики дисертацій, про матеріальну відповідальність і захист викривачів. Усе було проігноровано.

Додам іще важливе.

Закон робить НАЗЯВО інстанцією, що вирішує суперечки між скаржником і спецрадами, закладами освіти чи науковими установами. Але, з огляду на її назву (Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти), питання плагіату, фальсифікацій і фабрикацій у наукових працях, включно з дисертаціями, – не зовсім його сфера. Багатоступенева система відміни ступенів теж не буде ефективною.

А тому потрібен спеціальний незалежний орган, який має розглядати питання порушення академічної доброчесності в наукових працях (дисертаціях, статтях, монографіях тощо) і приймати остаточні рішення щодо маркування цих творів як тих, що порушили вимоги, їх відкликання та щодо позбавлення наукових ступенів. Це має бути не НАЗЯВО, а спеціально створений Комітет з питань дотримання академічної доброчесності в наукових працях.

Головним завданням цього Комітету має бути встановлення фактів порушення академічної доброчесності в наукових працях незалежно від того, хто є автором (хто він за професією – вчений, викладач, суддя, депутат чи ще хтось, жива ця особа чи померла, проживає в Україні чи виїхала за кордон, працює чи ні) та наслідків, які можуть чи не можуть настати (позбавлення особи ступеня/звання), і оприлюднити це рішення. Комітет направляє своє рішення відповідним організаціям чи уповноваженим органам для обов’язкового відкликання статті з журналу, для позначення твору як праці, що містить ознаки порушення академічної доброчесності тощо, для обов’язкового прийняття рішення про позбавлення ступеня/звання (цим може займатися й МОНУ, але дійсно займатися, а не манкірувати).

Установити, що ніяким судом заборонити перевірку наукової праці не можна.

А головне – Комітет має забезпечити конфіденційність людини, що повідомляє про порушення, так само як це передбачається стосовно викривачів корупції (див. Роз’яснення НАЗК «Щодо забезпечення права викривача на конфіденційність та анонімність»). Тобто повідомлення мають надсилатися за електронним підписом чи принесені особисто, а далі в рішенні про прийняття повідомлення до розгляду і в подальших рішеннях Комітету має бути написано так само, як і в рішеннях судів, – «особа_1».

Мають бути зазначені чіткі розумні терміни розгляду справ у Комітеті – не 6-12 місяців, а 5 днів для прийняття повідомлення до розгляду та 2 місяці для розслідування. Усі пояснення та заперечення авторів творів, про порушення в яких було повідомлено, мають розглядатися в період розгляду справи, тобто треба припинити існуючу зараз практику, коли в день розгляду скарги Комітетом з питань етики НАЗЯВО чи напередодні з’являється лист від особи, що вона не може взяти участь у засіданні, або ж розгляд дисертації заборонено самим справедливим і чесним судом. Заперечення автора мають стосуватися порівняльної таблиці, яка є доказом плагіату, фальсифікацій і фабрикацій. Зрозуміло, що Комітет розглядає твори на предмет порушень, які були заборонені затвердженими правилами, порядками чи законодавством на момент оприлюднення творів чи захисту дисертацій.

Іще однією перевагою наявності одного органу замість кількох сотень (у закладах освіти й науки) – єдиний Порядок розгляду скарг і забезпечення єдиного підходу до перевірок. Комітет вів би реєстр порушників і вів з ними судові справи.

Ну й, зрозуміло, потрібні зміни до Закону згідно з зауваженнями, що були викладені в цій статті.

Олег Смірнов, канд. біол. наук, ст. наук. співр.,
21.02.2026

Критика Закону «Про академічну доброчесність», частина 1

OS — Sat, 21 Feb 2026 06:52:31 GMT

Недоліки Закону «Про академічну доброчесність»

“Falsus in Uno, Falsus in Omnibus”
(«Хибний в одному, хибний у всьому»)

Нарешті через місяць після прийняття Верховною Радою в газеті «Голос України» 31.01.2026 був опублікований Закон України «Про академічну доброчесність», і ми можемо його прочитати та покритикувати. Головне, що цікавило в цьому новому Законі мене, як автора багатьох скарг до НАЗЯВО, – як він вирішує питання боротьби з плагіатом, фальсифікаціями та фабрикаціями, що там написано про самих плагіаторів, а головне – чого в цьому законі немає, що там потрібне.

1. Зауваження щодо академічного плагіату

У ст. 24 академічний плагіат, якщо дещо спростити, визначається як оприлюднення (частково або повністю) чужого наукового чи творчого результату як свого, або ж переписування у свій твір частини (чи повністю) чужого твору (у т. ч. іншомовного) без належного посилання. Але тут не вистачає зазначення обсягу плагіатного тексту, як це зроблено в «Рекомендаціях щодо запобігання академічному плагіату та його виявлення в наукових роботах (авторефератах, дисертаціях, монографіях, наукових доповідях, статтях тощо)» (лист МОНУ від 15.08.2018), де чітко вказано: «обсягом від речення і більше» (пп. 2.1 і 3.1). У «Рекомендаціях» також зазначені й винятки: «стандартні текстових кліше, які не мають авторства та/чи є загальновживаними» (п. 3.1), «загальновідома інформація, визнана всією спільнотою фахівців відповідного профілю» (п. 3.4) не потребують посилань на джерело, бо не є плагіатом. Чому цього немає в законі?

Також у Законі, на відміну від «Рекомендацій», нічого не говориться й про те, що академічним плагіатом є відтворення чужого тексту з незначними змінами, його перефразування чи довільний переказ (пп. 2.1 і 2.2 «Рекомендацій»). Тобто деякі спритні плагіатори можуть сказати, що заміна слів «що» на «який», «речовина» на «сполука», «Росія» на «Україна» або «м’ясо» на «шоколад», або додавання кількох слів чи речень в абзац роблять переписаний текст авторським, що ніякого плагіату тут тепер немає. І це відкриває чудові можливості для плагіаторів оскаржувати рішення про наявність у них плагіату в судах (це я, знаючі можливості наших суддів, підказую плагіаторам, що робити).

Крім тексту нахабно копіюються графіки, таблиці, фотографії, при цьому в них можуть вноситися певні зміни. Замість 10,25±0,01 можуть написати 10,26±0,02, і саме таке збільшення чи зменшення торкнеться всіх чисел у таблиці, змінюють вигляд діаграми, а фотографію можуть повернути, віддзеркалити та ще й змінити колір, як це зробила колись «наймолодша докторка медичних наук» Вікторія Євдокимова. У Законі про такі витвори – ні слова.

Плагіатом визначається переписування частини чи повністю чужого твору без належного посилання. Для «голого» абзацу це очевидно. А якщо переписується абзац з готовим посиланням? Воно нібито стоїть, а факт плагіату очевидний, бо вступні слова чи оціночні судження чужого автора теж бездумно переписуються, таким самим може бути перелік прізвищ в абзаці тощо, і це беззаперечно доводить факт здійснення плагіату.

Є ще одна важлива річ. У статтях 7 та 8 говориться про те, що зазначати джерело інформації та/або відповідного автора треба, якщо використовуються «результати інтелектуальної творчої діяльності (текст, зображення, ідея, розробка, твердження, відомості, думка тощо) іншої особи». А як щодо використання чужих експериментальних даних? Вони не є чистим продуктом «інтелектуальної творчої діяльності», це фактично спостереження, які не мають авторського характеру. Інтелектуальною творчою діяльністю, беззаперечно, є методика експерименту, його дизайн, інтерпретація та узагальнення даних. Однак часто-густо маємо дисертації, де один в один переписується розділ «Матеріали й методи» (чи його велика частина) без усякого покликання на розробника методу, ба більше, такого плагіатора ще й захищають, говорячи про «велике поширення» методу чи про «стандартну методику», чи про те, що «ці методи усім відомі». Тим не менш, не можна копіювати чужі експериментальні дані у вигляді таблиці, графіка чи тексту без указування на джерело та автора, не можна переписувати чужу методику без згадки її розробника. У Законі нічого про це немає, а слід було б доповнити ці статті, написавши про використання «експериментальних даних та результатів інтелектуальної творчої діяльності іншого автора (текстів, таблиць, зображень, ідей, розробок, тверджень, відомостей, думок тощо)». Можливо, треба детально розкрити поняття «зображення» як побудовану схему, графік, фотографію, креслення тощо.

Іще одна проблема – «допустимий відсоток плагіату» (10–20–30%), про який можна почути від плагіаторів, їхніх захисників чи студентів. Ніякого «допустимого відсотка плагіату» Закон не встановлює, однак на практиці, коли постає питання позбавлення наукового ступеня, проблема обов’язково виникає. Якщо 60 чи 30 процентів дисертації «забруднено» плагіатом – заперечень немає, треба позбавляти. А коли 5%? Один абзац? Одне речення? Ось у нашого омбудсмена плагіатними виявилися 4 абзаци – що з ним робити? Очевидно, мінімум плагіату, достатній для позбавлення наукового ступеня, в Законі має бути унормований. Я б запропонував визнати достатнім для позбавлення ступеня хоча б однієї з наступних умов: наявність 10 і більше речень або 5 і більше абзаців із плагіатом, або наявність двох та більше речень, де дисертант скопіював чужі вислови справжнього автора про те, що той щось пропонує, оцінює, розробив чи робить висновки (тобто речення зі словами «отже», «на нашу думку», «у нашому дослідженні» тощо), ну а скопійованої таблиці з експериментальними даними достатньо й однієї. Тоді можна було б спокійно ігнорувати вислови плагіаторів та їхніх прихильників про те, що плагіат незначний, що він не впливає на отримані результати, що він у літературному огляді чи в методах дослідження, а насправді дисертація чудова і тому подібне.

2. Зауваження щодо фальсифікації та фабрикації

Ст. 8 п. 2 вимагає таке: «академічний твір повинен містити достовірну інформацію та не має містити сфабрикованої чи сфальсифікованої автором інформації». Під фальсифікацією (ст. 28) розуміють свідому зміну наявних даних, однак насправді буває ще фальсифікація джерел, коли автори до плагіатного тексту додають фальшиві покликання на праці, в яких нібито цитована інформація відсутня, або ж «оновлюють» покликання – замінюють джерела, що були в переписаному оригінальному тексті, на «новіші», «більш сучасні», в яких теж часто відсутня вказана інформація. Оскільки дисертація – це наукова праця, в якій автор робить огляд сучасного (на момент захисту) стану світової науки, яким можуть користуватися інші вчені, така фальсифікація є огидною і неприпустимою. Про цей такі види фальсифікації відомо давно, наприклад, інформаційний бюлетень «Академічна доброчесність» №16 за серпень 2021 р. дає таке визначення: «фальсифікація джерел інформації: приписування певному джерелу тієї інформації, якої воно не містить; вигадування неіснуючих джерел інформації; наведення посилань на джерела, які насправді не опрацьовувались під час дослідження». Чому про це нічого немає в Законі, якщо все було чудово і конкретно описано Євгеном Ніколаєвим за п’ять років до його прийняття, – бог знає.

Те саме можна сказати й про визначення фабрикації: у Законі (ст. 27) це лише «вигадування суб’єктом академічної діяльності даних чи фактів про результати власної академічної діяльності», а насправді існують також різного роду фабрикації наукових праць, наприклад, публікація статей у журналах, які позиціонують себе як «наукові», а насправді видаються шахраями, є фабрикація публікацій на фальшивих сайтах, що імітують справжні сайти журналів, є створення публікацій «заднім числом» (на цьому свого часу спіймали дружину віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка Катерину), а також є «фабрикація існування публікацій», як було зазначено в рішенні Комітету з питань етики НАЗЯВО по справі кандидатки медичних наук Наталії Волошинович, яка захистилася в 2020 році в Національному університеті охорони здоров’я імені П. Л. Шупика. Цю панянку спіймали на тому, що статей, нібито опублікованих нею за темою дисертації, не існує в природі. І вона ж не одна така спритна. Крім того, якщо дисертант переписує собі чужу таблицю, в якій міняє, наприклад, людей на курей чи один антибіотик на інший, залишаючі ті самі числа (на цьому спіймали професорку Ганну Фотіну з Сумського аграрного університету), то це означає, що ніякого експерименту не проводили, що сфабрикованим є саме дослідження, факт проведення такого дослідження. Тобто видів фабрикацій є кілька, а в Законі мова йде тільки про фабрикацію даних чи «фактів про результати».

3. А як щодо плагіатних фабрик?

Ст. 23 вводить поняття «відчуження авторства». Якщо коротко – це відмова автора академічного твору від свого авторства і оприлюднення такого твору під іншим прізвищем. Такий твір (чи його частина) може бути написаним на замовлення за гроші або ж від чистого серця і подарований. Однак очевидно, що довести таке буде вкрай складно, бо не всі ж здатні зізнатися в написанні дисертацій на камеру привселюдно, як це зробив кандидат на посаду судді О. Короленко. Покарання за це несе справжній автор: якщо він працює в закладі освіти чи науковій установі, то його звільняють, а здобувача наукового ступеня відраховують. А якщо дисертацію на замовлення написав безробітний (як от згаданий Короленко), то йому за це нічого не буде. Але, по-перше, тут очевидні ознаки шахрайства, але не в розумінні Кримінального кодексу («заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою»), а згідно з підписаними Україною різними міжнародними угодами, напр., угодою про фінансування заходу «Програма технічного співробітництва 2020 року»: «використання чи надання неправдивих, неточних або неповних звітів чи документів, що призводить до розтрати або незаконного утримання коштів загального бюджету ЄС чи ЄФР», тільки в нашому випадку мова йде про незаконне утримання коштів державного бюджету України, якими оплачуються надбавки за науковий ступінь чи вчене звання.

«Авторство вважається відчуженим з моменту оприлюднення академічного твору (його частини) під іменем особи, яка не є його (її) автором», – говориться в ст. 23. Зі статтею чи підручником зрозуміло, а що вважати «моментом оприлюднення» стосовно дисертації? Викладення її на сайті якогось репозитарію? А якщо її там «оприлюднили», а потім видалили?

А що робити з кандидатом/доктором наук чи доктором філософії, який купив чи якому подарували дисертацію (пам’ятаєте, одна високопоставлена особа на питання, звідки взялася його плагіатна дисертація, відповіла «Не скажу»)? Ви будете здивовані, але новий Закон не вбачає такої підстави для позбавлення особи з чужою дисертацією наукового ступеня.

У ст. 24, щоправда, є така дивна фраза: «У разі вчинення педагогічним, науково-педагогічним, науковим працівником закладу освіти, наукової установи, вченим академічного плагіату внаслідок відчуження авторства така особа звільняється із закладу освіти, наукової установи». Дивна тим, що з’явився якийсь незрозумілий «академічний плагіат внаслідок відчуження авторства», визначення якого в Законі відсутнє, а те визначення академічного плагіату, що в Законі є, до «відчуження авторства» не має жодного стосунку. Але головне: навіть якщо «відчуження авторства» притягнути за вуха до академічного плагіату, мови про позбавлення наукового ступеня немає, а осіб з чужими дисертаціями, які не є працівниками освітніх чи наукових закладів (а це лікарі, судді, прокурори, депутати) не можна навіть вигнати з роботи поганою мітлою.

Крім того, дисертації на замовлення створюються вже масово, пропозицій в Інтернеті – безліч, пишуть такі дисертації чи магістерські роботи невідомі автори, деякі освітні заклади відверто заробляють на захистах китайських туристів, а поняття «плагіатної фабрики» в Законі немає. Може, немає таких фабрик? Та ні – такі фабрики були викриті і в Києві (НУОЗУ ім. П. Шупика), і в Чернігові (університет «Чернігівська політехніка») і в Харкові (педагогічний університет ім. Г. Сковороди), і в Сумах (аграрний університет).

Також є очевидні факти, які однозначно доводять участь наукового керівника в створенні плагіатних дисертацій. Ні, не обов’язково саме він написав дисертацію своєму дисертанту. Але він «не побачив» (тобто заплющив очі), як його новий дисертант переписав текст із попередньої дисертації, де керівником була та сама особа. На такій дисертації спіймали депутата Гетманцева, на кількох медичних дисертаціях спіймали такого керівника – професора Юзька. Іще варіант – коли керівник дає своєму дисертанту шматок із своєї дисертації. Таких горе-керівників (а, може, навпаки, дуже великих спритників) притягнути до відповідальності Закон змоги не дає.

4. Що саме має перевірятися?

Ст. 1, п. 1 дає поняття «академічного твору» як «твір у сфері освіти чи науки, виражений у формі дисертації, творчого мистецького проекту, кваліфікаційної роботи, курсової роботи, наукової монографії, наукової статті, підручника, навчального посібника або в іншій формі». В академічному творі може бути наявний плагіат, фабрикація і фальсифікація, і якщо на підставі чи з урахуванням цього твору було присуджено науковий ступінь чи присвоєно вчене звання, за що особу позбавляють ступеня та звання (ст. 40).

Але якщо перевірка дисертацій чи інших творів, на підставі яких було присуджено науковий ступінь чи вчене звання, та процес позбавлення ступеня та звання Законом описані, то про інші твори (статті, підручники), що не мають стосунку до дисертації чи отримання звання, тямущої інформації немає. Писати скарги до видавця? Видавець має створити власний порядок перевірки (ст. 15)? А якщо журнал припинив існування – хто буде перевіряти статтю та її «відкликати»? А хто зобов’яже робити такі перевірки та «відкликання» приватне видавництво, що видало плагіатний підручник чи монографію? Усі ж знають, що видавництво не перевіряє їх на плагіат, а так звані «рецензії» просить надати самого автора, і що він підготовить рецензії від своїх знайомих – зрозуміло без зайвих слів. А якщо це видавництво зникло? Закон мовчить.

5. Де шукати дисертації, де та коли вони мають оприлюднюватися?

Досвід написання скарг до НАЗЯВО і практика аналізу дисертацій в агентстві свідчать про певні суттєві проблеми з цими «академічними творами».

По-перше, не дивлячись на вимоги «Положення про Національний репозитарій академічних текстів» від 2017 р., у більшості випадків у НРАТ відсутні «статті у наукових виданнях, у тому числі всі статті (сукупність статей), на підставі захисту яких присуджено науковий ступінь» та «монографії, у тому числі ті, на підставі захисту яких присуджено науковий ступінь» (ст. 7 Положення). Відповідальність за розміщення дисертацій у локальних репозитаріях навчальних закладів та наукових установ та центральному репозитарії, їхню «достовірність, точність, та повноту» покладається на ці заклади та установи (ст. 12), однак у чому саме полягає ця відповідальність – інформації немає. Це призводить до того, що деякі навіть не так давно захищені дисертації на сайті НРАТ відсутні, а статті, у яких нібито опубліковані матеріали дисертації, відверто фальшуються.

По-друге, плагіатори починають викручуватися, розповідаючи, що на сайті НРАТ розміщений якийсь «не той» варіант дисертації, а ось справжній знаходиться в бібліотеці закладу, де відбувся захист, але ж ми розуміємо, що замінити сторінки чи весь екземпляр у цьому закладі – не проблема, особливо коли в захисті замішані голова чи члени спецради – або хтось із них є керівником дисертанта, або змащений папірцями з портретами американських президентів.

По-третє, і сам НРАТ, як нещодавно виявилося, фальсифікує розміщені там дисертації, замінюючи їх на «справжні» після надходження до НАЗЯВО скарги. Сама система розміщення дисертацій на сайті НРАТ сприяє таким фальсифікаціям: усі вони «ховаються» в архівних файлах з однаковою назвою «archive.zip», які неможливо зберегти у вебархіві «Wayback Machine», і тому підміна файлу в архіві залишиться непомітною.

По-четверте, судячи з усього, ніхто не слідкує за якістю файлів, що викладаються на сайт. Через зміну шрифту та /або його розміру змінюється кількість сторінок, номера яких тепер не відповідають номерам у «Змісті», рисунки наїжджають на текст, частина рисунків чи таблиць виїжджає за межі сторінки та зникає, зникають схеми і тому подібне. Деякі дисертації викладаються у вигляді кількох файлів – окремо для титульної сторінки, для кожного розділу, висновків, літератури і додатків замість одного файла, а плагіатна дисертація ректора Полтавської політехніки В. Онищенка була навіть викладена у вигляді 558 файлів (по одному для кожної сторінки).

Я вже не кажу про численні випадки, коли в архівних файлах НРАТ помилково знаходяться дисертації різних авторів, коли неправильно вказані ім’я дисертанта, спеціальність, назва дисертації, рік захисту, що робить неможливим пошук такої дисертації через вбудовану в сайт систему пошуку.

А головне: дисертації та автореферати, опубліковані на сайті НРАТ нібито для широкого загалу і вільного доступу, недоступні для пошукових систем. Тому, щоб знайти, наприклад, плагіат у дисертації Гетманцева (списані шматки з іншої української дисертації), довелося докласти чималих зусиль. До речі, широко розрекламована «антиплагіатна» програма «StrikePlagiarism», що має офіційний доступ до бази даних УкрІНТЕІ, не знайшла відповідного джерела плагіату для Гетманцева, тобто виявилася нездатною робити якісний пошук збігів по базі НРАТ. Інші такого роду програми доступу до НРАТ можуть не мати узагалі. І, мабуть, це неспроста: за підсумками аналізу українських дисертацій близько 7000 із них мають підозрілі збіги з іншими українськими чи російськими дисертаціями. Російські, як відомо, в основному в широкому доступі відсутні, а українські, повторю ще раз, недоступні для пошуку фраз через Інтернет. Таким чином, сам спосіб розміщення файлів на сайті НРАТ фактично перешкоджає перевірці дисертацій на плагіат.

У новому Законі п. 7 статті 8 визначає, що «тексти прийнятих до захисту у закладі вищої освіти, науковій установі дисертацій, кваліфікаційних робіт, підписані кваліфікованим електронним підписом, оприлюднюються до їх захисту у машинозчитувальному форматі, на постійній основі, з наданням вільного доступу до них без проходження автентифікації та з дотриманням інших вимог, визначених законодавством, зокрема положенням про Національний репозитарій академічних текстів». Але практика показує, що Положення про репозитарій ігнорується: багато дисертацій докторів філософії викладається лише на сайтах закладів, де створюються разові спецради, ніхто не заважає їх там замінювати, а крім того, якщо хтось захоче просто подивитися, які дисертації були захищені, наприклад, у травні, то йому доведеться вручну передивлятися сотні сайтів таких закладів, що є безглуздям, тим більше що й знайти їх там часто дуже важко через украй неякісно розроблені схеми сайтів.

Досвід користування НРАТ показав: роботу НРАТ треба суттєво перебудувати, а його роль у захистах кардинально підвищити.

Для цього достатньо зробити кілька простих речей:

1) установити, що дисертація має обов’язково розміщуватися на сайті НРАТ не пізніше як за місяць до захисту, і за її відсутності там захист просто не може відбутися; на сайтах закладів дисертації розміщуються за бажанням, але це не є достатньою умовою для захисту; після розміщення дисертації на сайті НРАТ дисертант отримує повідомлення з реєстраційним номером, яке прикладається до справи і є дозволом для спецради здійснювати захист дисертації;

2) установити, що працівники НРАТ перевіряють якість надісланих pdf-файлів (відповідність нумерації сторінок змісту, якість фотографій, схем і таблиць); неякісні файли повертаються авторам для переробки; файли мають бути в машиночитаному (чи машинозчитувальному, що те саме) форматі без заборони на копіювання;

3) на сайті НРАТ для кожного дисертанта створюється окрема інформаційна сторінка, де повідомляється про місце і час захисту, керівника/консультанта, опонентів та рецензентів, спецраду і заклад, даються лінки для завантаження автореферату, дисертації та у випадку докторів філософії – відгуків опонентів та рецензентів; після захисту додається інформація про те, чи відбувся захист, чи дисертація відкликана, чи присвоєний науковий ступінь і коли;

4) оскільки кожній дисертації присвоюється унікальний номер типу 0508U000065, то на сторінці має бути посилання не на анонімний файл «archive.zip» з багатьма файлами в архіві, а на лише два файли з назвами «0508U000065-дис.pdf» та «0508U000065-ареф.pdf», тобто щоб вони були відкрити для роботів, інтернет-пошуку, і їх можна було зберегти у веб-архіві;

5) після викладення на сайті НРАТ файли з дисертацією і авторефератом замінам не підлягають, будь-хто може їх перевірити, написати відгук і надіслати його до спецради, у якій відбудеться захист.

6. Як перевіряти на плагіат? Що є доказом плагіату?

Як не дивно, але в Законі крім визначення, що таке плагіат, немає не тільки інформації про необхідний і достатній обсяг плагіату для відкликання статті чи для позбавлення особи наукового ступеня, але й того, як мають бути представлені докази плагіату. У ст. 37, п. 7 ми читаємо, що «Рішення уповноваженого органу про притягнення особи до академічної відповідальності має бути обґрунтованим, тобто ухваленим на підставі доказів, повно і всебічно досліджених у процесі розгляду повідомлення». А як мають виглядати ці докази? Звіт комп’ютерної програми? Але ж антиплагіатні програми, не зважаючи на їхні гучні назви, не шукають плагіат, вони лише допомагають знайти збіги статті чи дисертації з текстами в Інтернеті та, можливо, ще з певною локальною базою оцифрованих текстів (книг, дипломних робіт тощо). 100% унікальності, заявлені програмою, нічого, власне, не означають, бо текст може бути переписаний з російського підручника, якого ніхто в Інтернет не виклав, а автор скарги знайшов, або ж десять років тому того підручника в Інтернеті не було, захист пройшов «на ура», а зараз хтось той підручник виклав, і тепер доктору наук прилетів «привіт». Так само й навпаки, коли програма виявила збіги: текст може бути на 80% «не унікальним», але якщо стоять правильні покликання на джерела, то плагіату там немає. Крім того, «антиплагіатні» програми, здається, ще не навчилися порівнювати графіки та фотографії, а тільки тексти.

У Законі треба чітко вказати, що доказом плагіату є Порівняльна таблиця, де в першому стовпчику наведені фрагменти (абзаци, частини великих абзаців) тексту, що аналізується, у правому – тексти з джерел, що мають збіги, і кожне порівняння має мати висновок дослідника щодо плагіату (збіг є, покликання на джерело немає, або весь абзац із готовими джерелами переписаний з іншої праці), а для красоти можна ще збіги виділити жовтим кольором. Також треба вказати, що оскарження плагіатором звинувачень у плагіаті можливе лише шляхом оскарження Порівняльної таблиці, а не правильності використання якоїсь такої чи не такої комп’ютерної програми.

Як скаржник складає Порівняльну таблицю – вручну чи за допомогою якихось програм – взагалі не має значення. Важливий результат – таблиця збігів та їх оцінка, яка робиться людиною згідно з визначенням, що таке «академічний плагіат».

А тому вислови плагіаторів про те, що хтось не такий виявив плагіат, що скаржник не є спеціалістом у даній сфері, – безглузді. «Думка, що мають бути спеціальні експерти, абсурдна. Це спроба «заговорити» питання. Кожен, хто вміє читати, здатен порівняти одне речення з іншим», – вважає Володимир Кулик, доктор політичних наук, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ.

7. Хто може виявляти плагіат і скаржитися?

Продовжуючи вислів В. Кулика, додам, що, взагалі, дослідження, аналіз та доказ плагіату – цікава праця, нічим не гірша, ніж досліджувати яких-небудь паразитів, це теж своєрідне наукове дослідження, зі своїми специфічними методиками.

Зараз існує дивна ситуація: скаргу на плагіат в дисертації кандидата чи доктора наук може подати будь-хто, а на плагіат у дисертації доктора філософії може скаржитися лише «особа, яка є суб’єктом наукової і науково-технічної діяльності» (п. 45 «Порядку присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради закладу вищої освіти, наукової установи про присудження ступеня доктора філософії» від 2022 р.), тобто наукові і науково-педагогічні працівники, аспіранти, ад’юнкти і докторанти, інші вчені. Це очевидна дурня, бо порівняти два тексти і встановити відсутність покликання на джерело може будь-яка людина, здатна читати, наприклад, п’ятикласник. Навіть цікаво було б, щоб роботи з виявлення плагіату в дисертаціях чи наукових статтях проводили школярі – члени Малої академії наук. От би ми посміялися, якби б свого часу саме який-небудь «малий академік» виявив плагіат у керівника МАН і своєчасно зупинив його від пересадження в крісло міністра.

І гарно, що нарешті новий Закон у ст. 40 не обмежує ніяким професійним статусом особу скаржника. Але чого в Законі немає, і що там має бути, – це захист викривачів.

Зараз ситуація така, що бажаючих писати скарги на порушників академічної доброчесності обмаль, не дивлячись на заклики голови НАЗЯВО Андрія Бутенка. Є різні причини такого небажання: лінь; зайнятість основною роботою і брак часу; небажання конфліктувати, особливо коли доводиться скаржитися на колегу чи знайомого; думка про те, що скарга нічого не змінить, бо система все одно захистить «своїх»; небажання бути «донощиком», особливо коли скарга оприлюднюється (у багатьох культурах це сприймається негативно, навіть якщо йдеться про захист чесності й справедливості); побоювання отримати ярлик «занадто принципового» чи то «білої ворони»; відсутність підтримки від колег та керівництва; острах того, що викритий на плагіаті високопосадовець чи навіть керівник закладу, суддя чи прокурор буде мститися викривачу. Як тут, до речі, не згадати виступ на засіданні НАЗЯВО доктора медичних наук Едуарда Глазкова, який замість пояснень щодо плагіату у своїй дисертації почав розбирати біографію скаржника та погрожувати зверненням до компетентних органів.

8. Куди треба скаржитися? Хто і як буде перевіряти скаргу на дисертацію?

Якщо зараз перевіркою на плагіат дисертацій кандидатів і докторів наук займається НАЗЯВО, а докторів філософії – заклад, де була створена разова спецрада й відбувся захист, то в подальшому цю «приємну» справу для всіх видів дисертацій Закон покладає на «заклад освіти, наукову установу (або його/її правонаступника), в якому (якій) особі було присуджено науковий ступінь, ступінь доктора мистецтва, ступінь вищої освіти або присвоєно вчене звання на підставі чи з урахуванням відповідного академічного твору» (ст. 40). Із позитивного маємо те, що перевірятимуть їх не тільки на плагіат, а й на фальсифікації та фабрикації. Ну а з негативного…

Головним недоліком нового порядку розгляду скарг є відновлення радянської практики, коли скарга до центральних керівних органів (компартійних, радянських) пересилалася для розгляду на місця, «вниз», часто до тих, на кого, власне, й скаржилися. «Нове» – то «забуте старе»? Чому автори «нової» процедури так вирішили?

Можливе пояснення такого рішення таке: оскільки дисертація офіційно захищалася в спеціалізованій вченій раді конкретного закладу, то саме цей заклад є відповідальним за організацію процедури та дотримання академічної доброчесності, і тому нехай він зі своєю радою виправляє помилку, встановлює наявність плагіату/фабрикацій/фальсифікацій та позбавляє наукового ступеня. А ще, мабуть, думали автори, нічого навантажувати дурною роботою центральні органи (НАЗЯВО, МОНУ), відволікати панів від важливіших справ.

Тобто Закон установлює свого роду «субсидіарну відповідальність»: спершу помилку виправляє той, хто організував захист, а вже потім — національний орган.

Але думати, що члени спецради прилюдно визнають, що вони нікчеми, не здатні встановити новизну дослідження (якої при плагіаті немає, коли передирають чужі дисертації навіть із висновками), не спроможні скористатися Інтернетом, щоб знайти там такі самі абзаци, або таке саме російською чи, не дай боже, страшною англійською, – це якими наївними треба бути! Ну захистила пані Петрушенко плагіатну докторську дисертацію на чужих дослідах, так вона ж тепер – голова Вченої ради, на яку надійде скарга, і що? Після того як вона дійшла до Верховного суду, аби її дисертацію не перевіряло НАЗЯВО, вона тепер організує належну перевірку? Та ми ж пам’ятаємо реакцію співробітників Чернігівської політехніки на повідомлення про плагіат у дисертації Шкарлета, перевірку дисертації Катерини Кириленко в Харківському педуніверситеті, коли «Експертна комісія» «за результатами поглибленого вивчення матеріалів дослідження Кириленко К. М.» заявила, що «розглянуті на предмет плагіату праці не торкаються основної частини дослідження», попросту проігнорувавши факти масштабного плагіату. А особливо вражаючою була реакція Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди на скарги щодо плагіатних дисертацій докторів філософії – трьох китайських туристів та однієї українки, керівництво якого запропонувало «надати на нашу адресу завірені паперові копії дисертацій, захищених в російській федерації» (о як!), а ще придумало, що перевірці заважають відключення світла та обстріли (хоча за півтора року це чомусь не завадило провести захисти 37 дисертацій!) та що нібито всі четверо подали до суду позов щодо заборони перевірки їхніх дисертацій на плагіат (а проста перевірка в реєстрі судових рішень показала, що насправді ніяких скарг не було).

Усі ці факти беззаперечно доводять, що ідея надсилати скарги на плагіат до закладів, де відбувався захист, – маніловщина, яка просто буде затягувати процес перевірки і позбавлення порушників наукового ступеня.

Крім того, передбачається (ст. 12), що у відповідних закладах освіти чи наукових установах розробляються внутрішні «процедури забезпечення академічної доброчесності», однак про механізми перевірки творів на плагіат не говориться нічого, тобто відповідні комісії в закладах будуть працювати в міру своєї компетентності, вміння та бажання, на відміну від існуючої зараз системи, коли перевірку робить спеціальний підрозділ НАЗЯВО. Використовувати при цьому «програмне забезпечення» – така собі ідея. Програми різні, працюють по-різному, результати видають різні.

Скільки триває загалом процедура зараз? На перевірку вимогам і прийняття до розгляду скарги до НАЗЯВО відводиться до 17 робочих днів, дослідження самої дисертації працівниками Секретаріату НАЗЯВО триває до 8 місяців (або й більше), іще пара тижнів знадобляться для прийняття рішення Комітетом з питань етики, іще 10 днів – для внесення подання на розгляд НАЗВО, а коли відбудеться засідання НАЗЯВО – не унормовано. Потім рішення НАЗЯВО надсилається до МОНУ, де може бути розглянути в невстановлені терміни, а може бути поховане без повідомлення заявнику причини поховання. Тобто загалом не менше року. І це ще якщо плагіатор не подавав до суду, бо якщо подав, то тоді добрий суддя із купою судових інстанцій можуть розтягнути процедуру на кілька років.

Новий Закон (ст. 37) визначає термін розгляду у закладі повідомлення «про ознаки порушення академічної доброчесності, вчиненого учасником освітнього процесу, вченим…», – а це 10 днів для «ухвалення рішення про початок розгляду», іще до 6 місяців для розгляду скарги та прийняття рішення про наявність або відсутність порушення академічної доброчесності, а також невідому кількість днів чи місяців для «прийняття рішення щодо притягнення особи до академічної відповідальності». Стаття 40 суперечить статті 37 у тому, що розгляд повідомлення в закладі, де відбувся захист, має тривати 6 місяців разом із прийняттям рішення про позбавлення наукового ступеня та вченого звання, ну або ж разом із відмовленням у позбавленні, якщо плагіат, фабрикації і фальсифікації не були встановлені.

Рішення закладу протягом 30 днів може бути оскаржене до НАЗЯВО, скільки розгляд триватиме там – у Законі не написано, тобто по внутрішнім документам НАЗЯВО (мабуть, тим, що існують, тобто 9 місяців). Якщо НАЗЯВО, на відміну від закладу, визнає наявність порушень, то заклад протягом 10 днів має позбавити особу ступеня та звання (ст. 40).

Ну а ще особа на всіх етапах може оскаржити рішення закладу в суді (місяці або роки), після чого, в разі відхилення судами скарги, рішення закладу нарешті набере чинності.

У разі реорганізації освітнього закладу чи наукової установи повідомлення про плагіат надсилається його правонаступнику, а якщо вони ліквідовані, то засновнику, якому треба аж 30 днів, щоб визначити, який же заклад буде розглядати це повідомлення (ст. 37). Тобто мало активісту виявити плагіат – треба ще з’ясувати, як там себе почуває той заклад, де відбувся захист фальшивої дисертації. І додати місяць, якщо заклад ліквідований, та пару тижнів, а то й ще місяць на листування із засновником для перевірки, що він там зробив із цього приводу. Може, там копняк буде потрібен, або погроза скаржитися далі нагору.

За відсутності правонаступника повідомлення надсилається до НАЗЯВО, яке визначає за власним порядком, який заклад буде його розглядати. До речі, оце положення взагалі безглузде: якщо пересилання скарги до закладу, де відбувся захист, ще якось можна зрозуміти, то до чого головний біль закладу, який взагалі «не при справах», і з якої радості саме він має позбавляти особу наукового ступеня та вченого звання?

Вас ще не знудило від читання оцієї багатоступеневої процедури перевірки скарги на плагіат та прийняття фінального рішення? Ні? То я додам вам іще: згідно зі ст. 40, п.5 після визнання наявності плагіату НАЗЯВО та рішення закладу про позбавлення плагіатора усього нажитого нечесною працею ця особа може оскаржити це рішення «до вищого колегіального органу управління (вченої ради, педагогічної ради, наукової ради тощо) відповідного закладу освіти, наукової установи протягом 30 календарних днів з дня його оприлюднення», який «розглядає скаргу та за результатами розгляду приймає рішення шляхом таємного голосування», тобто що – може визнати, що плагіату немає? Ох ти, господи!

Я ще не бачив жодного плагіатора, який би визнав наявність плагіату в своїй дисертації. Навіть три офіційних «відмовника» про це не оголосили, а просто відмовилися від наукового ступеня – і все, типу «я вже награвся цією іграшкою, виріс, посади, які хотів, посів, ну й забирайте її, надоїла». Багато з плагіаторів біжать до суду. А це означає, що Закон просто додає зайву ланку і марнує час, протягом якого держава продовжує виплачувати надбавки крадіям за фальшиві ступені й звання.

9. Потрібно відокремити плагіатні твори від плагіаторів

Що це за дивний вислів, запитаєте ви. А я відповім: це вкрай необхідна річ.

Згадаємо знову наших відмовників: після цього «урочистого акту» НАЗЯВО теж «пішло у відмову» – не схотіло перевіряти їхні дисертації на плагіат, а до того ж знайшло підтримку цих дій у деяких закладах (Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАНУ, НДІ правотворчості та науково-правових експертиз НАПрНУ, Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого), які вирішили, що передбачений наслідок перевірки «вже відбувся» – особа вже не має ступеня, і нібито «зник предмет перевірки». Але ж дисертація – це не просто якийсь талмуд, потрібний лише дисертанту для отримання бажаної «корочки». Це наукова праця, або, як зараз формулює Закон, «академічний твір», який залишається в науковому обігу, їм можуть продовжувати користуватися студенти, аспіранти, науковці і навіть покликатися на нього тепер уже в своїх статтях, дисертаціях чи монографіях, а досліджувати, хто там від чого й коли відмовився, вони не зобов’язані. На сторінках дисертації в базах НРАТ та інших сайтах ніде не стоїть штамп «Відмовився» або «Плагіат». Крім того, відмова від перевірки може створити лазівку для інших, хто захоче уникнути розслідування і отримання тавра «плагіатора».

Іще одне: у «Порядку розгляду скарг/повідомлень щодо фактів академічного плагіату, фабрикації, фальсифікації», яке визначає зараз роботу НАЗЯВО, зазначено, що «Звинувачення автора наукових досягнень у порушенні академічної доброчесності не можуть розглядатися як умисне приниження честі і гідності особи» (п. 7). Нічого подібного в тексті Закону ми не знайдемо. А це означає, що навіть якщо зараз, коли ця фраза присутня в «Порядку…», суди із задоволенням приймають заяви від плагіаторів про захист їхньої «честі та гідності» (де вона там несподівано з’явилася?) і забороняють НАЗЯВО перевіряти «їхні» дисертації, то тепер заяви до судів підуть валом.

Тут же виникає ще одне важливе питання: що робити з плагіатними дисертаціями, статтями, монографіями померлих авторів? Чи можна посмертно позбавити їх наукового ступеня? У Законі такого нічого немає. Але знову ж таки: якщо ці твори не досліджувати і не маркувати як плагіат, фальсифікацію чи фабрикацію, вони будуть продовжувати залишатися в науковому обігу. І що тоді? На плагіатні статті Шкарлета, Аксельрода чи Грищенка справжні науковці будуть і дали покликатися в своїх нових статтях?

Що треба було б зробити? Установити, що ніяка відмова від дисертації не має перешкоджати її перевірці. Що наукова праця, чи то «академічний твір», – це продукт, який після опублікування вже втратив безпосередній зв’язок з його автором, набув, як дитина, що виросла, свого «повноліття» і своєрідної «відповідальності», а тому підлягає перевірці, яка має бути незалежною від бажання чи небажання (та ще у вигляді різного роду перешкод) його автора. Що перевірка наукової праці – це лише перевірка тексту, і ніякий суд ні під яким приводом не має права її заборонити, і це треба визначити в Законі, так само як не має права суд заборонити проводити експертизу на місці злочину.

10. Що робити з творами, в яких виявили плагіат?

Ст. 24, п. 2 зазначає: «У разі встановлення факту наявності академічного плагіату в оприлюдненому академічному творі такий академічний твір підлягає відкликанню відповідно до цього Закону». Відкликається твір також через приписування авторства (ст. 25) і самоплагіат (ст. 26). Однак, що це за звір такий – «відкликання твору» – ніде не написано. Очевидно, автори переклали англійське поняття «retracted», але де юридичне наповнення цього терміну? Стоматолог теж видаляє гнилий зуб, який внаслідок цього стає retracted, і його викидають. Але очевидно, що з опублікованим твором такий фокус не пройде. Є надруковані журнали зі статтями, є надруковані монографії, є екземпляр дисертації, до того ж в електронній формі, на сайтах репозитаріїв, журнали з монографіями теж викладаються в Інтернеті, їх уже завантажили собі на комп’ютери чи купили, процитували, згадали в інших статтях чи дисертаціях. Тому просто так «викреслити» гнилі наукові праці з життя, з наукового обігу не вийде.

На сайті нормального міжнародного журналу стаття залишається, але на неї ставлять штамп «Retracted» із поясненням, за що. І прочитати її можна, вона не «видирається» і не викидається, як зуб.

Очевидно, Закон мав описати поняття «відкликання твору» і конкретну процедуру цього відкликання. Наприклад, якщо дисертація з авторефератом знаходяться на сайті НРАТ (а це в нас основне місце зберігання цих файлів), вони мають там залишатися, але на сторінці автора має бути зазначено, що вони відкликані, з поясненням причини і вказівкою на рішення відповідного органу, а крім того, ці файли мають бути замінені на файли, де на кожній сторінці поперек тексту проставлений штамп «Відкликано через плагіат», або фальсифікацію, або фабрикацію, або через якусь комбінацію цих порушень. Те саме – стосовно статей, монографій і такого іншого на офіційних сайтах журналів та видавців. Якщо цього не зробити публічно, то наукові праці будуть і далі вважатися нормальними науковими працями.

Кілька слів щодо надрукованих праць. У ст. 2, п. 1 наведений виключний перелік «суспільних відносини, що виникають у зв’язку з провадженням академічної діяльності»: це наукова, науково-педагогічна, педагогічна, викладацька діяльність тощо, але видавничої діяльності там чомусь немає, хоча вона описана в ст. 15. А пункт 6 ст. 12 зобов’язує заклади освіти й наукові установи «здійснювати перевірку академічних творів, які вони видають, а також які оприлюднюються у заснованих ними виданнях або у виданнях, рекомендованих ними до друку, на відсутність ознак порушення академічної доброчесності». У п. 3 ст. 15 зазначено, що «Опублікований академічний твір, в якому виявлено факт порушення академічної доброчесності, відкликається видавцем у визначеному ним порядку з одночасним оприлюдненням причини відкликання», а «інформація про відкликання академічного твору надсилається видавцем до бібліотек, до яких були надіслані примірники такого академічного твору». Що мають робити з отриманою інформацією співробітники бібліотек – невідомо. І таке враження, що авторам Закону невідомо про те, що існують інтернет-сайти журналів зі статтями, що окремі статті викладаються на сайті Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, що їх читають, на них посилаються, і їх треба якось помітити (заплямувати штампом «Відкликано»), але Закон, повторю ще раз, процедуру відкликання не описує.

Репутація автора постраждає. А як щодо репутації журналу, його засновника, головного редактора, членів редколегії, рецензентів? Чи й надалі цією репутацією має опікуватися громадськість, проводячи конкурс на «почесну» премію «Мурзилка року»? Чи перевірить хтось із офіційних органів, як забезпечується академічна доброчесність у цьому журналі, чи здійснюється там подвійне сліпе рецензування? А поки що маємо стандартну улюблену фразу в наукових журналах та збірниках матеріалів наукових конференцій про те, що «відповідальність… несуть автори статей чи тез». Правда, зручно? Ось спіймали ректора Київського університету технології і дизайну, академіка Національної академії педагогічних наук Івана Грищенка на плагіаті у п’яти його статтях, які він друкував у журналах, що видавав його ж університет, а він там був головним редактором або членом редколегії, і всім стало очевидно, що його «твори», чи точніше «витвори», ніхто й не рецензував як слід. І за це ніхто не відповість.

(Закінчення читати тут)

Дисертації на замовлення: зізнання Олександра Короленка Вищій кваліфікаційній комісії суддів України

OS — Tue, 03 Feb 2026 16:15:25 GMT

Дисертації на замовлення: зізнання Олександра Короленка Вищій кваліфікаційній комісії суддів України

Нечувана подія сталася 30 жовтня 2015 року.

На засіданні Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, де проходила співбесіда з кандидатами на посади суддів апеляційних загальних судів, один із кандидатів –Олександр Миколайович Короленко – раптом заговорив. Ні, не в тому сенсі, що всі кандидати мовчали, а він почав відповідати на запитання, а в тому, що він почав розповідати нечувані речі, про які не прийнято говорити на публіку.

Пропонуємо вашій увазі фрагмент розшифровки відеозапису, який стосується доброчесності та професійної етики цього кандидата та деяких суддів (з його слів), які виносять вироки іменем України.

Питання кандидату ставили члени колегії №1 ВККСУ – Михайло Богданович Богоніс, Надія Романівна Кобецька (на відео ліворуч) та Галина Михайлівна Шевчук (на відео праворуч).

Довідка: Олександр Миколайович Короленко, 1986 р. н., у 2008 р. закінчив Київський інститут права Національної академії наук України (спеціальність «правознавство»), кандидат юридичних наук (2013). Працював асистентом і доцентом у Київському інституті права, дисциплінарним інспектором ВККСУ, головним спеціалістом Держпродспоживслужби, нині безробітний.

= = У текстовому варіанті відеозапису видалені обмовки і повторення слів і фраз = =

М. Б.:

– Ви займалися і займаєтеся науковою діяльністю <…> Зараз вирішили взяти участь у конкурсі на посаду судді апеляційного суду. Що спонукало вас до зміни професійних пріоритетів і участі у цьому конкурсі?

О. К.:

– Спонукало мене те, що я 10 років свого життя присвятив кримінальному праву і кримінальному процесу, але офіційні високі зарплати, передбачені, – це детектив НАБУ, де можна ці знання використовувати, тобто працювати за спеціальністю, і суддя <…> Чому суддя? Тому що висока зарплата офіційна передбачена, дуже висока пенсія, і я маю необхідні знання, тому і вирішив пробувати.

М. Б.:

– На останній роботі ви отримували близько 15 тисяч гривень на місяць, через що почали писати дисертації з кримінального права іншим особам, оскільки хотіли <…> ви повідомляєте про це публічно, полетіти взимку в Таїланд, купити новий айфон, спорядження для того, щоб в гори піти і пройти там Чорногірський хребет. І далі <…> називаєте космічним щомісячне довічне грошове забезпечення суддів у відставці, і це теж такий чинник, який впливає на вашу мотивацію і, власне, спонукав вас взяти участь у цьому конкурсі. Щодо оцього способу професійної, так би мовити, реалізації своєї, яку ви зазначаєте, – написання дисертацій з кримінального права іншим особам, ви зазначаєте про те, що це приносить вам певний дохід. Детальніше, будь ласка, могли би ви пояснити, як ця процедура вами організована, як вона відбувається?

О. К.:

– Ця процедура, можна сказати, сама мене знайшла. Я вже працював у Держпродспоживслужбі з березня. Перший місяць літа, до мене приїжджає мій знайомий, я з ним з попередньої роботи був знайомий, і він шукав, хто б написав… Він мені прямо сказав: «Я шукаю варіант зекономити, шукаю, хто би написав роботу для моєї дружини», і запропонував мені взятися за це і назвав суму, яку він хоче заплатити за це. Ми домовилися, що я за три роки це маю зробити. І отак в мене з’явилася перша робота.

М. Б.:

– Які суми доходу ви отримували?

О. К.:

– Я не декларував його. Робота – 6 тисяч доларів, отримував трьома частинами: перший рік, другий рік, і третя частина – коли скинув в чорновому варіанті роботу науковому керівнику, і плюс 500 доларів – це я оформлюю і оплачую публікації: п’ять наукових статей і п’ять конференцій.

М. Б.:

– І це для вас така систематична діяльність?

О. К.:

– Ні, було всього два рази від нього. Наступний рік він так само – приїхав і каже, що в нього є знайома, і її так само цікавить це питання. Ті ж самі умови, та ж сама сума, вона згодна, але вона б хотіла, щоб частини були менше: перший рік – тисяча, другий рік – тисяча і чотири плюс п’ятсот за публікації, коли я скидую всю роботу в чорновому варіанті. На цьому ми домовились. Першу роботу я писав якраз, як ковід був, почався 20-й-21-й рік, у нас на роботі дозволялося працювати вдома.

М. Б.:

– Я перепрошую, ви зазначили 19-й-21-й.

О. К.:

Правильно, в 19-му домовились. В серпні його дружина подала документи, з вересня вона стала аспірантом, і в вересні я отримав перші дві тисячі.

М. Б.:

– Теми роботи ви зазначаєте у розділі 1.2. Перша робота «Аудитор як спеціальний суб’єкт кримінального правопорушення за законодавством України», і друга робота, яка вами виконана, ви зазначаєте, в 2022-23 роках, це дисертація на тему «Кримінальна відповідальність за умисне введення в обіг на ринку України небезпечної продукції». Вам відомі прізвища осіб, які фактично…

О. К.:

– Так, відомо.

М. Б.:

– …вважаються на цей час офіційно авторами цієї роботи, тобто привласнили результати вашої інтелектуальної...

О. К.:

– Ні, вони не привласнили. Ну, була така домовленість. У мене була низька зарплата. Я в університеті працював майже 6 років, там жодного разу мені не пропонували стати навіть науковим керівником. Ось. Тут знайомий приїжджає, він прямо каже, шо він хоче, каже, скільки готовий заплатити; я, в принципі це можу зробити. Тобто я був готовий. Тобто, це не було привласнення. Це була домовленість: я роблю роботу і віддаю.

М. Б.:

– З точки зору законодавства про захист авторських прав, ви розумієте, хто вважається автором роботи?

О. К.:

– Так.

М. Б.:

– І особисті немайнові права автора – коли, з якого моменту виникають, і кому вони належать. Обидві особи, які фактично захистили на цей час дисертації для здобуття доктора філософії в галузі права.

О. К.:

– В 23-му і 24-му році захистились.

Н. К.:

– Ви можете підтвердити, що саме ви писали ці тексти і передали особам?

О. К.:

– Так, можу.

Н. К.:

– Чим можете підтвердити?

О. К.:

– Ну, в мене в ноутбуці є ці тексти, вони – не тільки кінцевий варіант, а і в процесі написання я ці папки зберіг, тобто як я писав, які матеріали використовував. Також можу відповідати на питання по цім роботам.

Н. К.:

– Ви вважаєте, що це нормальна ситуація? Ви брали участь от в такій схемі. Так, така схема, на жаль, вона існує. Ви взяли участь в такій схемі і ви вважаєте, що це нормально? Ви уклали договір про надання послуг, написали роботу, передали, хтось інший під своїм авторством її захистив, пишучи, що це авторське, і ви вважаєте, що це нормально.

О. К.:

– Перше, це – я не порушував ніякого закону, я чесно своєю головою заробив ці гроші. По-друге, чи нормально, чи ненормально – я знаю одне, що якби я відмовив, він би пішов би, знайшов би іншого, тобто інший би…

Н. К.:

– Ні, ми говорим про вас. З точки зору етичних, моральних підходів у вас не було ніяких моральних дилем в цьому випадку, що отака складається ситуація.

О. К.:

– Дилем не було.

М. Б.:

– Ви сказали, що обізнані із тим, хто захистив відповідні дисертації, які вами виконані. Ви розумієте, це тягне за собою певні наслідки не лише для вас, а й для тих осіб. Ви знаєте, напевно, що обидві із цих осіб є суддями.

О. К.:

– Да, знаю. Це і було умовою, чому я не декларую, бо в 19-му-20-му році вони були кандидатами на посаду судді, а вже на захист вони виходили призначеними. Тому я не декларував ці гроші.

М. Б.:

– Прізвища ви готові назвати?

О. К.:

– Да. Це треба називати?

Г. Ш.:

– Так, звичайно, це ж ми відкриті для суспільства, і суспільство повинно знати, як стають кандидатами чи докторами філософії. Ви про це написали, тепер озвучте.

О. К.:

– «Аудитор як спеціальний суб’єкт кримінального правопорушення за законодавством України», автор зазначений Ващук, а «Кримінальна відповідальність за умисне введення в обіг на ринок України небезпечної продукції» – авторка Морозовська.

М. Б.:

– І ви не можете не розуміти, з якою метою ці особи звернулися для вас за отриманням цих послуг.

О. К.:

– Ну, звертався чоловік першої, тобто я з ними не спілкувався взагалі. Тобто все через нього йшло.

М. Б.:

– Ви обізнані із тим, що для суддів у такому випадку передбачені відповідні доплати, так? І фактично склалась така ситуація, що суддя, за вашими словами, отримавши оцю «послугу» від вас, набув відповідний статус і отримує після здобуття диплому доплати в досить таких суттєвих розмірах до суддівської винагороди.

О. К.:

– Так.

Г. Ш.:

– Скажіть, будь ласка, коли ви писали ці наукові роботи, ви їх писали тривалий час, протягом трьох років, це ваша інтелектуальна праця, фактично ваша, яку привласнили інші особи, скажіть, будь ласка, чи спілкувалися ви особисто з науковим керівником, чи науковий керівник знав, що фактично цю роботу виконуєте ви, а не особа, яка не є дотична до цієї справи?

О. К.:

– Так, спілкувався.

Г. Ш.:

– Фактично науковий керівник добре розумів, що роботу пишете ви, а не хтось інший, так?

О. К.:

– Думаю, так.

Г. Ш.:

– Оскільки всі оці особливості написання роботи не могли відбуватися без наукового керівника – він дає спрямування, так?

О. К.:

– Так, науковий керівник робив правки. Я чорновий варіант скинув керівнику, вона зробила правки і кинула мені назад. Я вніс правки і направив далі, ну, повернув назад їй.

Г. Ш.:

– Іще таке запитання. Ви наукову працю свою, швидше за все, написали самі, так?

О. К.:

– Так.

Г. Ш.:

– Напевно, ви не звертались ні до кого, так?

О. К.:

– Ні до кого.

Г. Ш.:

– І ви все-таки входите в наукову спільноту, і це є дуже, скажем так, поважна спільнота науковців. Чи вважаєте ви, що ці особи, яким ви написали ці роботи, які стали докторами філософії права, вони мають право викладати тепер студентам свою тему, можливо, роботу, чи дотичну до цієї теми, якийсь навчальний курс? Чи вважаєте ви, що вони мають право це робити, навчати студентів, самі нічого не написавши?

О. К.:

– Ну, дивіться, по цим темам вони, ну, нічого не зможуть, ніякий курс, ніякий предмет викладати, бо аудитор – це тільки одна особа.

Г. Ш.:

– Гаразд, тоді поставимо по- іншому питання. Вони мають оце звання…

О. К.:

– Ви маєте на увазі з дипломом викладати?

Г. Ш.:

– З дипломом викладати, так. Вони мають право викладати. Чи мають вони моральне право викладати і називати себе науковцями, і викладати це студентам, давати знання дітям?

О. К.:

– На мою думку, вони не будуть викладати. Щодо морального права, оскільки вони не будуть викладати, тому і…

Г. Ш.:

– Чи не є ви дотичним, чи не вважаєте ви себе дотичним до того, що ви фактично надали право особам, які не можуть, скажем так, викладати, не мають права, тому що це не їхні роботи? Чи не є дотичні ви до оцього такого хаосу, скажем так?

О. К.:

– Цікаве питання, ніколи не думав в такому контексті. Я можу сказати, маючи досвід викладання, що, маючи диплом і написану одну роботу, вони тільки з цим не зможуть викладати. Тобто, моральне право – так, вони не мають морального права, як ви кажете, рахуватися частиною цієї спільноти, також вони не мають права викладати, навіть якщо вони колись захочуть це робити, з одного боку.

Г. Ш.:

– Чи дотичні ви до цього, мається на увазі, до такої ситуації неправомірної?

О. К.:

– Так, я дотичний до цієї ситуації, бо я писав ці роботи.

Г. Ш.:

– Добре. Ви добре знаєте, що судді отримують відсотки за наукове звання, тому що так закон прописаний, і на сьогодні держава цим людям, цим двом особам, як ви стверджуєте, що ви самі написали ці роботи, вони з державного бюджету отримують щомісячні доплати, високі щомісячні доплати. Чи не вважаєте ви це нормальним? Ви кажете, що науковці отримують мало, зарплати маленькі, пенсії маленькі…

О. К.:

– Так, от це я вважаю неправильним, несправедливим.

Г. Ш.:

– І в той же час ви, скажем так, пишучи за них наукову роботу, ви фактично спонукали державу, держава ж не знає про те, що ви… сьогодні ми дізналися про цю обставину всі, фактично з державного бюджету йдуть оці неправомірні виплати і не додаються до пенсій науковцям, зарплат науковцям.

О. К.:

– Зрозумів питання. Дивіться, якщо в такому контексті вести розмову, то, я думаю, в першу чергу – питання до держави, чому науковцям не виплачуються гідні зарплати, щоб їм не треба було шукати способи підробітку шляхом написання цих робіт.

Г. Ш.:

– Добре, дякую. Я трошки про інше говорила.

М. Б.:

– Скажіть, будь ласка, навіть з точки зору, от ви, як науковець, криміналіст, з точки зору кримінальної кваліфікації, от ми маємо ситуацію, про яку ви повідомили, яку фактично ми з’ясували у засіданні, що чиновники отримують не зовсім правомірно із державного бюджету доплати до посадового окладу. Ви своїми діями в певній мірі сприяли тому, оскільки допомогли їм набути цей науковий ступень кандидата юридичних наук. Чи немає тут ознаки цього пособництва у тому, що людина, інша особа, чиновник, суддя, отримує доплати за ту роботу, яку ви для нього робите?

О. К.:

– Розумію. Дивіться, співучості, пособництва немає, бо коли я писав, вони не були суддями. Вони були кандидатами на посаду судді.

Н. К.:

– Я все ж таки хотіла би кілька слів загалом сказати в зв’язку з цією інформацією, яка зараз оприлюднена, оскільки я є науковцем, вважаю себе істинним науковцем, ніколи таких дій не вчиняла, я просто хотіла би трошки сказати за наукову спільноту. Так, на жаль, у нас, я ще раз підкреслюю, є такі випадки. Я впевнена, що такі випадки є, тому що є така пропозиція і є друга сторона, така як ви, які готові надавати такі послуги, незважаючи на будь-які моральні підходи, принципи, тому що я вважаю, що тут має бути якась власна самооцінка, розуміння того, що я свою інтелектуальну працю – це є моє авторство – я в жодному випадку її не хочу надавати комусь іншому, тому що це є не тільки неправомірно, але і дійсно аморально, як на мене. І от те, що ви кажете, що ось да, така низька зарплата, – я знаю, я пропрацювала на посадах, в мене теж була дуже низька зарплата, але це не виправдовує, як на мене, це моя особиста думка, навіть не як члена комісії, а як науковця, це не виправдовує такі дії.

Г. Ш.:

– Так, щоб узагальнити, уже підвести риску під цим нашим блоком, таким чуттєвим для суспільства, напевно, що і для всіх, бо нечасто ми чуємо на співбесідах такі обставини, – занепокоєна комісія цим, що судді користаються цими обставинами і, можливо, комісія наголошує, можливо, отримують неправомірні виплати. Але, підводячи риску під цим, скажіть, будь ласка, ви (бо все-таки співбесіду ми проводимо щодо вас), тобто, ви вважаєте, що ви виконали цю роботу, коли дані особи ще не були суддями, так? А тому далі вже їхня, наскільки я розумію, їхня моральна і правова відповідальність, як вони використали цю роботу, так?

О. К.:

– Чому? Я розумів, що якщо їх призначать, то вони будуть мати цю роботу. Якщо вони пройдуть захист, якщо їх призначать на посаду судді, то вони стануть суддями, які будуть мати науковий ступінь і будуть отримувати доплату. Це я розумів.

М. Б.:

– Скажіть ще, будь ласка, цей посередник, про якого ви згадували, ваш знайомий, він не повідомляв про інтерес, що от є кандидати на посади суддів, вони розуміють, що у випадку призначення їх на посаду судді вони будуть мати… ну, це вплине на їхню суддівську винагороду, і їм потрібно це зробити?

О. К.:

– Ні, він не казав. Він чоловік першої авторки, кому я писав, і він запропонував мені зробити цю роботу. І я погодився.

М. Б.:

– А про статус її як кандидата говорив чи не говорив?

О. К.:

– Так, казав.

М. Б.:

– А по другій, по Морозовській, ви знали, що вона теж кандидує?

О. К.:

– Так, він теж сказав.

Г. Ш.:

– Може, ще таке одне запитання теоретичне… А ви мали можливість прийти на захист і заявити комісії про те, що ви дотичні до написання цієї…

О. К.:

– На захист роботи прийти?

Г. Ш.:

– Ну так, на захист отримання ступеня доктора філософії права.

О. К.:

– Ну, захист проводився не в Києві. Тобто коли дата захисту…

Г. Ш.:

– А якщо би проводився в Києві, ви би прийшли й сказали, що ви автор тієї роботи?

О. К.:

– Ні, не прийшов би. Ні.

Н. К.:

– Зараз у вас, наприклад, немає бажання звернутися до НАЗЯВО – ставити питання про позбавлення їх цих наукових ступенів?

О. К.:

– Ні.

Н. К.:

– Тобто ви вважаєте, що, незважаючи на те, що ви розумієте, що не вони писали ці роботи, не вони є автором, вони отримали ступінь безпідставно в цьому випадку, якщо вірите вашим словам, то ви не вважаєте, що в цьому випадку треба звернутися – ви, як свідомий громадянин, – звернутися в НАЗЯВО з тим, щоб… ну, ми на сьогодні з’ясували: вони є суддями, вони отримують доплати з державного бюджету незаконні, якщо вони не є авторами цих робіт і неналежним чином виконували роботу. Ви таку можливість зараз не розглядаєте?

О. К.:

– Ні, не розглядаю.

(Фото з відеозапису)

Примітка. Станом на 03.02.2026 перша згадана на засіданні дисертація під назвою «Аудитор як спеціальний суб’єкт кримінального правопорушення за законодавством України» відсутня на сайті НРАТ, однак рішення спецради про присудження доктора філософії Ващук Олені Володимирівні від 28.08.2023 існує, облікова картка її дисертації на сайті УкрІНТЕІ є. Другу згадану дисертацію на здобуття ступеня доктора філософії під назвою «Кримінальна відповідальність за умисне введення в обіг на ринку України небезпечної продукції» захистила 08.08.2024 р. Морозовська Оксана Анатоліївна (див. тут). Свою дисертацію кандидата юридичних наук під назвою «Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання» Олександр Миколайович Короленко захистив 24.01.2013 р. (див. тут).

Спеціальна інформація

OS — Tue, 03 Feb 2026 16:11:31 GMT

► Закон України про академічну доброчесність від 18.12.2025 р.

Сергій Книш із Волинського університету

OS — Sat, 31 Jan 2026 11:45:39 GMT

Сергій Книш і його кандидатська

Продовжимо нашу дослідницьку роботу щодо Волинського національного університету імені Лесі Українки. У першій серії нового захоплюючого викривально-асенізаційного серіалу (а попередній, нагадаю, стосувався Сумського національного аграрного університету – див. 1 серію, 2 серію, 3 серію, 4 серію і 5 серію) розповідалося про професора Володимира Кравчука. Ну а тепер до вашої уваги – завідувач кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права Сергій Книш.

Ну, взагалі-то Сергій Володимирович – доктор наук, має h-індекс 10 у Гугл-Академії, три наукові праці на сайті ORCID та відсутній профіль у WoS та Скопусі. Але його сторінка на сайті ВолНУ більше ніякої інформації не містить – ані про дисертації чи публікації, ані про життєвий шлях, ані про те, чим він займається на юридичному факультеті, тож трохи поділимося тим, що вдалося розшукати в Інтернеті.

Сергій Володимирович Книш має профіль у Фейсбуці, є адвокатом, у 2020 р. хотів стати членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а в 2023 та 2024 – суддею апеляційного суду, але не вийшло. У 2007–2014 роках займався проблемами нелегальної міграції і захистив у 2011 р. на цю тему кандидатську дисертацію. Був доцентом кафедри спеціальних юридичних дисциплін, а потім завідував кафедрою загальнотеоретичних правових дисциплін Рівненського інституту Київського університету права НАНУ. У 2017–2019 рр. опублікував 38 наукових праць на тему адміністративно-правових відносин у сфері охорони здоров’я і захистив докторську дисертацію. До докторської претензій немає, а ось до кандидатської – є.

Книш Сергій Володимирович. Міжнародно-правове співробітництво держав у боротьбі з нелегальною міграцією. – Дис. … кандидата юридичних наук (спец. 12.00.11 – міжнародне право). – Київ, 2010 (див. тут).

Науковий керівник – Гринчак Володимир Антонович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка.

Офіційні опоненти:

● Антипенко Володимир Федорович, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету;

● Гнатовський Микола Миколайович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Дисертація була захищена 14.02.2011 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради – доктор юридичних наук. професор Медведєва Марина Олександрівна.

Переконатися в наявності плагіату дуже легко. Порівняємо працю Книша з оцією дисертацією:

Олефір Віктор Іванович. Державна міграційна політика України (організаційно-правовий аспект). – Дис. … доктора юридичних наук (спец. 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). – Київ, 2005 (див. тут).

У порівняльній таблиці збіги текстів виділені жовтим кольором, перефразування та синоніми – бірюзовим, слова, що переставлені в інше місце, – зеленим, а вислови дисертанта про те, що це нібито він особисто про щось думає, щось пропонує, оцінює, розробив чи робить висновки – фіолетовим.

Ну й так далі, переписуються абзаци підряд, видаляються чи додаються покликання (ну, щоб додати покликання на закон, багато розуму не треба). Вислови «Тому, на нашу думку», «Отже», «Таким чином» та «Таким чином, ми бачимо» особливо радують.

Ось іще кілька прикладів:

Усього академічний плагіат був виявлений на 25 сторінках.

Ну що тут сказати?

Юристи – вони такі... переписанти… як не законів, так чужих думок.

Цікаво, чи буде Сергій Книш і далі балотуватися на посаду судді?

Василь Садовий, нелегальний мігрант

Фото С. Книша з сайту ВолНУ

31.01.2026

«Академічна негідність 2025»

OS — Fri, 23 Jan 2026 17:46:55 GMT

Переможці премії «Академічна негідність року» за 2025 рік

21 січня 2026 року в прямому ефірі – в програмі клубу «Біла ворона» на каналі Я-UA – відбулося оголошення переможців серед номінантів на премію «Академічна негідність року». Відео можна переглянути на сайті клубу або на Ютюбі, а тут ми представимо текстову версію цієї події (з незначними скороченнями).

Відкрила церемонію координаторка антиплагіатної ініціативи «Дисергейт», кандидатка економічних наук Світлана Благодєтєлєва-Вовк:
– Сьогодні ми підіб'ємо підсумок відзнаки «Академічна негідність 2025». Нагадаю, що відзнака «Академічна негідність року» – це колективне висловлювання у формі оціночного судження, призначене для захисту та розбудови освіти і науки у суспільстві на засадах академічної доброчесності.
Ця відзнака була започаткована антиплагіатною ініціативою Дисергейта в 2016 році, як реакція на кейс неправомірного присудження ступеня доктора наук дружині тодішнього віце-прем'єр-міністра України Катерині Кириленко. Цьогоріч ми будемо проголошувати переможців вже в дев'яте, тобто ця відзнака є традицією наукової та освітянської спільноти. На неї було номіновано 26 суб'єктів – це і особи, і інституції, які відзначилися протягом 2025 року, у шести номінаціях. Це Плагіатор року, Псевдонауковець, Токсичний ректор, Скандал року, Посіпака року і Спец(з)рада року. Отже, це голосування ми закінчили цієї неділі, а до того протягом тижня воно тривало, а до того ми сформували перелік кандидатів на основі висунення в соціальній мережі – в Фейсбуку, в групах «Ukrainian Science Worldwide», а також «Академічна доброчесність та плагіат» і «Новини псевдонауки в Україні». І, власне, ці 26 кандидатів, – на основі цього переліку відбулося голосування, і сьогодні ми відзначимо переможців.

♦ ♦ ♦

С.Б.-В.:
– Отже, перша номінація «Плагіатор 2025», її виголосить Олег Смірнов, кандидат біологічних наук, викривач.

О.С.:
– У 2025 році було викрито близько трьох десятків плагіаторів – і кандидатів, і докторів наук. На премію були висунуті найсмачненькі, найжирненькі, та ще й, на додачу до всіх чеснот, високопосадовці.
• Першою слід згадати Валерію Омелянівну Ковач. Вона спіймалася на плагіаті в докторській дисертації та чотирьох статтях у березні 2025 року. Докторка наук з державного управління, голова Ради молодих вчених Національної академії наук України. Прославилася вона тим, що скористалася автоматичним перекладом російських текстів, через що в її статті з'явилася «жіноча підлога». Ну а після викриття плагіату її відсторонили від керівництва молодими вченими.
• Другий кандидат. У квітні плагіат знайшли у заступника міністра освіти і науки Андрія Вітренка: у дисертації та шести статтях. Цей чиновник переписав собі російські статті та дисертації та ще й поміняв у тексті «Казахстан на Україну».
• Третя кандидатура. Завідувачка кафедри математики Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди Оксана Анатоліївна Жерновникова, яка була керівницею трьох плагіатних дисертацій китайських туристів, переписаних у росіян. І ось у цієї «китайської мами» докторська дисертація теж виявилася із плагіатом на 83 сторінках.
• Іще один заступник міністра освіти і науки – Микола Трофименко, який має плагіат в обох дисертаціях – кандидатський і докторський. І цей, не побоюся сказати, шахрай, був до цього ще й ректором Маріупольського державного університету.
• П'ятий кандидат – голова Комітету Верховної Ради України з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев, у якого весь параграф 1.1 кандидатської дисертації на 22 сторінках був один в один передраний у Наталії Агафонової. Тут цікаво, що в обох дисертантів була одна і та сама наукова керівниця – докторка юридичних наук, професорка Київського університету ім. Тараса Шевченка Лідія Костянтинівна Воронова. Тобто без її безпосередньої участі в шахрайстві явно не обійшлося.
• Ну й нарешті останній, шостий кандидат – доктор філософських наук, професор, академік «Національної академії наук вищої освіти України» (а в Україні є кілька таких самозваних національних академій, які насправді є просто клубами по інтересах), проректор Вінницького медичного університету Костянтин Миколайович Вергелес, у докторській дисертації якого плагіат був виявлений на 36 сторінках. Нагадаю, що ректоркою цього закладу є плагіаторка Вікторія Петрушенко.

У голосуванні взяли участь 630 осіб і місця переможців розмістилися наступним чином: на третьому місці – заступник міністра освіти і науки Микола Трофименко – 16,3% голосів, на другому – вінницький проректор Вергелес – 22,9%, а на першому – з 24,1% голосів – фінансовий депутат Данило Гетманцев.

Вітаємо переможців і бажаємо їм подальших плагіатних успіхів!

♦ ♦ ♦

С.Б.-В.:
– Ось такі результати. Прошу запустити ще презентацію і побачити портрет героя Данили Гетманцева, який фактично, як мені здається, дуже схожий на ось такого корсара, який бере, так скажімо, і завойовує корабель освіти і науки, але ось такими специфічними методами плагіату.
Ну і, власне, такі у нас науковці, на жаль. І абсолютно справедливо, що перше місце дісталося саме пану Данилу, тому що він дуже відома людина, з якою в опозиції знаходиться наша підприємницька спільнота. Як виявилося, він також знаходиться в опозиції і до наукової спільноти.
Хочу ще раз сказати, що ми маємо двох заступників міністра освіти і науки, висунутих в цьому році, як плагіатори. Це двічі плагіатор пан Трофименко і пан Вітренко. Отже, разом з плагіатором, міністром Лісовим, якого викрили 23-го року, вони становлять таку міцну основу плагіату в Україні.
На жаль, саме ці люди презентують нашу державу світовій спільноті в сфері освіти і науки. На жаль, наші партнери до сих пір не помічають те, кому вони надають партнерські кошти для освоєння. А я нагадаю, це мільйони і мільярди доларів і євро, оскільки освіта і наука займають надзвичайно велику вагу в бюджеті України, який на сьогоднішній день, якраз гуманітарні потреби фінансуються за рахунок наших партнерів, зокрема Євросоюзу.
Отже, ця проблема плагіату є для України надзвичайно гострою, і ми, як говорили в 2016 році про те, що потрібно закінчити з цими практиками, так на сьогоднішній день і говоримо, і вимагаємо припинити здійснювати акти академічної недоброчесності, особливо на найвищому рівні. І, звичайно, що очистити нам необхідно управління для того, щоб все-таки освіта і наука мала шанси, а з нею і майбутнє України.

♦ ♦ ♦

С.Б.-В.:
– Отже, наступна номінація «Псевдонауковець 2025», і я запрошую до слова Віктора Досенка, доктора медичних наук, патофізіолога, професора, популяризатора науки в Україні.

В.Д.:
– Мені дуже приємно взяти участь в урочистій події, і наші чергові премії розлітаються... Я так сподіваюся, що наші лауреати точно поділяться ними з паном президентом Сполучених штатів Америки, він дуже любить різноманітні нагороди. І, наприклад, нагорода псевдонауковця цього року буде йому дуже лічити. Отже, були висунуті на нагороду не тільки окремі особистості, а навіть певні організації, і в порядку подачі цих номінантів, які були включені до голосування, так і називаю:
• турбопсевдонаука – такий «Турбовісник», можете ознайомитися і посміятися;
• Оксана Пасіцька, авторка недостовірної книги «Довірений митрополита Шептицького – Тит Войнаровський», – не витримала критику істориків;
• Андрій Волянський, найбільш відомий персонаж з цих псевдонауковців цього року, завідувач лабораторії імунореабілітології Державної установи «Інститут мікробіології та імунології імені Іллі Ілліча Мечнікова» Національної академії медичних наук, «за постійну антинаукову маячню з ухилом в пропаганду і просування антивакцинальних тез» – так сформулювали подачу ті доброзичливі до науки люди, які висували пана Андрія;
• і четверта кандидатура – це Н. Гоцуляк, П. Кривий і С. Щур, автори праці «Микола Виноградський – основоположник і піонер банківської системи України», – за псевдонаукові твердження.
Ну і як ви гадаєте, хто переміг в цій номінації? Є така тенденція, що дістається більше псевдонауковцям, які відомі в якихось напрямках. Пан Гетманцев, попередній переможець, можливо не найгірший плагіатор цього року. Як пан Олег сказав, там 30 людей було викрито і вони конкурували між собою різноманітними підлогами, ще якимись переписуваннями, замінами Росії на Україну і таке інше. І все ж таки перемагає тут більша відомість певної особистості. І от пан Волянський завдяки пандемії COVID-19 став дуже відомим, разом із ще одною лауреаткою, не пам'ятаю, в якому році, але пані Голубовська, звісно, що отримувала цю нашу відзнаку теж за псевдонаукову маячню...
І ось власне зацікавленість людей в певній тематиці і виводить певну людину на перші шпальта і на перше місце. Отже, переможець у номінації «Псевдонауковець 2025» – це Андрій Волянський – 57,2% голосів набрав, з великою перевагою, доктор медичних наук, на жаль, який не має жодної публікації в системі PubMed. От що, власне, красномовно і говорить про ці досягнення і ці псевдонаукові звання. Дуже варто на це звертати [увагу]. взагалі про підґрунтя, про те, чому ця людина висловлюється на ту чи іншу тему, маючи дійсно від України відповідні значочки, грамоти і папірці. Ще варто звернути увагу на російську мову. Це, як відомо, мова для брехні і тому, наприклад, коли пані Голубовська принципово розмовляє російською мовою, я вважаю, що це дуже правильний знак з її боку, тобто вона одразу повідомляє: уважно, зараз буду брехать. І так і відбувається, як завжди, коли людина спілкується мовою агресора.
17,8% набирає група авторів Гоцуляк, Кривий і Щур. І трошки відстала, 15,1% «Турбопсевдонаука» також набирає і третє почесне місце отримує в номінації «Псевдонауковець 2025 року».

С.Б.-В.:
– Дякую, пане Вікторе, за чудову презентацію наших переможців. Я думаю, що пан Андрій Волянський отримає такий додатковий імпульс до переосмислення своєї діяльності. Хоча, як ми бачимо на цьому зображенні, він такий суворий кадр. Там, бачите, черепа. Напевно, що в такому образі Фауста, доктор Фауст.

В.Д.:
– Я гадаю, що шанувальників такого роду медицини не буде мало. І у пана Волянського тільки збільшиться кількість клієнтів після отримання ще однієї премії, яку, я сподіваюся, він візьме в рамочку і повісить на вході свого кабінету, в якому завжди стоїть черга спраглих до різноманітної навколоімунологічної маячні.

♦ ♦ ♦
С.Б.-В.:
– Переходимо до третьої нашої номінації – «Токсичний ректор 2025». Цього року у нас загалом лише три кандидати, і це дивно, тобто в мене складається враження, що невже в Україні все добре з ректорами, особливо з токсичними, але тим не менше.
• Отже, номер один – Володимир Бугров, ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, «за падіння у рейтингах КНУ, невиконання KPI контракту та рішення НАЗК щодо порушення в декларації на 900 тисяч гривень». Цього року Володимир Бугров, як завжди, нас здивував у цьому плані, минулого року і позаминулого: він відзначається тим, що у нього є мережа фанів, але фанів, які постійно його висувають на позицію токсичного ректора. Ну а цього року, бачимо, він відзначився тим, що НАЗК знайшло цих 900 тисяч, невідомо, звідки, яке джерело доходів. Ну і, власне, пан Володимир має відзвітуватися, де ж він наколядував ці 900 тисяч гривень. Я думаю, це не останнє. Можливо, ще щось приховала така артистична натура пана Володимира.
• Друга наша не менш артистична натура – це Максим Тимошенко, ректор Національної музичної академії України, в минулому яка називалась імені Чайковського. Пам'ятаємо безкінечні скандали, пов'язані з тим, що неможливо було переназвати цю академію на іншу назву. Але цього року все-таки громадськість досягнула своєї мети. І, в принципі, Національна музична академія України залишилася без назви попечителя почесного. Але, тим не менше, пан Максим вийшов з власною ініціативою присвоїти їй ім'я свого батька, також екс-ректора цієї академії. Бореться це ім'я для академії на честь іншого Тимошенка.
• Третя – це також постійно присутня у всіх наших відзнаках плагіаторка Вікторія Петрушенко, вона ж ректорка Вінницького національного медичного університету, яка відзначилася тим, що протягом останнього року звільнила сотні співробітників, ну а найбільший її подвиг – це занедбання Науково-дослідного інституту реабілітації осіб з інвалідністю. Тобто, був такий прекрасний центр у Вінниці, який приєднали до Національного медичного університету і, на жаль, це призвело до його занепаду під керівництвом Вікторії Петрушенко. Але ні для кого не було секретом з самого початку, що так і буде. Чомусь. Ну, що може бути, які можуть бути результати у людини, яка переписала свою дисертацію.
Отже, всього проголосувало 650 наших освітян і науковців. Бугров, пан, отримав 32,9 голосів. Ну, а очікувано з результатом 50,9% голосів перемогла Вікторія Петрушенко. Отже, вітаю пані Вікторію з відзнакою «Токсичний ректор 2025». Бачимо цю прекрасну імператрицю, яка управляє імперією Вінницького Національного медичного університету, як у свій час робили російські цариці і царі, які фактично низводили населення країни до рабів, що зараз і відбувається у Вінницькому Національному медичному університеті. І, власне, це надзвичайно непокоїть громадськість, і ми сподіваємося, що рано чи пізно ця людина буде усунута від управління університету, як і належить бути у цивілізованій Україні.

♦ ♦ ♦
С.Б.-В.:
– Наступна наша номінація – «Скандал 2025». Я передаю слово Віктору Досенку, доктору медичних наук, професору, патофізіологу, відомому популяризатору науки.

В.Д.:
– …і псевдонауки, в тому числі, – завдяки нашій премії «Академічна негідність року». Їх має знати країна, звісно, і в скандалі цього року, а він був багатий на різноманітні скандали, бачите, навіть російська агресія не зупиняє усіляких скандалістів, тому що відбуваються, зокрема, співбесіди на посади суддів.
• І ось на цій співбесіді пан Короленко прилюдно заявив, що він написав дві дисертації за гроші. Ну, власне, похизувався, це все було зафільмовано, воно в прямому етері оце все відбувається, записується. І, власне, настільки втрачені орієнтири, не тільки в пана Короленка, а взагалі, мабуть, в цьому юридичному простору, мене пані Світлана поправить, звичайно, що він, вочевидь, вимовляючи це, не бачив в цьому нічого поганого.

С.Б.-В.:
– Абсолютно. І, до речі, він ще і чесно сказав, скільки коштувала кожна робота – 6 тисяч доларів. Три роки написання плюс 500 доларів за публікації статей та матеріалів конференції. Ось у нас такий цінник склав пан Короленко на свої послуги для суддів. І дві судді скористалися його пропозицією.

В.Д.:
– Ну, бо недорого. Це досить помірно. Але навіть нерозуміння того, що це щось не то, що цим точно не варто пишатися, що про це не варто говорити на співбесіді, коли ти претендуєш на якусь посаду судді, який буде підтримувати законність, чесність, порядність і таке інше Це мене особисто здивувало особливо і, мабуть, не тільки мене, тому пана Короленка з цим скандалом, власне, не пана Короленка, а оцю заяву пана Короленка і висунули на номінацію «Скандал року».
• Друга позиція – рішення Верховного суду – в червні воно було прийнято 25-го року у справі № 440/4500/24 щодо плагіатної дисертації ректора Полтавської політехніки Володимира Онищенка, яким було заборонено НАЗЯВО перевіряти на плагіат дисертації, що були захищені до 2014 року. І це рішення Верховного суду... на моїй пам'яті ще не було рішень саме по темі плагіату, псевдонауки від Верховного суду. Різноманітні судді, звісно, що безапеляційно і дуже легко обслуговували будь-які запити, тої ж переможниці нашого конкурсу попереднього, ректорки Вінницького медичного університету, до цього Харківського національного університету пані Кагановської. Тобто принциповість наших суддів, звісно, зашкалює, але Верховний суд забороняє НАЗЯВО, якщо ви забули, це Національна агенція забезпечення якості вищого освіти. Як якийсь суд, навіть Верховний, може забороняти виконувати НАЗЯВО свої функції, і чому дисертації, захищені до 14-го року, туди не підлягають, яка різниця, коли людина вкрала, зґвалтувала, когось ще вбила. Походу, це не має ніякої давності, тим більше, що рукописи горять поганенько, і ця дисертація не згоріла. Таким чином, Верховний суд, його рішення висунуто на скандал 25-го року.
• Наступна кандидатура – домагання до студенток з боку... От ще б до студентів домагався, було б взагалі прекрасно, щоб була якась рівність у цьому. Але от домагання до студентів навіть нікого особливо не дивують, але Андрію Білоусу це вдалося. Він відомий режисер в самому центрі, в серці Києва, на Прорізній цей театр. І манера спілкування чи надихання на акторські здобутки, ну, м'яко кажучи, виражається жахливо. І показання цих нещасних акторок були просто жахливими. І це скандал, безумовно.
• І наступний – захист дисертації боксера Усика і його дружини, яка мала захищатися, але яка відкликала чомусь захист у Харківському національному університеті внутрішніх справ. По дуже різних темах вони подалися, по менеджменту і міжнародних спортивних справах захищався і захистився, безумовно, успішно наш національний символ, величний боксер, дійсно, без перебільшення, великий спортсмен України Олександр Усик. А його дружина мала захищатися по неакадемічним видам інтелекту. Доволі провокативна така, цікава назва теми, і все було підготовлено, і з дисертацією можна ознайомитися в відкритому доступі на сайті Харківського національного університету внутрішніх справ. І щось дисертація ця відкликана. Невідомо чому, ми не знаємо, коментарів Катерина Усик не давала, але є припущення, що це пов'язано зі скандалом і з масою критики, яка понеслася в бік Олександра, якого, як правило, нема за що критикувати, бо він і патріот України, і дійсно робить багато всього для світового реноме нашої країни, для підтримки України. Ну а тут ганьбища, звісно, і він вочевидь на захисті, м’яко кажучі, виглядав не в своєму човні і говорив якимись завченими стандартними фразами, які, вочевидь, видавали його некомпетентність в тому. Насправді тут нічого дивного: заможні і відомі люди інколи не можуть встояти перед пропозицією недорого купити якийсь науковий бантик, якийсь наукову регалію і сказати, що він теж науковець, вчений і таке інше. Тобто це, на жаль, оці симулякри якоїсь успішності в нашій країні є і користуються попитом, їх купляють. Точно Олександр Усик це б не монетизував. Я не знаю, як це монетизують судді Верховного чи якихось судів, теж не знаю. Я точно знаю, як це монетизують лікарі. Оце точно зрозуміло, бо прайс у кандидата чи доктора наук більше, ніж не у кандидата і доктора наук. В середньому це точно. І тому гроші, інвестовані в фейкову дисертацію, досить швидко повертаються. А тут, вочевидь, це просто медалька. Мабуть, теж для Трампа. Вони всі збирають медальки для Трампа. І отака медалька у вигляді кандидата наук України. Чому б не отримати? Хороші люди пропонують, все буде якби на мазі. Ось, вийдеш, 15 хвилин ганьби і ти вже PhD. Дуже прикро, що на це пішов Олександр. Не розібрався, мабуть, що й нема з ким йому порадитися в своєму оточенні, і, на жаль, він так, напевно, і не зрозумів, що ж таке наука, що в це вкладається, де мають надрукуватися ці наукові здобутки. Ну а якщо ми подивимося на спеціалізовану раду, зокрема цього університету, то нам все стане ясно, бо жоден співробітник ніколи не друкувався в авторитетних міжнародних журналах по своїй тематиці – по чомусь, хоч по психології, хоч по менеджменту, хоч по управлінській діяльності. Це чітка ознака того, що це імітація наукової діяльності, діяльності, яку потрібно від всіх приховувати, щоб, не дай боже, це ніхто не прочитав. Добже, що є публічні захисти, і це стає можливістю ознайомлення і такого антиприкладу.
• І (я таки дійду до кінця) конфлікт Українського католицького університету з родиною Ворожбит Наталі, яка чесно, ясно описала детальну ситуацію скандальну, яка сталася з її донькою, яка поступила в УКУ і хотіла ще і жити в гуртожитку так званому Українського католицького університету, а тут ЛГБТ-прапорець в Інстаграм-дописі колись, який хтось знайшов і примудрився прямо сказати, чому це власне відбулося, чому немає такого права, честі ця дівчина, яка в результаті не стала вчитися принципово в УКУ, ну через просто таку прискіпливість, скажемо, блюстителей моральності чи ще якихось релігійних особливостей вступників в Український католицький університет. До честі Українського католицького університету вони активно комунікували, тобто не замовчували, і ось тут багатьом державним вишам дають приклад. Тобто просто промовчати – ні. Вони активно пояснювали, роз'яснювали цю позицію напряму, через адміністрацію, через якихось агентів впливу. І це, я думаю, хороша історія. Виник скандал, давайте це відкрито обговоримо і зробимо висновки, щоб таких скандалів більше не траплялося.
Отже, кандидати дуже потужні і хто ж з них переміг? Вони просто всі дуже відомі, але найбільш відомим є Олександр Усик. І тому з 652 голосів, які віддали наші прихильники, які підтримують нашу ініціативу, 33,6% пішло на оцю номінацію, і ми сумно вітаємо Олександра Усика і Катерину Усик з цим досягненням. Друге місце 22,2% – це, звісно, домагання до студенток, майбутніх акторок від Андрія Білоуса. І третє місце – 16,3% – набирає рішення Верховного суду щодо плагіатної дисертації. Мабуть, що рух плагіату може зупинити тільки суд в Гаазі, можливо, чи якийсь вищий суд, як там в Лондоні називається цей суд... [Сміються] Тобто десь на цей міжнародний рівень виходить, власне, боротьба з плагіатом і псевдонаукою в нашій героїчній країні.
Дякую за увагу...

С.Б.-В.:
– Дякую, дякую пане Вікторе. Це чудові номінанти і чудова номінація. Хочу сказати, що дійсно і пан Олександр Усик, і пані Катерина Усик – надзвичайно відома сім'я, родина. Але нам би не хотілося б бачити їх у ранзі науковців, зокрема «науківців», тому що для того, щоб себе відносити до нашої спільноти, необхідно працювати так само багато, як пані Катерина працює у якості бізнес-вумен і домогосподарки, а пан Олександр у якості чемпіона і боксера.

♦ ♦ ♦
С.Б.-В.:
– Отже, наступна наша відзнака – «Спец(з)рада 2025». В цій номінації у нас п'ять кандидатів.
• Перша – спецрада Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії за захист дисертації голови архіву Хмельниччини Бурдуваліс Катерини, в публікаціях якої виявили масовий плагіат. Отже, цікава історія: співробітники виявили дійсно таку ганебну поведінку голови архіву, і я звернулася до спецради з проханням позбавити її наукового ступеня. Її не позбавили. Крім того, хочу сказати, що ректорка Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії пані Шоробура, а вона також була науковим керівником пані Катерини, прикрила всю цю скандальну історію із захистом, ще раз наголошую, також топ-менеджерки державної установи. Отже, одна ректорка-управлінка топ-рівня прикрила іншу, була в неї науковою керівницею, і все це, весь цей непотріб до сих пір відбувається, і пані Катерина, думаю, зараз заробляє на доплатах за незаконно і неправомірно отриманий науковий ступінь, який не скасувала спецрада.
• Друга спецрада, PhD-8377, яка присудила ступінь доктора філософії Царевич Оксані Ігорівні, авторці дисертації та публікацій із плагіатом на тему «Корупційні ризики у сфері надання публічних послуг»; захист дисертації відбувся в Університеті митної справи та фінансів. Також це відомий випадок, коли ми звернулися до спеціалізованої вченої ради і загалом цього Університету митної справи та фінансів, треба було бачити реакцію цих юристів, які абсолютно не володіють нормативною базою, яка визначає академічну відповідальність, і після того, як вони відмовилися розглянути по суті заяву про порушення, нам прийшлося звернутися до Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, яке і скасувало рішення спеціалізованої вченої ради, що присвоїла звання PhD пані Царевич. Це відома суддя Майдану, якщо ми пригадаємо. Отже, ця історія закінчилася перемогою суспільства.
• Третє – це конвейєр захисту здобувачів із КНР, які відбуваються у спецрадах України за мовчазної підтримки МОН та університетів [див. тут і тут]. Отже, на початку 25-го року ми проаналізували захисти дисертацій громадянами КНР і з'ясували, що люди навіть без знання української мови захищають дисертацію. Вони просто фонетично відтворюють відповіді на питання, які задовго прописані, і таким чином, навіть не знаючи мову, захищають написані українською мовою дисертації. І це масова ситуація. За нашими підрахунками, понад 80 громадян КНР захистилося неправомірно у спецрадах України, але, на жаль, МОН підтримує цю ганьбу. І ми ще будемо говорити про людину, яка цим займається, це Світлана Криштоф, яка, знову-таки, номінантка на одну із номінацій, останню, це «Посіпака року».
• І четверта: спецрада Д 26.001.29 КНУ ім. Шевченка, в якій була захищена плагіатна докторська дисертація заступника міністра освіти і науки Миколи Трофименка, в той час ректора Маріупольського університету. Не перевірили, дали ректору захиститися, а він ще після того отримав підвищення кар'єрне, пішов на замміністра. Плагіаторам у нас всюди дорога, плагіаторам у нас почесть.
• Ну і п'ята – спецрада Д 26.861.05 Держуніверситету інформаційно-комунікаційних технологій, в якій була захищена плагіатна докторська дисертація Коваленко, і в якій не спромоглися зробити нормальний відеозапис.
Отже, ось п'ять цих номінантів, а, власне, 617 голосів отримали від нашої громади.
Третє місце – це спецрада PhD-8377, де захистилася суддя Царевич, 9,2 відсотки, небагато, але це третє місце. Другий результат у спецради, де захищався заступник міністра Микола Трофименко, 38,2 відсотки. Ну і, власне, перше місце – 41,5 відсотків – це конвейєр захистів здобувачів із КНР.

Ось такі результати, дійсно, ганьба, що таке відбувається у наших спецрадах, які стають не просто спецрадами, а спецзрадами. Тобто, це та зрада, яка формує в науці і освіті оцей шлейф плагіату, фальсифікацій і фабрикацій. Я сподіваюся, що ця історія буде закінчена тоді, коли громадський контроль і контроль з боку НАЗЯВО набудуть змісту, форми і певного її кількості.

♦ ♦ ♦
С.Б.-В.:
– І остання наша номінація – це «Посіпака 2025». Отже, запрошую до виголошення Олега Смірнова.

О.С.:
– На почесну номінацію «посіпаки» було висунуто 5 кандидатів.
• Перший – міністр охорони здоров'я Віктор Ляшко за сприяння ректорці-плагіаторці Вікторії Петрушенко у розвалі Вінницького медичного університету.
• Другий кандидат – суддя Харківського окружного адмінсуду Горшкова Ольга Олександрівна, яка у справі № 520/25715/25 заборонила НАЗЯВО розглядати докторську дисертацію доцентки Харківської гуманітарно-педагогічної академії Валентини Володимирівни Яценко щодо академічного плагіату. Хоча така сама заява вже була розглянута суддею Ольгою Ніколаєвою і залишена без задоволення. До речі, Другий апеляційний суд у грудні відмінив це ганебне рішення Горшкової.
• Третім була подана ціла група кандидатів – судді Верховного суду України Чіркін Сергій Миколайович, Єзеров Альберт Анатолійович і Кравчук Володимир Миколайович, які 25 червня по справі ректора Полтавської політехніки Володимира Онищенка прийняли рішення про те, що НАЗЯВО не може перевіряти на плагіат дисертації, що були захищені до 6 вересня 2014 року.
• На четверту номінацію були висунути разом Український інститут науково-технічної експертизи та інформації (УкрІНТЕІ) та Національний репозитарій академічних текстів (НРАТ), які підмінили на сайті НРАТ файли з дисертацією та авторефератом проректора Уманського педуніверситету Володимира Миколайка, після того, як НАЗЯВО прийняла до розгляду скаргу на плагіат.
• П'ята кандидатка – директорка Департаменту атестації кадрів вищої кваліфікації МОНУ Світлана Криштоф за сприяння клерикалізації освіти попри інтереси держави.
Із 627 голосів по 16,7% отримали Криштоф та УкрІНТЕІ з Репозитарієм, і вони розділили третє місце. На друге вийшла трійка судів Верховного суду – Чиркін, Єзеров і Кравчук – 20,6%.
А на першому поза конкуренцією опинився міністр охорони здоров'я Ляшко – 40,8% голосів.
Ну, я б сказав, що сам я голосував за суддів, тому що за наслідками рішення цих трьох суддів було найважливішим. Вони врятували цілу купу плагіаторів – колишнього Головного військового прокурора Матіоса, колишнього прем'єр-міністра Яценюка, а головне – врятували кілька десятків ректорів українських університетів і інститутів, які мають плагіатні дисертації і досі керують цими закладами.

♦ ♦ ♦
С.Б.-В.:
– Отже, сьогодні ми ознайомилися з усіма переможцями нашої відзнаки «Академічна негідність 2025». Так, дійсно, це неприємно говорити про проблеми, які існують в освіті і науці. Так, ці практики негативні існують. На жаль, їх підтримують на найвищому рівні, як ми тільки що бачили, міністр охорони здоров'я Віктор Ляшко у позі офіціанта, звертаючись до Вікторії Петрушенко, що «ізволітє-с?», який підтримує занепад Винницького національного медичного університету. Отже, всі ці люди – вони негативно впливають на сучасне і на майбутнє нашої освіти і науки.
Я сподіваюся, що політична ситуація зміниться, ми отримаємо можливість обрати прекрасних політиків, які зможуть підбирати прекрасні команди у виконавчій владі, чесних, кристальних, професійних кадрів, яким буде довірено формувати майбутнє України, створювати основи перемоги у війні з Росією, тому що це – подія, яка триватиме ще довго, можливо, десятиліття, і для того, щоб ми перемогли, для того, щоб ми вижили в суворих умовах, як цієї зими, без опалення, світла в Києві, де ми, наприклад, з паном Віктором зараз знаходимося, для цього необхідно змінити команду управлінців. Обрати осіб, які за своїми цінностями, за моральними якостями можуть бути лідерами та перемогти ворога, закласти підвалини процвітання нашого народу в сучасності і в майбутньому.
Дякую за увагу, дякую пану Юрію, нашому оператору, за супроводження етеру і бажаю нам перемоги над внутрішніми і зовнішніми ворогами і негативом.
Дякую. До побачення.

23.01.2026